Ми заходимо в кафе на піцу коло старої церкви, і Бартек старанно збирає сухе тісто на обідку в поліетиленову торбинку — для голубів. Я усміхаюся, дивлячись, як зосереджено від подрібнює крихти, аби голуби могли з легкістю вхопити свій шматок дзьобом і здійнятися вгору, і щоб їм не було важко чи незручно. Мені здається, люди з такими очима бачать щось таке, чого не бачить решта. І тішуся, що сьогодні це місто — чи котрусь із його світлих масок — я споглядатиму очима цього хлопця.

Потім настане ніч, і місто буде залите теплим світлом ліхтарів. Мені захочеться танцювати посеред вулиці, скрипаля вже не буде, але музика відлунюватиме теплом усередині. Ми зайдемо у єврейську кнайпу з мереживними скатертинами, вицвілими фотографіями на стінах, свічками й мацою. І будемо говорити про радісне й сумне, про біль, усмішки, маски, міста, про книжки та людей, про народження нового, про смерть і про завтра.

А тоді повернемося до старого маєтку, що колись належав якомусь панові, захований поміж березових і хвойних лісів. Буде глупа ніч, і притлумлене світло ліхтарів за вікном мені чомусь у ту мить видаватиметься шоколадним.

Надворі темно, порожньо, метро зачинене ось уже як годину. Я вперше в цьому місті, зовсім сама, у моїй валізі є маленький іграшковий собака, але він не виявляє жодної зацікавленості ані містом, ні моїми нічними пошуками. Проте в його м’якенькому кожушкові причаївся запах туалетної води мого коханого (знаю, коханий заховав той запах там зумисне, щоб мені ставало затишно щоразу, коли вмощуватиму свого плюшевого охоронця коло себе на ніч), тож його іграшкову байдужість запросто можна пробачити.

Коли літаки запізнюються, та ще й такі, що мали би прилетіти ввечері, а прилітають посеред ночі, раптом виникає потреба дива, чи навіть див. Люблю, коли в мене з’являється ця спрага. Серце починає прискорено битися, я забуваю про небезпеки й незручності і перемикаюся в режим очікування пригод.

Зрештою, дива вже почалися, адже й на той запізнілий літак я могла б і не встигнути. Бо коли навколо рідненькі дівчатка, шоколад з кунжутом і мадленки, можна ненароком (зовсім ненавмисне, чесно-чесно!) забути про валізи в коридорі. На якихось там півгодини. А там — не встигнути на маршрутку. А вже потім опинитися у котромусь із численних передмість величезного міста, загубитися, розгубитися — і раптом зустріти знайому Мадонну з немовлям на руках, у якої, водночас, є знайомий байкер і який, до речі, саме катається містом із покусаною молодим вовком рукою. Далі нічого описувати — таке собі типове диво зі щасливим завершенням.

Я намацую дорогу питаннями незнайомцям і усмішками. Зіщулююся від холоду — і незнайомці самі підходять, аби зігріти бодай словами. Надворі щедро підсвічена ліхтарями, але все одно така ніч-ніч-ніч, красиві будинки, рівнесенькі вулиці, чорні кеби й червоні двоповерхові автобуси. Я зажмурююся, широко розплющую очі, потім знову зажмурююся і знову розплющую очі — аж ось моя зупинка, і гостинні господарі йдуть мені назустріч, ведуть старовинною вуличкою над каналом у Вестмінстері, прочиняють двері ошатного, затишного будинку (і чому досі я думала, що такі бувають лише в кіно?), ми тихо піднімаємося сходами на другий поверх, мені заварюють чай з молоком на кухні з вікном у сад, а я розкладаю свої валізи в кімнаті з вікнами на старовинну церкву, у якій тепер збираються майже всі конфесії світу за чергою, й великим каміном — найсправжнішим, але без вогню: після великої пожежі в лондонських будинках розводити вогонь у камінах заборонено… Уночі мені сняться сни, яких я не пам’ятатиму на ранок, але мені від них спокійно й світло. А потім раптом потрапляю у казку — таку незвичну чужу буденність: два крани над одним вмивальником, вівсянка з яблуками, кава із френч-пресу, троянди в саду, троянди перед домом, цегляні будиночки, усміхнені люди, канали з барвистими човнами, у яких живуть невиправні романтики, і різноманітними птахами, такими сміливими й задоволеними життям; а ще квіти, білки, зелень, світло, запах свіжих газет, старий червоний «бітл» із червоним картатим пледом на задньому сидінні, ще парки, ще квіти, ще зелень, ще усмішки, разюча чистота, кінна поліція, багато чорних кебів й червоних автобусів. Багато див. Буденних див. Ненавмисних і необов’язкових. Але цілком справжніх. І таких захоплюючих і приємних, як розпочата плитка улюбленого бельгійського шоколаду з горішками.

Я гублюся в цьому місті й нічого не боюся. Тут можна губитися досхочу, заходити в автобус у будь-якому напрямку, підніматися на другу «палубу» й дивитися на дорогу перед собою, а потім вибігати, де заманеться, звертати в будь-яку вуличку, заходити в першу-ліпшу кав’ярню чи книжкову крамницю й просто бути щасливою.

Мене тут тішить усе: Бейкер Стріт із її детективним музеєм і такою британською вишуканою стриманістю. Маленька Венеція з її маленьким світом: крихітними дівчатками із велетенськими мильними бульбашками, карамельками-ірисками домашнього приготування, продавцями книжок і дешевих сувенірів, натовпами щасливих людей і барвистими прапорцями на маленькому війську різнокольорових човнів.

Гринвіч із його парком, розкішними краєвидами, із його непомітною межею поміж двох півкуль і такою ж прозорою гранню між минулим і майбутнім, старовинною архітектурою і затесаними поміж старими будинками хмарочосами Сіті, а ще — творами Баха, котрі віртуозно виконують на фортепіано студенти-панки. Мені цікаво, де саме пролягає ота тоненька ниточка, звідки починається перший кілометр, а ще — де те теперішнє, де ота мить, про яку ми кажемо «зараз». Але не знаходжу ні того, ні того. Миті перетікають поміж думок і слів, стають минулим, а нові приходять непомітно. Я вештаюсь, переходячи з однієї півкулі на іншу, й думаю, що все це несуттєво. Епохи змінюються, будинки виростають і руйнуються, Темза тече, щоразу приносячи нові краплі, нові тумани й вітри, а вміння відчувати щастя й зірки над нашими головами все одно залишаються незмінними.

Лондонський міст, собор святого Павла, Трафальгарська площа, Абатство й пологовий будинок з вікнами на годинникову вежу, яку всі чомусь називають Великим Беном, хоча насправді так називається лише сам годинник — тут стільки таємниць, що й не намагаюся їх збагнути чи вмістити в собі нерозгаданими.

Коли почуття переливаються через вінця, заходжу в парк, підхожу до невеликої водойми з купою усміхнених качок та інших безстрашних пернатих, вмощуюся на землі, виймаю з сумки термос із чаєм, сандвіч і плитку шоколаду, жмурюся від сонця, годую птахів, що встигли мене обступити й пильно вглядаються в мою торбину, п’ю чай і думаю: як добре, що ми наперед не знаємо, що з нами буде далі. А то своїм невірством ще би зіпсували зародження див.

А завтра я потраплю на королівське весілля. Геть несподівано опинюся зовсім близько до паркану Букінгемського палацу, побачу поцілунок молодих і королеву Єлизавету. І навіть зроблю кілька фотографій. Аби колись розповідати внукам про магію ненавмисних, ненамріяних, безумовних, ну зовсім подарункових див. І навіть матиму незаперечні докази — старі фотографії з королівського весілля й бляшану баночку з-під чаю, куплену на Бейкер-Стріт.

У маленькій кав’яреньці в самісінькому центрі Варшави подають шарлотку і каву з вершками, притрушеними шоколадною стружкою. Стіни й склепінчаста стеля пофарбовані в теплі мандаринові тони, а люстри звисають низько-низько. На столах у прозорих бутликах стоять тюльпани, і зовсім не віриться, що надворі осінь. Коло нас лежать книжки про каву й далекі подорожі, але зараз я не думатиму про них. Бо сьогодні понад усе мені хочеться додому.

Позаду — Орадея, Ерд, Будапешт, Відень, Брно, Прага й Берлін. Попереду латвійський кордон і дорога Польщею попри Білорусію, ще кілька годин рідними просторами, і я опинюся вдома. Обійму найрідніших, роздам подарунки, з’їм гарбузової каші з горішками, піділлю герань на вікні й піду до лісу гуляти з рудими собаками.