На таке наважитися він не міг. Не міг дати жодних гарантій, що поїздка буде безпечна.

— Думаю, ні. — Він узяв у крамаря ключі, подивився на жінку, що лежала перед м’ясним прилавком і сказав: — Підводься, сей.

Місіс Тасенбаум виконала наказ, а коли вже була на ногах, Роланд віддав їй ключі. «Мені тут постійно трапляються потрібні люди, — подумав стрілець. — Якщо від цієї буде стільки ж користі, як і від Каллема, то нам ще все може вдатися».

— Ти відвезеш нас із другом у Ловелл, — сказав Роланд.

— На Черепахову алею, — уточнила вона.

— Правду кажеш, і я дякую.

— А після того, як я вас відвезу, ви мене вб’єте?

— Ні, якщо ти нас не затримуватимеш, — відказав Роланд.

Зваживши це, вона кивнула.

— Не затримуватиму. Їдьмо.

— Щасти вам, місіс Тасенбаум, — кволо побажав їй крамар, коли вона рушила до дверей.

— Якщо я не повернуся, — сказала вона, — пам’ятайте одну річ. Інтернет винайшов мій чоловік. Він і його друзі — частково в «КелТеку», а частково — у себе в гаражах. Мій чоловік, а не Альберт Ґор.

У Роланда в шлунку знову забурчало. Він простягнув руку через прилавок (крамар сахнувся від нього, як від чумного), взяв пакунок з індичкою й одразу три шматки відправив собі до рота. Решту передав Джейкові, той з’їв два плястерки і глянув на Юка, котрий роздивлявся м’ясо з величезним зацікавленням.

— Свою частку отримаєш, коли вже будемо в пікапі, — пообіцяв Джейк.

— Апі! — сказав Юк і з більшим ентузіазмом додав: — Астку!

— Господи Ісусе милосердний, — промовив крамар.

Акцент у крамаря-янкі був симпатичний, чого категорично не можна було сказати про його вантажівку. По-перше, в неї була механічна коробка передач, а Айрін Тасенбаум з Мангеттену не водила машину з механічною коробкою ще з тих незапам’ятних часів, коли була Айрін Канторою зі Стейтен-Айленду.[69] До того ж у ній був важіль перемикання передач, а на таких машинах вона точно ніколи не їздила.

На сидінні поряд сидів Джейк. Ноги він поставив обабіч згаданого вище важеля, на руках тримав Юка, який досі жував індичку. Роланд влаштувався на пасажирському сидінні, щосили тримаючи себе в руках, аби не застогнати від болю в нозі. Айрін забула витиснути педаль зчеплення, коли повернула ключ запалювання. «IX» рвонув уперед і зупинився. На щастя, він їздив дорогами Західного Мену ще з середини шістдесятих, тому його стрибок більше нагадував стрибок старої кобили, а не енергійного лошати, інакше залишився б Чіп Макевой без ще однієї (щонайменше) зі своїх дзеркальних вітрин. Юк завовтузився на колінах у Джейка, чіплявся пазурами, намагаючись зберегти рівновагу, і виплюнув індичку, що була в нього в роті (разом зі словом, якого навчився від Едді).

Айрін шоковано витріщилася на пухнастика-шалапута.

— Юначе, це створіння щойно сказало «бля»?

— Не важливо, що він сказав, — відповів Джейк. Голос у нього тремтів. Стрілки годинника у вітрині тепер показували за п’ять хвилин четверту. Подібно до Роланда, хлопчик як ніколи гостро відчував, що час їм не підвладний. — Натисніть на педаль зчеплення, і їдьмо звідси!

На щастя, на ручці важеля колись було відтиснуто малюнок з положенням важеля на тій чи іншій швидкості і він ще не зовсім стерся. Місіс Тасенбаум ногою в кросівці натисла на зчеплення (шестерні страхітливо заскреготіли) і нарешті знайшла задню передачу. Вантажівка, раз у раз смикаючись, виїхала на трасу 7 і зупинилася акурат на білій смузі. Місіс Тасенбаум повернула ключ запалювання і лише потім згадала про педаль зчеплення, що призвело до чергової низки стрибків. Роланд і Джейк уже впиралися у запилену панель приладів, до якої було приліплено вицвілу наклейку: «ЛЮБИ її ЧИ ЗАБИРАЙСЯ!» — у червоно-біло-синіх кольорах. Але цього разу стрибки стали їм у пригоді, бо тієї ж миті величезна вантажівка з колодами (Роланд не міг не згадати ту, що розбилася під час його попередніх відвідин магазину) перевалила через схил пагорба на півночі від крамниці. І якби пікап не заїхав стрибками назад на паркувальний майданчик перед універсальним магазином (врізавшись при цьому в крило припаркованої машини), сталося б зіткнення. І найімовірніше, вони б загинули. Водій вантажівки з колодами викрутив кермо і розлючено посигналив. Задні колеса здійняли хмару пилу.

Істота, що сиділа в хлопчика на колінах (місіс Тасенбаум здалося, що вона схожа на покруч єнота й собаки), знову гавкнула.

Бля. Тепер у неї майже не лишилося сумнівів.

Крамар і відвідувачі його магазину скупчилися біля вітрини, і зненацька місіс Тасенбаум зрозуміла, як почувається риба в акваріумі.

— Леді, то ви можете вести цю машину чи ні? — закричав хлопець. Через плече в нього було перекинуто якусь торбу, що нагадала їй сумку листоноші, тільки ця була шкіряна, а не полотняна, і всередині начебто лежали тарілки.

— Я можу, юначе, не хвилюйтеся. — Їй було дуже страшно, але заразом… пригода приємно лоскотала нерви? Так, їй здавалося, що вона відчуває приховану радість. Бо вперше за вісімнадцять років вона стала кимось важливішим за прикрасу великого Девіда Тасенбаума, допоміжною ланкою в ланцюзі його що не день, то знаменитішого життя, аніж жінкою, що казала: «А спробуйте-но оце», — передаючи закуски на світських вечірках. Раптом вона опинилася у вирі подій і відчувала, що події ці дуже важливі.

— Глибоко вдихни, — наказав чоловік з жорстким обпаленим сонцем обличчям. Погляд його вогненних блакитних очей був прикутий до неї, і вона раптом зрозуміла, що не може думати більше ні про що, крім цих очей. Але відчуття було приємне. «Якщо це гіпноз, — подумала вона, — то його мають навчати в школі». — Затримай дихання і видихни. А тоді вези нас, заради твого батька.

Вона глибоко вдихнула, як їй і наказували, і раптом день неначе розквітнув новими яскравими барвами — майже осяйними. Десь наче здалеку долинали до неї голоси. Спів. Дуже приємний. Може, то радіоприймач у пікапі передавав якусь програму, присвячену опері? Перевіряти, чи це справді так, не було часу. Та все одно було приємно. Заспокоювало, як і глибокий вдих.

Місіс Тасенбаум витисла педаль зчеплення і знову завела двигун. Цього разу задню передачу вона знайшла з першої спроби й майже плавно виїхала на дорогу. Щоправда, замість першої передачі ввімкнула другу і пікап мало не зупинився, коли вона стала відпускати педаль зчеплення, та потім двигун, схоже, зглянувся над нею. Під капотом застукали клапани, щось засвистіло, і вони покотили на північ, до Ловелла.

— Ти знаєш, де Черепахова алея? — запитав Роланд. Попереду, під рекламним щитом «КЕМПІНГ НА МІЛЬЙОН ДОЛАРІВ» виїхав на дорогу побитий синій мінівен.

— Так, — кивнула вона.

— Впевнена? — Найменше стрільцеві хотілося гаяти дорогоцінний час, розшукуючи вулицю, на якій жив Кінг.

— Так. У нас там друзі живуть. Бекгардти.

Хвилину-дві Роланд відчайдушно намагався пригадати, де він чув це прізвище. А потім згадав. Якомусь Бекгардту належав будинок, де вони з Едді востаннє розмовляли з Джоном Каллемом. Від думки про Едді серце знову пронизав біль. Того грозового пообіддя він був таким сильним, таким сповненим життя.

— Гаразд, — промовив він. — Я тобі вірю.

Вона глянула на нього через голову хлопця, котрий сидів між ними.

— Містере, а ви страшенно кудись поспішаєте. Як білий кролик в «Алісі». На якесь важливе побачення боїтеся спізнитись?

Роланд похитав головою.

— Це не важливо, просто веди машину. — Він зиркнув на годинника на панелі приладів, але той не працював, зупинився вже дуже давно (і стрілки, ясна річ, завмерли на 9:19). — Може, ще не пізно, — сказав він. А тим часом непомічений синій мінівен попереду став поволі від них відриватися. Він перетнув розподільчу смугу траси № 7, виїхав на зустрічку, і місіс Тасенбаум хотіла було пожартувати щодо людей, які вживають алкогольні напої до п’ятої години вечора, але синій фургон повернувся на смугу, що вела на північ, виїхав на наступний пагорб і зник з поля зору, покотивши в бік міста Ловелл.