— А тепер Ґор сподівається… в’їхати у Білий дім на його плечах! — заявила місіс Тасенбаум, шукаючи в сумочці чекову книжку (індичка на терезах магічним чином стала важча на дві унції, і на цьому Чіп розважливо зупинився). — Стверджує, що це він винайшов інтернет! Ха! А в мене інші дані! Я навіть знаю чоловіка, який справді винайшов інтернет! — Вона підвела погляд (Чіпового пальця вже навіть близько біля вагів не було, на такі речі в нього був нюх, чорт забирай) і хитро всміхнулась. І, стишивши голос до інтимного шепоту, сказала: — Ще б пак, я вже двадцять років сплю з ним в одному ліжку!

Чіп весело розсміявся, зняв індичку з терезів і поклав її на шмат білого паперу. Він радів, що вони облишили слизьку тему водних мотоциклів, бо й сам замовив собі такий у «Вікінг Моторз» («Іграшки для дорослих хлопчиків») з Оксфорда.

— А я знаю, з чого ви смієтесь! Цей тип Ґор, надто вже він слизький! — Місіс Тасенбаум так енергійно закивала, що Чіп вирішив накинути ще кілька десятків центів. Бачить Бог, не завадить. — От, наприклад, його волосся. Як можна довіряти чоловіку, який так намащує собі…

Отоді й теленькнув дверний дзвіночок. Чіп підвів погляд. Побачив. І застиг на місці. Чортзна-скільки води спливло з Того Дня, але чоловіка, який заварив усю ту кашу, Вендел «Чіп» Макевой упізнав одразу, щойно той переступив через поріг. Деякі обличчя просто не забуваються. І чи ж у глибині душі, десь у найглибшому її закапелку, він не підозрював, що чоловік зі страшними блакитними очима ще не закінчив тут своїх справ і повернеться?

Повернеться по нього?

Ця думка зняла з нього заціпеніння. Чіп розвернувся і побіг. Але встиг пробігти не більше трьох кроків вздовж прилавка, як у крамниці прогримів постріл (приміщення вже було більшим і соліднішим, ніж у сімдесят сьомому, — слава Богу, що батько наполіг на страхуванні), і місіс Тасенбаум пронизливо закричала. Троє-четверо покупців, що походжали проходами, вражено озирнулися, і одна жінка гепнулася на підлогу, знепритомнівши. Чіп встиг відзначити, що то була Рода Бімер, найстарша донька однієї з двох жінок, яких убили Того Дня. А тоді йому здалося, що час повернувся назад і то сама Рут лежить на підлозі, а з ослаблої руки викотилася бляшанка консервованого кукурудзяного супу. Повз Чіпове вухо просвистіла куля, наче сердита бджола продзижчала, і він різко загальмував, піднявши руки.

— Не стріляйте, містере! — почув він власний голос, тоненький і тремкий, як у старого. — Беріть усе, що є в касі, але не вбивайте мене!

— Повернися, — наказав чоловік, який беркицьнув Чіпове життя черепахою Того Дня, чоловік, через якого Чіпа мало не вбили (Господи Ісусе, він два тижні потім провалявся у лікарні в Бриджтоні) і який тепер з’явився знову, як давній монстр із дитячої шафи. — Решта — на підлогу, але ти, крамарю, розвернися й подивись на мене. Добре подивися.

Крамаря хитало, і якусь мить Роланд навіть думав, що він не розвернеться до нього обличчям, а зомліє. Можливо, якась частка крамаревого розуму, налаштована на виживання, підказала йому, що, непритомний, він швидше накличе на себе смерть, бо він спромігся втриматись на ногах і повернувся обличчям до стрільця. Одяг на ньому був на диво такий самий, як і минулого разу: може, навіть та сама чорна краватка і фартух м’ясника, зав’язаний високо на поясі. Волосся в нього, як і раніше, було гладенько прилизане, але вже посивіло повністю. Роланд згадав, як з лівої скроні крамаря ринула кров, коли її зачепила куля (випущена самим Андоліні, наскільки було відомо стрільцеві). Тепер там виднів сіруватий шрам. Роланд здогадався, що крамар його не приховує, навіть навпаки — зачісує волосся так, щоб шрам було видно. Того дня йому чи то пощастило, як дурневі, чи то він врятувався милістю ка. Роланд більше схилявся до другого варіанта.

І судячи з переляканого виразу впізнавання в очах, крамар теж так думав.

— У тебе є картомобіль, вантажомобіль чи тек-сі? — спитав Роланд, цілячись із револьвера в груди власника магазину.

Джейк виступив уперед і став біля Роланда.

— Яка в тебе машина? Він це має на увазі.

— Пікап, — видушив із себе крамар. — «Інтернешнл Харвестер»! Він надворі, на стоянці! — І він так рвучко сягнув рукою під фартух, що Роланд був на волосину від того, щоб його застрелити. Але крамар (на щастя для нього) не помітив. Усі покупці вже лежали долілиць на підлозі, і жінка, що стояла біля прилавка, теж. Роланд відчував запах м’яса, яке вона купувала, і в шлунку забурчало. Він був змучений, голодний, виснажений горем, і ще стільки всього треба було обміркувати. Забагато всього. Розум просто не встигав. Джейк би сказав, що йому потрібен тайм-аут, проте жодних тайм-аутів у найближчому майбутньому не передбачалось.

Але крамар простягав низку ключів. Його пальці тремтіли, й ключі побрязкували. На них потрапили навскісні промені вечірнього сонця, що лилося крізь вікна, і «зайчики» на мить замигтіли стрільцеві в очах. Спершу чоловік поліз рукою під свій білий фартух, швидко і без дозволу, а тепер виблискує металевими предметами, неначе навмисно хоче засліпити ворога. Складалося таке враження, що він сам напрошується на смерть. Але ж у день засідки було так само, хіба ні? Крамар (тоді він був спритніший і не мав на спині горба вдівця) ходив за ним та Едді хвостом, як той кіт, що постійно плутається під ногами, і наче забув про кулі, що свистіли довкола них (тієї, що зачепила його скроню, він теж, здавалося, не помітив). Роланд пригадав, що він тоді розповів їм про свого сина, наче вони сиділи в цирульні й знічев’я вели розмову, чекаючи своєї черги сісти під ножиці. Дурник, ка-мей, одним словом, а таких небезпеки часто оминали. Принаймні доти, доки ка не набриднуть їхні витівки і воно не вирішить стерти їх з лиця землі.

— Беріть машину, беріть і їдьте! — усе повторював крамар. — Вона ваша! Я вам її дарую! Чесно!

— Якщо ти не припиниш виблискувати своїми клятими ключами мені в очі, сей, то я заберу в тебе життя, — пригрозив Роланд. За прилавком висів ще один годинник. Стрілець уже помітив, що в цьому світі було повно годинників, неначе люди, що тут жили, думали, що це допоможе їм посадити час у клітку. За десять четверта, а отже, вони пробули в Америці вже дев’ять хвилин. Час летів, просто летів. Десь неподалік Стівен Кінг уже пішов на свою пообідню прогулянку, і над ним нависла страхітлива небезпека, хоч сам він ще про це не підозрював. Чи це вже сталося? Вони (принаймні сам Роланд так точно) думали, що смерть письменника дуже боляче по них вдарить. Можливо, це буде схоже на черговий Променетрус. А може, й ні. Може, вплив його смерті проявиться поступово.

— Чи далеко звідси до Черепахової алеї? — різко запитав Роланд у крамаря.

Старий сей мовчки витріщався на нього. У широко розплющених очах стояв жах. Ще ніколи в житті Роланду так не хотілося пристрелити людину… чи хоча б врізати їй руків’ям револьвера, настільки дурний був у цього чоловіка вигляд — точнісінько як у козла, що застряг копитом у тріщині.

Але відповіла йому жінка, яка лежала перед м’ясним прилавком. Вона дивилася вгору на Роланда і Джейка, тримаючи складені руки на попереку.

— Це в Ловеллі, містере. П’ять миль звідси.

Одного погляду їй в очі (великі, карі, налякані, але без сліду паніки) Роланду вистачило, щоб зрозуміти: їм потрібна вона, а не крамар. Хоча…

Він повернувся до Джейка.

— Ти зможеш сісти за кермо його вантажівки й проїхати п’ять миль?

Роланд бачив, що Джейку хотілося сказати «так», та потім він збагнув, що не може поставити під загрозу всю їхню операцію, роблячи те, чого він, міський хлопець, ніколи в житті не робив.

— Ні, — похитав головою Джейк. — Навряд. А ти?

Роланд спостерігав, як Едді вів машину Джона Каллема.

Тоді це здавалося не таким уже й важким… але могло нагадати про себе його стегно. Роза казала, що сухий крутій поширюється швидко — як пожежа при сильному вітрі, — і він уже розумів, що вона мала на увазі. Коли вони прийшли в Калью Брин Стерджис, біль у стегні навідувався лише зрідка. Тепер же здавалося, що в суглоб хтось залив розплавлений свинець і загорнув його в колючий дріт. Біль розходився по всій правій нозі аж до кісточки. А Едді вправно натискав педалі, переставляючи ногу з тієї, що відповідала за швидкість машини, на ту, що вповільнювала рух, — і весь час у роботі була права нога. Тобто суглоб його правого стегна мусив постійно рухатись.