Дописуючи кандидатську дисертацiю на лiкарняному лiжку, я весь час робив одну автоматичну помилку. Пальцi вперто набирали на клавiатурi замiсть «вовки» слово «вовiк». Санiтарка Ганя принесла менi Бiблiю. Погортав i знайшов в Екклезiаста фразу: «… i нема над твариною вищостi людям».

Я писав про вовкiв, не знаючи вiдповiдi на найважливiше запитання. Чому Дункан так впевнено повiв мене у пастку, i чому пiсля цього я бiльше його не бачив?…

Липень 2008 — сiчень 2009

Минуло трохи бiльше трьох мiсяцiв пiсля завершення книги про вовкiв. Я ще час вiд часу заглядала у текст, вносила деякi правки, але вже почала писати новий роман, i перебувала на iншiй хвилi. Однак приїхала дев'ятого травня пiд Добромиль — i вигадана iсторiя стала перед очима. Ось тут, пiд цим деревом, Анна побачила тiєї ночi чоловiчу постать… Джерельце на подвiр'ї, яке показувала подрузi Марiя… Одна хатина на узвишшi, самотня й напiвзруйнована, друга — та, яку обминають люди: обидвi з уявних перетворились у романi на дiйснi, стали «базою» дослiдника вовкiв у лiсi.

А там, за горою, замок Гербуртiв…

Пiвтора роки тому, пiзньої осенi, я побачила тут вовка. Вiн перебiгав биту дорогу у закинутiй частинi гiрського села, де хати давно забули про своє призначення — давати людям тепло й прихисток, палахкотiти ввечерi вiкнами. Сiроманця не злякали вогнi автомобiльних фар, вiн навiть оком не повiв у бiк чужинцiв, не дозволив собi метушливого поспiху. У свобiдному гiдному польотi пiшов схилом вгору потужними стрибками.

Розповiдь про цю зустрiч не здивувала мiсцевих людей. Вовки не раз тiєї осенi 2007 року нагадували людям про свою присутнiсть, прийшовши з глибин заповiтного урочища на кордонi з Польщею.

Той красень-вовк, що бiжить не ховаючись, довго стояв перед очима.

З несподiваної зустрiчi, як iз зернятка, що впало у теплий ґрунт, почався складатися роман про вовкiв i про людей, про вовчi закони, якi ми переважно розумiємо зовсiм по-iншому…

Вигадана iсторiя роману вiдбулася саме у цьому мiсцi, рiвно через рiк пiсля пам'ятної зустрiчi. Нагадувала про себе прототипами на кожному кроцi. Улоговини, джерельця, пагорби, лiсовi хащi, замковi мури, старi хати поєднувались в уявi, перетворювались на iншi, робилися такими, якими вони згодом постали у романi. Я б нiколи його не написала, якби одного разу, випадково, не купила стару хату у цiй мiсцинi. Тут природа нашiптувала свої оповiдки, починала розповiдати безлiч iсторiй. Передчуття однiєї з них мiцно зачепило мене, перетворившись через кiлька мiсяцiв у книжку.

…На початку травня я натхненно узялася облаштовувати хату, уявляючи, як тут незабаром вiдпочиватиме моя численна рiдня, мої давнi друзi та друзi-письменники, якi надихатимуться тишою, красою й мiстикою тутешнiх мiсць.

Нiч перед тим була свiтлою — усе довкола як на долонi у свiтлi круглого небесного лiхтаря. Наступного ранку у розчахнутi вiкна летiв знадвору, вкривав пiдлогу вишневий цвiт. Мене пiдганяло до роботи бажання вiдреставрувати стару шафу, знайдену у дровiтнi, але довелося час вiд часу вiдволiкатись — палити старi речi зi стайнi. У вогнище, розкладене на подвiр'ї, ми пiдкидали подертi матраци, злежалi пальто та куртки, зiжмаканi шкiльнi портфелi… Я витягла з купи смiття, вiдклала вбiк кiлька давнiх вишивок — вони житимуть у цiй хатi в оновленому виглядi, у рамках, пiд склом. Серед лахмiття виявилася безформенна плямиста шкура, без шиї та кiнцiвок. Поки тягнула її до вогню, вона розсипалася у руках — губила клоччя шерстi у траву. Не кабан, не вiвця, не баран, не лисиця…

Полум'я радо зустрiло висохлу скоцюрблену здобич — спалахнуло, кинулося вгору. Довелося вiдступити вiд жару.

Винесла на весняне сонце другу шкуру. Вона збереглася набагато краще: потужна шия i широкий лоб, вуха розмiром зi сiрниковий коробок — мiцнi й акуратнi, як на картинках у довiдниках. Це був вовк. Сiра спина на боках ставала свiтлiшою й переходила у майже бiлу пiдчеревину. Вiд грубого хвоста залишилась лише верхня частина. У вiчi впадала одна особливiсть — поєднання довгої й грубої верхньої шерстi з густим штивним як схiдний килим пiдшерстком. Що з нею робити?… Думка не встигла випередити порух руки — шкура немов сама собою з полегшенням лягла у полум'я. Воно принишкло пiд нею на кiлька секунд, а отямившись, заковтнуло поживу цiлком, вистрiлило у небо стовпом диму та сотнями мерехтливих iскорок.

На самому сподi лахiв виявилася ще одна шкура. Така сама шерсть як у попередниць мала натомiсть iнший, iржавий вiдтiнок. Я вiдправила її у багаття, спостерiгаючи те, як швидко тане вона у гарячих обiймах вогню. Позбирала зi стежки загубленi клаптi шерстi. Та й зупинилася. Три шкури. Не двi, не чотири. I окрас рiзний…

Почекайте, сказала комусь, заскочена несподiваною думкою, почекайте. Кум, старший вовк, мав плямистий окрас, я уявляла собi його немов у камуфляжi, попередньо перевiривши у довiдниках, що окрас вовкiв справдi буває досить рiзним, навiть у братiв. Другий, Дункан, який наприкiнцi роману зникає у невiдомому напрямку, типовий сiрий вовк. А третiй, найслабший, Гай мав навiть спочатку називатися Рудим, але смiшно позiхав iз прокволистим «га-ай», тому сам собi обрав iм'я. I саме у такому порядку опинились у моїх руках три вовчi шкури у хатi пiд Добромилем. Як таке може бути?

Як таке може бути???

Правдива життєва пiслямова до роману виявилася переконливiшою за будь-яку фантазiю. Хоча того, що я побачила, не могло бути нiколи.

Адже я вигадала цю iсторiю. Писала її натхненно, з любов'ю, дивуючись часом, як могла настiльки захопитися вовками й вперто намагатися зрозумiти їхню суперечливу натуру. А тим часом старi шкури чекали, аби хтось вивiльнив їх, кинувши у вогонь.

А може варто було залишити старi мисливськi трофеї, побитi часом та мiллю, у стодолi на стiнi? Ця думка промайнула, але була менi огидною. Гiрше вiд цiєї перспективи могла бути лиш спроба кинути шкури пiд ноги. Нiколи б такого не зробила, не змогла б принизити цього звiра.

Не знаю, як закiнчили свiй вiльний полiт цi вовки i для чого люди зберiгали їхнi шкури. Але знаю, що закiнчити своє перебування на землi вони мали не у стайнi пiд купою старого лахмiття, а у вогнi, у день повного мiсяця.