Село залишилося позаду, лише кiлька дахiв зблискували бляхою на сонцi. До вершини хребта ще далеко, хоча знизу здавалося: пiвгодини ходу. Стояла тиша, яку порушувало легке постукування, нiби хтось клепав косу чи лагодив реманент. Небо теж було особливим, з усiма рiзновидами бiлих хмар — пiр'їстими й купчастими. Згадала шкiльнi уроки природознавства. Нiде ще не бачила такого дивного малюнка бiлим по синьому.

Хмари теж дивилися на мене. I модрини з ялiвцем. I крокуси з маргаритками спостерiгали за мною. Я була тут як новачок у класi — в усiх на виду. Вiд синього лiсу на сусiднiй горi йшла насторожена хвиля прискiпливої уваги. Що за дива? Жива гора говорила до мене.

Це було запрошення. Або виклик. Особисто менi.

А де Марiя?

Вона зривала ягоди шипшини з куща, складала у кошик. Кiлькасекундна збентеженiсть вiдступила, залишивши впевненiсть: моє сприйняття свiту однiєю гранню зiйшлося у цей момент з чиїмось чужим… Несподiвано — я аж здригнулась — озвалася мобiлка. Вона мовчала вiдучора i лише приймала вiтання вiд польського оператора мобiльного зв'язку. Тут, на горi, знову з'явилась наша зона покриття, телефон опритомнiв, почав приймати есемески. Я поговорила з мамою, перевiрила хто дзвонив. Телефонного номера Олега у повiдомленнях не було.

— Ось там за хребтом, — показала Марiйка напрям — двi гори, як сестри.

— Бачила…

— Пiд однiєю — монастир стоїть, а на другiй — замок Гербуртiв. I кожна має по двi назви. Одна називається Чернеча, або Монастирська, друга — Замкова, або Слiпа. Ми туди пiдемо. Завтра чи пiслязавтра.

Почувся дивний звук. Нiби пес завив, а собаки пiдхопили. Вiд того хору зробилося холодно спинi, i я потягнула подругу додому.

Побачили здалеку старшу жiнку — вона човгала назустрiч у старих черевиках без шнурiвок. Коли порiвнялися, виявилось: ще не стара, лиш зайвих рокiв додають важка хода та помiтний живiт, але не як у вагiтних, а як у тих, хто їсть багато хлiба та бульби, i мало — морепродуктiв та цитрусових…

— Слава Iсусу Христу! — привiталася вона. — Нема нiц?… Погано сте шукали. Гриби є! Чи вам садових опеньок досить?

Я не стримала усмiшки. На селi вiд людей не сховаєшся i секретiв не вбережеш. Село жило за своїми законами, тут усi про усiх все знають. Навiть те, що у крайнiй хатi пiд лiсом зранку збирали яблука та опеньки в саду. Марiя з односельчанкою обговорили останнi сiльськi новини, я ж стояла мовчки, дивуючись з обiзнаностi цiєї жiнки: вона знала, о котрiй годинi я вчора приїхала i о котрiй пiслязавтра Петро має бути на пилорамi.

…Ввечерi молодша Марiйчина донька змагалася зi мною, хто з нас найкмiтливiший.

Почала я.

— Поле немiряне, вiвцi не рахованi, пастух рогатий — що це?

Семирiчна розумничка серйозно вiдповiла:

— Я знаю. Це небо, зорi та мiсяць.

Ми сидiли на ґанку, закутавшись в теплi кофтини. Вечiр був свiжий, зоряний. Тут, у горах, зорi над головою висiли великi, лапатi, яскравi, не подiбнi на тьмяну дрiбноту, що ледь помiтно проступає в неоновiй мiськiй височинi над Пiтером, Львовом чи Парижем…

— А тепер ви вiдгадайте, — запропонувала дiвчинка. — Без чого хлiба не спечеш?

— Без чого хлiба не спечеш?… — перепитала я. — Без вогню?

Наталка заперечливо похитала головою.

— А! — зрозумiла я. — Без борошна?… Нi? Тодi — без води.

Мала хитро усмiхалась, чекаючи наступних варiантiв.

— Без печi, — висунула нову версiю.

— Це все правильно, — подала голос дiвчинка. — Але це неправильна вiдповiдь.

Я оцiнила витонченiсть словесної конструкцiї й вирiшила, що здогадалася:

— Без рук! Без рук, звичайно.

— А от i нi.

— Без чого хлiба не спечеш… — пiшла я на новий виток.

Менi страшенно, як у дитинствi, захотiлося вiдгадати. Проте жоден варiант, який спадав на думку, не пiдходив. Мала дивилася з ледь помiтною iронiєю у чорних очах-тернинках. Дiвчинка була впевнена, що я не вiдгадаю. I саме тому стало зрозумiло, що вiдповiдь лежить на поверхнi. Це не вода, не вогонь, не борошно, не руки — це щось таке, чого не помiчаю, не бачу. Ба бiльше: зараз почую слово-вiдгадку i зрозумiю, ось вона, найправильнiша серед iнших не менш правильних вiдповiдей. Але цiєї хвилини, сама, без пiдказки маленької дiвчинки, не можу знайти вiдповiдi. I мучитимусь, якщо вона не скаже.

Семирiчне дiвча терпляче давало менi можливiсть здогадатися. Ми мовчки дивилися одна на другу.

— Без скоринки, — сказала вона. — Хлiба не спечеш без скоринки.

…Довго не могла заснути. Згадалися часи, коли Олег був байдужий до алкоголю. Вiн колись не пив взагалi. Навiть коли хлопцi-однокурсники пiд'юджували, лише вiджартовувався, горiлки до рота не брав, хоч веселився не менше вiд них. Одного разу розповiв менi про винайдений ним принцип сполучених посудин: коли поруч п'янiють iншi, у того, хто не п'є, теж виникає стан сп'янiння. Штучного. Якщо дихнути в трубочку або здати кров на аналiз, вони засвiдчать, що людина не твереза. Я тодi вiрила в усi його байки. А згодом почала навiть правду сприймати за брехню.

Наскiльки неможливо було Олега вмовити випити за компанiю, настiльки неможливо стало згодом зупинити. Вiн швидко наздогнав тих, якi пили помалу, але щодня. I впевнено їх обiйшов, опинившись далеко попереду у змаганнях з «лiтрболу», як сам казав. Поступово горiлка витиснула усi його сильнi риси — вiдвертiсть, впевненiсть у собi, потребу в розвитку. Оковита виявилась ревнивою спiвмешканкою, їй потрiбен вiн був увесь, без залишку… Я програла змагання iз нею.

Або Олег не захотiв бути переможцем.

…Встала рано, кiлька хвилин по восьмiй. Почула за вiкном дзвiнкi звуки сокири та й вийшла на двiр iз думкою: рано встаю i добре висипаюсь. На ґанку завмерла…

У променях сонця сипалося з дерев сухе напiвпрозоре листя, летiло навскiс, нiби лапатий жовтий снiг. Розвiшану на мотузцi бiлизну — простирадла, пiдковдри, наволочки — розгойдувало й напинало вiтром. Прищiпки були не пластмасовi, а дерев'янi, сiрi вiд багаторiчного перебування пiд сонцем та дощами. Майже такими ж давнiми як висока рогачка-патик, вiдполiрована руками до блиску, що пiдпирала мотузку посерединi. Бiлизна трiпотiла вiтрилами, театральною завiсою вiдкривала й закривала щербатий паркан з понищеними верхiвками штахетника. На кожну дощечку настромлено лiтровi слоїки. Довгий ряд чисто вимитих банок губився пiд гiлками яблунi. Панi Оля казала вчора, що закручуватиме опеньки на зиму — видно, розпочала пiдготовку. Хто рано встає, тому Бог дає.

Марiя йшла назустрiч з порожньою мискою. В усiх, крiм мене, ранок був у розпалi.

Я пiдiйшла до бiлизни на мотузку, понюхала напiвсухе простирадло. Пахло свiжим кавуном та дитинством.

Марiя розреготалася, запитально кивнувши менi: що, мовляв, робиш?

— Яка рiзниця! — я не спiшила вiдходити вiд бiлизни. — Яка то велетенська рiзниця… мiж бiлизною, висушеною в електричнiй сушарцi, як у мене в Пiтерi, i тою, яку продув наскрiзь свiжий вiтер…

Смiх Марiї щирий та заразний. Почуєш — починаєш усмiхатися без причини. Що я такого сказала?

Марiйчин Петро, оголений по пояс, рубав дрова без напруги, немов бавлячись. Сухе дерево розлiталися на цурпалки весело i дзвiнко.

— Чого це ти зранку за сокиру вхопився? — привiталась я.

— Обiцяв до роботи наколоти, — Петро пiдхопив ковбанець, прилаштував на колодi й одним впевненим ударом з вiдтяжкою розколов на чотири полiна. — Мiй дiдо казав колись: не роби зi свого писка холєви. Ляпнув вчора не подумавши, тепер хiба хочу — мушу…

Найгарнiше мiсце на чоловiчому тiлi, доступне сторонньому погляду — навскiснi м'язи збоку тулуба. Коли руки й спина у напруженому русi — очей не вiдвести.

Жiночi спини iншi. У жiнок найпривабливiше вiдкрите мiсце — видовжена ледь помiтна впадинка збоку над колiном, акуратна рисочка вздовж стегна, наочне втiлення витонченостi та довершеностi.

Я нiколи не бачила свого чоловiка за важкою фiзичною роботою. А може, правдива причина розчарування в шлюбi ховалася у цiй втраченiй можливостi — бачити те, як твiй чоловiк, мужчина, самець рубає дрова, гемблює дошки, цвях у стiну забиває, вiдкриваючи жiночому погляду досконалий рельєф на спинi…