А інша починала плести шалики-берети-спідниці-мітенки-торбинки й надсилати тим, хто того так потребував. Дарувати одразу в руки вона не наважувалася — трохи соромилася і боялася зіпсувати несподіванку.

Невтомні мандрівники, натомість, зачувши десь у грудях шалену нудьгу й щем, збирали свої кольорові наплічники, пакували термоси й килимки, термобілизну й багато-багато шкарпеток і вирушали в дорогу. Фотографували гори й моря, старі будівлі й просторі степи, а заїхавши в якесь гостинне місто, аби поповнити запаси шоколаду та хліба, не забували забігати в ательє, де друкували зроблені світлини, і на пошту — відправити їх тим, хто залишився вдома й тішить свою осінню тягу до мандрів «смачними» книжками про подвиги й імлисті стежки поміж гір.

Восени люди так легко закохуються і помічають прекрасне в найдорожчих, кого знають давно-давно й уже навіть устигли звикнути.

Ще осінь — це коли старі, дещо поіржавілі машини, залишені з якихось незрозумілих причин у двориках старих будинків, стають найкращим подіумом і виставковою галереєю для золотого, багряного, помаранчевого листя, що зривається, кружляє, падає і встеляє собою простір.

Коли капелюшки й парасольки, стукіт черевичків по бруківці, свист старих тролейбусів і розгойдування випраної білизни на балконі — коли все-все-все навкруги розповідає кольорові казки, зі смаком відтінюючи їх вишуканою симфонією. І коли люди вірять у щастя.

Ти помічав, який запах мають лікарні? Хтось казав, що то запах медикаментів і стерильності, але я так не думаю. Лікарні мають запах страху, болю, турботи і сподівання на краще. Така дивна суміш почуттів. Тому й такий дивний, притаманний лише лікарням, запах.

Ти помічав, якими стають руки, коли хтось із рідних занедужає? М’язи напружуються, стають твердими й сильними, а пальці — м’якими, теплими, ніжними. Очі дивляться з тривогою, а губи розтуляються у ледь помітну підбадьорливу усмішку.

Барви світу тоді розмиваються, перетворюються на нечітке тло, і ти — ти ж помітив? — бачиш лише чоло, з якого кортить здмухнути неслухняні волосинки, руки, стиснуті в кулак, які прагнеться взяти в свої і зігріти, стулені повіки й тихий сон, який хочеться оберігати.

Завжди такі заклопотані люди раптом знаходять час, аби прийти й потішити того, кому зараз не зовсім легко. Вони приносять фрукти й шоколад, квіти й книжки, випічку з цукатами й настільні ігри. Кажуть такі важливі слова, беззастережно жартують, розпитують про буденні дрібниці, звертають увагу на найголовніше.

Ти помічав, які думки рояться в голові, коли хворієш ти сам? Біль притишується вдячністю, смуток зникає в обіймах тих, хто цілує тебе в чоло й шепоче щось добре на вушко, ти спиш спокійно, не боїшся чогось не встигнути. Часом стає боляче й страшно, і сльози виникають нізвідки, ти відвертаєшся до стіни, боїшся миті, коли медсестра прийде робити тобі укол, ти тримаєшся пальцями за простирадло, аж вони стають такими ж білими.

Я пам’ятаю твоє обличчя — біле, як халати лікарів. Ти схилився наді мною, твої руки не були твердими й сильними, вони розм’якли, я боялася, що ти впадеш поруч зі мною, не хотіла випускати твоєї руки. Мені було страшно, до нестями, я плакала, скімлила, заплющувала очі, неначе це могло б допомогти вимкнути реальність, але реальність не зникала. А потім усе враз затихло. Лікар усміхнувся й сказав, що немає чим перейматися.

Що я здорова. Що зі мною усе добре — і буде ще краще. І твоє сподівання, наше сподівання на щасливе продовження здійснилося отак от одразу. Але твої руки все ще були м’якими й кволими, а обличчя блідим.

Я лежала в палаті й говорила з людьми на сусідніх ліжках. Казала, що в них усе буде добре. Казала, що біль вщухне. Що біль не вічний. Розповідала їм усілякі історії, і вони усміхалися. Ти прийшов із шоколадом і квітами. Усміхався хворим у палаті, у тебе з’явився рум’янець на щоках, від холоду. Медсестра принесла стару вазу, і квіти ми залишили там. А шоколад взяли з собою та їли дорогою.

Мені ще пекло ув очах від виплаканих сліз, тобі ще бракувало слів. Надворі стояв похмурий передостанній день осені. Ми проїжджали повз старий католицький цвинтар, і я розглядала фігури з хрестами, думала про тих, кому зараз боляче й сумно, і хотіла обійняти їх — кожного осібно — за плечі, прошепотіти молитву, принести води.

Я помітила, що, коли хвилююся за когось і не можу «повноцінно» молитися, проговорюю пошепки підслухані дитячі молитви. Я заплющую очі, усміхаюся, згадавши личко Тимофія, коли він молиться, і повторюю за ним: «Дорогий Ішуш, дякую Тобі, амінь». Я знаю, що Він мене почув. Не лише ці короткі слова, а й усе, що залишилося невимовленим.

Ми приходимо додому, я обгортаюся старою вовняною хусткою, а ти робиш мені м’ятний чай. Виглядаємо у вікно — там сипле перший сніг. Я підіймаю очі на тебе, дивлюся з вдячністю, а ти на мене — з теплом. Зморшки на чолі ще не розгладилися, ти ще хвилюєшся. А я думаю про те, що не уявляю без тебе життя. Ти помічав, що, коли хворієш сам, понад усе хочеться, щоб твої найдорожчі були завжди здорові?

Якщо хтось пише у листі «мені аж запахло кавою/осінню/дровами з твоєї світлини», то він напевне знає, як пахнуть смачна кава, затишна осінь, сухі дрова. Відчуває, як пахне тихе щастя, і не соромиться про це говорити. Розрізняє присмаки й післясмаки радості. І, так, він пише листи.

Я люблю таких хтосів, бо вони читають слова з очей, розмовляють усмішками й зігрівають кінчиками пальців. Говорять і мовчать, читають і пишуть — не по-школярськи, а по-справжньому, вміють зосереджуватися на тиші й відпочивати серцем.

Знаєш, коли стає так складно-складно, життя раптом перетворюється на швидке колесо, і доводиться спати спершу на перонах в очікуванні, потім у потязі із запахом протягів, а тоді — посеред білого дня, водночас намагаючись робити вигляд, що уважно слухаєш, листи від таких людей, перехоплені десь дорогою, зігрівають особливо.

«Твоя дорога мені пахне вітром — мені навіть тут стає свіжо й вільно, і я заплющую очі й бажаю, щоб той вітер дув у твої вітрила з потрібного боку». Такі листи — ковток натхнення. А хтосі, котрі їх пишуть — щасливі люди. Бо хіба можна бути нещасним, знаючи, як пахне вітер?

Тож коли стає складно-складно і ти пишеш своїм друзям: «Знемагаю, шліть шоколад», вони кажуть, що твої пальці зараз мали би пахнути мандаринками, і привозять тобі часом солодке, а часом трохи гірке диво в блискучому папері, обіймають і заварюють чай у тебе на кухні. З м’ятою і дрібочкою лаванди. Кухня тоді пахне спокоєм. Вони їдуть додому, а ти зостаєшся — вкутана їхнім теплом, втишена й радісна.

А на язиці залишається післясмак теплої шоколадної любові.

Я роблю все так, як ти казала, Лізо. Як говорили літні британські леді з хорошим почуттям гумору та збереженим рум’янцем на щоках і вогниками ув очах. Щоразу, коли починаю хвилюватися, умикаю паузу, йду на кухню — не важливо, вдома я чи на роботі — і заварюю собі чаю. На кожній кухні, до якої я маю доступ, є керамічні чайнички з красивим візерунком на опуклих стінках. А потім я грію пальці до гарячого кухля, п’ю напій, не поспішаючи, і читаю щось із Псалмів.

Мені бракує тебе, Лізо. Я б заварила тобі чаю, ти б сиділа на високому стільці й розхитувала ногами. І сміялася б з моїх нещасть трохи ущипливо, але так щиро, що вони й мені самій переставали б видаватися хоч трішки значущими.

Але тебе нема, і я читаю котрийсь псалом — завжди відкриваю книгу наосліп, — а ще часом перечитую твої листи-щоденники.

Правда, дуже рідко, бо мені до горла підступає клубок. Мені дуже бракує тебе, Лізо.