Але місіс Тасенбаум забула про нього. У неї була цікавіша пожива для роздумів. Зокрема…

— Хлопці, я у вас зараз дещо спитаю. Можете не відповідати, якщо не хочете, — сказала вона. — Мені просто цікаво. Ви нахожі?

Останні кілька вечорів Браян Сміт (разом зі своїми ротвейлерами — близнюками з одного приплоду, яких він назвав Кулею і Пістолем) живе у «Кемпінгу на мільйон доларів» біля кордону між Ловеллом і Стоунгемом. Тут, біля ріки, кльово (місцеві називають хитку дерев’яну споруду, що з’єднує два береги, Мостом на мільйон доларів, жартома, як розуміє Браян, і Господи, який же смішний цей жарт). А ще сюди приїздить різний народ — в основному хіпі з лісів Сведена, Гаррісона і Вотерфорда, — привозить наркоту на продаж. Браян любить розслаблятися, любить ловити кайф, щоб ви знали, і цього суботнього пообіддя він під кайфом… кайф не дуже сильний, не такий, як він любить, але достатній, щоб Браяна пробило на хавчик. У центральному магазині Ловелла продають батончики «Марс». А коли пробиває на хавчик, нема нічого кращого.

Він виїжджає з кемпінгу на трасу № 7, навіть не глянувши в обидва боки, й каже: «Упс, знов забувся!» Але машин на шосе немає. Пізніше, особливо після Четвертого липня і аж до Дня праці, машин, щоб з ними змагатися, буде хоч греблю гати, навіть тут, у глушині, і Браян, швидше за все, не від’їжджатиме далеко від дому. Він знає, що водій з нього кепський, ще одна квитанція за перевищення швидкості чи зім’яте крило іншої тачки — і помахає він своїм правам ручкою на півроку. Знову.

Та цього разу пронесло. Поблизу жодних машин, крім старого пікапа, та й той плентається позаду за півмилі.

— Жери мою пилюку, ковбою! — хихоче Браян. Дивно, чому він сказав «ковбою», коли хотів сказати «підарасе», типу «жери мою пилюку, підарасе», але прозвучало нічого так. Правильно прозвучало. Він помічає, що виїхав на зустрічку, і вирівнює курс. «Знов на трасі!» — кричить він і знову хихоче. «Знов на трасі» — це хороший прикол, він завжди його використовує, коли їде з дівчиною. А ще добре покрутити кермо туди-сюди, щоб машину кидало то в один бік, то в інший, і сказати: «От блін. Видно, сиропу від кашлю перебрав!» Він багато таких приколів знає, колись навіть подумував написати книжку й назвати її «Кльові дорожні жарти». Ото був би мегахіт — Браян Сміт пише книжку, як той Кінг у Ловеллі!

Він вмикає радіо (фургон з’їжджає на ґрунтове узбіччя ліворуч, здійнявши півнячий хвіст пилюки, але дивом не опиняється в кюветі). Гурт «Стілі Ден» співає «Гей, дев’ятнадцять». Кльово! Ага, нереально круто! Швидкий ритм музики змушує його трохи додати газу. Він дивиться в дзеркало заднього огляду і бачить, що його собаки, Куля і Пістоль, дивляться сяючими очима вперед. Спершу Браян вирішує, що вони дивляться на нього, може, навіть думають, який він класний хлопець, але потім сам себе питає, як можна бути таким дурним. За сидінням водія стоїть автомобільний холодильник, а в ньому — фунт свіжого м’яса на гамбургери. Він збирається посмажити їх на вогнищі, коли повернеться в кемпінг. Так, і кілька батончиків «Марс» на десерт, клянуся волохатим старим Ісусом! Батончики «Марс» — це нереально круто.

— Пацани, холодильника не чіпайте, — наказує Браян Сміт собакам, суворо дивлячись на них у дзеркало. Цього разу мінівен, який на швидкості п’ятдесят миль за годину піднімається на схил, заносить не до узбіччя, а через розподільчу лінію на зустрічну смугу. На щастя (чи на нещастя, все залежить від вашої точки зору), назустріч ніхто не їде. Ніхто не кладе край просуванню Браяна Сміта на північ. — Забудьте про гамбургер, то буде моя вечеря. — Останнє слово він розтягує, як це зробив би Джон Каллем, але обличчя в хлопця, який дивиться у дзеркало на собак, — як у Шимі Руїса. Він майже викапаний Шимі.

Шимі міг би бути близнюком Браяна з одного приплоду.

Тепер Айрін Тасенбаум упевненіше вела вантажівку, незважаючи на механічну коробку передач. Шкодувала хіба що про те, що за чверть милі їй потрібно буде повернути праворуч, бо для цього доведеться знову натискати педаль зчеплення, цього разу для того, щоб перемкнутися на нижчу передачу. Але вони наближалися до Черепахової алеї, а саме туди хотіли потрапити ці хлопці.

Нахожі! Так вони сказали, і вона їм повірила, але хто ще міг повірити? Можливо, Чіп Макевой, а ще точно преподобний Пітерсон з тієї божевільної церкви нахожих у Стоунгем-корнерз, а ще хто? Її чоловік, наприклад? Ні. Нізащо. Девід Тасенбаум не вірив у існування того, що не можна увіковічнити на мікрочіпі. Вона подумала (і вже не вперше за останній час), чи в сорок сім ще не пізно розлучитись.

Айрін перемкнулась на другу передачу без особливого скреготу механізмів, але потім, коли звертала з автостради, довелося перейти на першу, і саме тоді двигун старого дурного пікапа став чхати й кашляти. Вона думала, що котрийсь із її пасажирів глибокодумно висловиться з цього приводу (може, хлопцевий собака-мутант навіть знову скаже «бля»), але чоловік на пасажирському сидінні лише промовив:

— Тут усе не так, як раніше.

— А давно ви тут були? — поцікавилась Айрін Тасенбаум. Вона вагалася, чи не перемкнутись на другу, але вирішила: нехай уже залишається як є. «Не ремонтуй того, що не поламалося», — любив повторювати Девід.

— Давно, — визнав чоловік. Айрін крадькома розглядала його всю дорогу. Було в ньому щось дивне й екзотичне… а надто в очах. Складалося враження, що їм довелося бачити таке, про що вона могла лише мріяти.

«Припини, — наказала вона собі. — Може, він всього-навсього аптечний наркоман з далекого Портсмута, що в Нью-Гемпширі».

Але в цьому вона якось сумнівалась. Хлопець вкупі зі своїм собакою-покручем теж був дивний, але далеко їм було до чоловіка зі змарнілим обличчям і блакитними очима, під поглядом яких ставало незатишно.

— Едді казав, що ця вулиця іде петлею, — озвався хлопець. — Може, того разу ви бачили її з протилежного кінця?

Поміркувавши над цим, чоловік кивнув.

— Протилежний кінець — з боку Бриджтона? — спитав він у Айрін.

— Так, авжеж.

Чоловік з дивними блакитними очима кивнув.

— Ми їдемо до будинку письменника.

— «Кара Сміхотуха», — миттю озвалася вона. — Дуже гарний будинок. Я бачила його з озера, але не знаю, яка під’їзна дорога…

— Номер дев’ятнадцять, — сказав чоловік. Вони саме проїжджали дорогу під номером 27. З цього кінця Черепахової алеї номери мусили йти на спад, а не зростати.

— А що вам від нього потрібно, даруйте за нахабство?

Відповів їй хлопець.

— Нам потрібно врятувати йому життя.

Сонний положистий спуск під’їзної дороги Роланд упізнав одразу, хоч востаннє бачив його під чорним грозовим небом і увагу його відвертав блискотливий тахін, який летів. Сьогодні тут не було жодних тахінів та іншої живності. За роки, що минули, з даху будинку, що стояв унизу, зняли гонт і вкрили його міддю, а майданчик, на якому колись росли дерева, став газоном, але під’їзна дорога була та сама, з табличкою «Кара Сміхотуха» зліва і знаком з номером 19 великими цифрами праворуч. За нею виблискувало під сонячними променями озеро.

З газону долинало дзижчання косарки. Роланд подивився на Джейка, і вигляд хлопчика його збентежив. Той сидів блідий, з широко розплющеними очима, в яких стояв переляк.

— Що? Що таке?

— Роланде, його там немає. Ні його, ні когось із домашніх. Там лише чоловік, який підстригає траву.

— Дурниці, як ти можеш… — почала місіс Тасенбаум.

— Я знаю! — закричав на неї Джейк. — Я знаю, дамочко!

Роланд подивився на Джейка з неприкритою цікавістю, що межувала зі страхом… Але в своєму стані хлопчик чи то не зрозумів цього погляду, чи то не звернув на нього уваги.

«Навіщо ти обманюєш, Джейку? — подумав стрілець. Але інша думка не забарилась: — Він не обманює».

— А якщо це вже сталося? — спитав Джейк. Так, він хвилювався за Кінга, але не лише за нього. — А що, як він мертвий, а сім’ї немає вдома, бо їх викликала поліція, і…