Він вірив, що можна змінити світ на краще, просто трохи по-іншому зорганізувавши простір, а тому їздив у далекі країни, дивився — кажучи його мовою — як на жителів впливає архітектура, кількість зелених насаджень, траєкторії руху громадського транспорту, лінії перетину вулиць і те, які заклади розташовуються в кутових будинках. Він креслив і обмальовував карти міст, а тоді пунктиром перебивав їх у свої альбоми, зображаючи там ідеальний світ. Северин порівнював такі дві схеми й писав довгі переліки того, що потрібно змінити. А потім ділився власними ідеями про те, як саме. Формули й графіки, малюнки та ескізи бізнес-планів — усе це якось уміщалося в його голові, ніколи не заплутувалося, на відміну від її дротів до навушників, ніколи не перетасовувалося. У його мозку існувала ідеальна картотека. У його уяві існували ідеальні міста й щасливі люди. У самому ньому існував ідеальний світ.

І саме там вона заблукала. Кароліні не хотілося шукати шляхів відступу й повернення. Розчинитися в ньому, жити в його паралельному всесвіті, у його реальності, жити ним — це було те, що її цілком влаштовувало. Єдине, що їй було треба — трохи вільного ґрунту, де б вона насадила фруктових садів, які б не поступалися красою садам стародавніх китайських імператорів. Їй хотілося, щоб у його світі існувало достатньо смачної й корисної їжі, щоби там було світло й зелено. І тепло. Інколи, прокинувшись уночі від власного кашлю — бо кашляти вона починала щоразу, коли в кімнаті ставало холодно, — дівчина аж щулилася від страху, що зараз десь може мерзнути Северин.

Вона писала йому короткого листа — і мовчала про свій страх, не запитувала, чи не забуває він носити свого шарфа, не питала, чи він їв. Він щоразу перед від’їздом обіцяв їй, що дбатиме про себе так, як дбала би про нього вона. І вона хотіла йому вірити, не перепитуючи, не нагадуючи. Але не перейматися не могла.

Учора викладач запросив Кароліну на каву, аби обговорити якісь деталі її наукового проекту, але вона без вагань відмовилася, бо її проект був її ідеальним світом, і першою людиною, яку вона могла туди впустити, був Северин. А поки він так далеко, жоден інший не мав права туди заглядати.

Дівчина хотіла переглянути пошту, але не наважувалася: якщо у скриньці не буде хоча б короткого листа від Северина, її накриє туга й смуток, і чай-лате перестане смакувати, і мафін не тішитиме. Молода пара поруч сміялася, хлопець ніжно тримав свою подругу за зап’ястя, а дівчина водила трубочкою у горнятку, розмішуючи пінку й роблячи вигляд, наче це заняття її зараз неймовірно цікавить. Чаю у Кароліни залишилося вже на дні, час було повертатися до подушок на вікні та ієрогліфів. Вона таки вирішила зазирнути в скриньку і, раптом що, побажати Северину вдалих прокладань ідеальних міських маршрутів.

На екрані одразу висвітлилося повторне запрошення на каву від викладача, три листи з оновленнями від ресурсу, на якому «паслися» усі знайомі їй поціновувачі філософії стародавнього Китаю, вісім коментарів від подруг на її статус про розпис шовку і… дівчина непомітно для себе зіщулила плечі й гарячково провела пальцем донизу… два листи від Северина!

«Надибав невеликий магазин із твоїми улюбленими керамічними котами. Я би переніс його для тебе в наше ідеальне місто. А може, й ні. Ти б тут залишилася жити. Я привезу тобі кошеня, схоже на тебе».

Кароліна стиснула губи й обійняла двома руками горня. Хотілося плакати, серце м’якнуло від тремкої вдячності й тепла, прагнулося туди, де був він. І кішки. Багато її улюблених кішок. Кортіло написати йому довгого листа. Але вона боялася завантажувати його картотеку зайвою інформацією. Він і так знав, що вона почуватиме, прочитавши ці кілька коротких речень. Він відчував її навіть краще, ніж міста.

Дівчина розплющила очі й натиснула на наступне повідомлення, яке Северин надіслав трохи раніше. Воно теж було коротким:

«Ластівко, я намагаюся не забувати про сніданки. Сьогодні забіг у кав’ярню з фотографіями старого міста на стінах — тобі б тут сподобалося — і взяв лате з шоколадним мафіном. Тобі б він теж сподобався, я знаю».

Кароліна вже не могла стримувати сліз. Вона старалася непомітно витерти їх краєм носової хусточки, поклала телефон у кишеню, допила свій чай, загорнула недоїдений мафін у серветку й збігла вниз гвинтовими сходами. Дівчина знала: десь попід цими арками, між старими будинками з облущеною фарбою, завжди гуляють коти. І сьогодні їй особливо хотілося поділитися з ними своєю шоколадною ніжністю.

Між високими будинками свистів вітер, а сірі хмари позачіплялися за їхні дахи й збиралися ось-ось розіллятися дощем, щоб трохи «схуднути» й вибратися зі столичної багатоповерхової пастки — як колись намедований Віні-Пух із нірки кролика. Надворі було холодно, вогко й непривітно. Франка кутала носа у свій зеленувато-блакитний мереживний французький шарф, затиснувши під пахвою книжку Сільві Жермен і намагаючись натягнути рукави плетеного светра до кінчиків пальців.

У метро було людяно: усі штовхалися, старалися вчепитися за поручні першими, шукали місце своїм сумкам і дивилися на сусідів без особливої християнської любові. Франка притулилася спиною до зачинених дверей і заплющила очі. Усередині неї звучали фортепіанні акорди балади «Ґрінслівз», а пальці вистукували їй у ритм чарівне стакато по палітурці книжки. Дівчина мріяла про приїзд улюбленої авторки, для якої вона зовсім скоро перекладатиме. Про тепле літо. Про улюблене патріархальне італійське містечко Поджомаріно, де минуло стільки найсвітліших місяців її життя. Про чаруючий Париж, де їй так добре блукалося. А ще про всіляке велике й поки геть недосяжне.

Франка була з тих захоплених юних студенток, які своєю вірою у прекрасність літератури, мистецтва й життя загалом можуть перевернути хоч три всесвіти поспіль. Вона писала від серця, перекладала з насолодою і ковтала тексти, наче мигдалеве печиво. Її щирі блакитні очі на пів-тендітного обличчя спалахували невимовною радістю щоразу, коли до рук потрапляла товстелезна «смачна» книжка. Інколи друзі жартували, що письменникам варто було писати навіть заради неї однієї — такою вдячною й вдумливою читачкою вона була.

А ще дівчина була до нестями закохана. Вона любила ЙОГО так, неначе він був найдосконалішим утіленням усіх містерів Дарсі, Ру й Діків Дюї на світі. Та шалено страждала від свого кохання.

Інколи їй здавалося, що все залишиться саме так і ніколи не зміниться: вона буде закоханою, буде марити ним, житиме в своєму академічному світі, мандруватиме й мріятиме. А вечорами, прощаючись із ним біля теплого кафе, ковтатиме сльози й нізащо не покаже йому свого смутку й тим паче ніколи не скаже, що саме їй так дошкульно болить.

Між високими будинками свистів вітер, будні злітали невимовно й невгамовно швидко, Франка заплющувала очі, різкий шум у вагоні метро затуляв їй собою вуха, а коли дівчина знову розплющувала очі, світ довкола був уже геть іншим. Інколи здавалося, що режисер її життя вирішив показати їй юність у пришвидшеному темпі. Вона не знала, не могла вгледіти, роздивитися, запам’ятати, куди так швидко злітали слова, коли читалися книжки, коли літаки й потяги несли її далеко, коли він махав їй рукою на прощання і коли вона плакала.

А потім свист кудись подівся, швидка відеодоріжка зашпорталася за статичний кадр і настала пустка. Франці та пустка боліла й страшенно щеміла десь коло серця. Дівчина ішла до церкви й молилася упівголоса.

— Боже, — казала, — Ти великий і всемогутній. Згадай у Своїй милості мене, загублену. Не залиш, будь ласка. Затули Собою мій біль, заповни Собою пустку всередині мене.

А тоді виходила на вулицю, підіймала догори очі, але там, високо, були лише гілки дерев, останні поверхи будинків і густі хмари. Світ крутився так швидко, так швидко, що дівчині ставало лячно, вона приходила додому, взувала теплі домашні капці та ішла на кухню. Їй здавалося, що лише кава, заварювана в глиняній джезві власноруч, і паперові листи могли врятувати її від надмірного поспіху. Вона готувала тісто на шоколадні брауніз — подрібнювала печиво, досипала горішків, розтоплювала шоколад, збивала яйця, пересівала муку й додавала цукор. Усе робила повільно, вдумливо, з любов’ю. І поки улюблені солодощі випікалися в духовці, дівчина пила каву й писала листи, додаючи туди цитат із улюблених книжок. То був її маленький момент тиші, коли можна було кинути якір у якийсь інший, трохи задзеркальний, світ і так протистояти шаленству часу й осені. Маріка — її розумна й безкінечно граційна кішка — вистрибувала дівчині на коліна, скручувалася в клубочок і голосно муркотіла.