Він брав фотоапарат і робив вигляд, що фотографує щастя закоханих у книжки людей для нового каталогу чи якоїсь там журнальної обкладинки, але насправді лише удавав, що аж настільки заклопотаний роботою. Він тішився свіжим вітром, ніжним і водночас дуже глибоким запахом землі, тішився дорогою і тим відчуттям, коли мерзнуть руки.

А коли повертався у свій кабінет, вивантаживши зграю щасливих працівників із розпашілими щоками й свіжим натхненням, заварював каву, діставав зі своєї «потаємної» директорської шухляди вазу з шоколадними цукерками й горішками й сідав до роботи. Із твердою вірою в те, що життя не обмежується прямокутним екраном його комп’ютера, сотнею непрочитаних листів і товстим стосом паперової кореспонденції на столі. Його шарф пахнув вітром і свіжістю, і це додавало сили, піднімало його над буденністю, наче велика повітряна куля.

Коли в двері кабінету хтось тихо стукав, він насуплював брови, відсував вазочку зі смаколиками на «пристойну» відстань і, не підводячи очей, просив увійти. Мовчки вислуховував, щось стиха відповідав суворим голосом, а коли двері зачинялися за відвідувачем, брав горня в руки, аби зігріти пальці, і підходив до великого вікна, з якого було видно трояндовий сад.

Він думав про дорогу, про квіти, які насадить тут наступного року. Думав про книжки — але вже не як видавець, а як читач. Він так і не навчився сприймати свою справу як бізнес. А книжки — як товар. Він досі сидів вечорами, накинувши на коліна вовняний плед, і читав.

Сьогодні за вікном був дощ. І він думав про те, як повернеться додому, увімкне своїм двом донечкам — утридцяте — «Алісу в країні див» і переглядатиме фільм разом із ними, забуваючи про будні, гори відтермінованих платежів і невиконаних обіцянок, про податки й вимріяні проекти, у яких так часто не вистачало якоїсь однієї, але такої важливої ланки. Він зануриться в казковий світ разом зі своїми дівчатками, їхня мама принесе дітям малинове желе, а йому — велике горня чаю. І весь великий, «справжній» світ залишиться десь позаду — у задзеркаллі.

Будильник дзеленчав уже вдруге. Маркові геть не хотілося вставати, але тягти гуму далі не було куди. Ярина ще спала, згорнувшись у клубочок і поклавши щоку на його подушку. Через ролети кольору фісташкового морозива пробивалося розсіяне, доволі яскраве, світло — і це (в таку пору ранку й року) було дуже дивним. Марко тихенько встав, поправив ковдру в дружини на плечі, тихо підійшов до вікна й підняв одну заслінку. Сонце перетворилося на велику розмиту пляму на горизонті — туман був густим і зовсім білим.

Марко поспішив у душ, тоді нашвидкуруч перекусив, заодно пробігши поглядом стрічку новин на планшеті. Яра — сонна й смішна, із заплутаним волоссям і примруженими очима, у довгих вовняних шкарпетках, коротких піжамних шортах і майці — причовгала на кухню.

— Мене ніхто не обіймав і я прокинулася, — сказала вона, лукаво усміхаючись.

Ця жінка, здавалося, вміла лукаво всміхатися навіть уві сні. Ярина, усе ще мружачись і потираючи ніс, взяла френч-прес, у якому ще не вихолола кава, і налляла собі у велике горня з ромашками. Її активний день почнеться аж через чотири години. А поки вона могла собі дозволити понасолоджуватися ранком, довше поніжитися в душі, а потім, обгорнувши голову рушником, почитати в ліжку під ковдрою. Або навіть спекти щось смачне на вечір, якщо не полінується.

— Спекти тобі щось смачненьке на вечір? — запитала вона, наче прочитавши його думки.

Вона не надто любила випічку, але Маркова сестра подарувала їй дуже багато красивих форм, а Яра любила все гарненьке й не могла протистояти спокусі побавитися із запахами, кольорами, смаками та спокусливим, апетитним виглядом тістечок, бісквітів із шоколадною поливкою і тортиків. Марко з того тішився особливо.

— Ну-у-у… Якщо спечеш, я буду дуже радий.

Він обійняв її за плечі, поцілував у чоло й глипнув на годинник. Пора було вибігати. Яра поцілувала його на прощання й підійшла до вікна — помахати рукою, коли він сідатиме в машину. Але туман був таким густим, що одразу окутав його молочною пінкою, і лише засвічені фари показали, що автомобіль рушив.

Марко їхав обережно — чоловік не дозволяв поспіху зашкодити його уважності. Він притишив музику й спробував згадати заплановані на сьогодні справи, окресливши пріоритети. Марко любив планувати наперед, але не переймався, коли щось не встигалося. Бо знав: на найголовніше часу вистачить завжди. Аби тільки не проґавити те найголовніше.

За рогом вигулькнула будівля залізничного вокзалу. Марко спробував припаркуватися, але машин і автобусів на стоянці було надто багато, відшукати вільне місце — непросто. Кілька невдалих спроб — і місце таки знайшлося. Чоловік вибіг з машини й поспішив до кас попереднього замовлення квитків. Там стояли довжелезні черги. Час невблаганно тікав крізь пальці, майбутні пасажири ніяк не могли визначитися, яку полицю вони хочуть, люди в черзі дратувалися. Повітря видавалося наелектризованим, тож Марко витягнув свій музичний програвач, вклав навушники до вух і увімкнув улюблений альбом. Йому чомусь одразу пригадалася сонна Яра в своїх високих вовняних шкарпетках, і він усміхнувся.

Як тільки отримав квитки й перевірив дати й час, задзвонив його телефон.

— Де ти? — керівник, вочевидь, був не в гуморі.

— На залізничному. Саме купив квитки на відрядження.

— Бігом сюди. Німці будуть через п’ятнадцять хвилин.

Шеф кинув слухавку, не попрощавшись. Марко пришвидшив крок. Він поспішав і обдумував деталі майбутньої розмови. Люди навколо метушилися, в усіх були свої клопоти. Уже виходячи з дверей вокзалу, Марко помітив жінку, яка перебирала рукою сміття. Жінка була брудна, обшарпана й зла. В одній руці вона тримала огризки якогось пиріжка. Маркові стало її шкода, але він поспішав на зустріч.

Машина привітно писнула, як радісне собача, що зачуло господаря. Він уже збирався сісти й дати газу, але обідранка з голодними очима не виходила йому з голови. Чоловік обернувся, подумав хвильку, й побіг назад у вокзал. Жінка стояла там само. Поруч не було місць, де присісти, зате був кавовий апарат.

— Доброго ранку, — чемно привітався Марко з жінкою. Вона не відповіла, тільки блиснула очима з-під лоба.

— Дозвольте пригостити вас чаєм з лимоном.

— Я не люблю лимон.

— А кавою?

— Ти шо, будеш мені каву купляти?

— Якщо ви не заперечуєте, — усміхнувся Марко. — Яку ви любите, з молоком?

— Давай з молоком.

— Я беру вам подвійну.

— То як?

— Вона буде трохи більшою, ніж звичайна.

— То яка вона буде?

Він показав пальцями можливий розмір кави. Жінка не виявляла жодних емоцій.

— А вона не буде гаряча? Я не люблю гарячу.

— Думаю, що ні. Але якщо буде, остудимо для вас.

Кава сюрчала, наповнюючи пластикове горнятко, жінка стояла й дивилася на Марка. Він вклав горня їй у руки й озирнувся, чи не продають десь тут пиріжків з котлетами. Але нічого такого не було.

Марко засунув руки в кишеню й дістав паперові серветки. Дав їх жінці разом із грішми.

— То вам на обід.

Вона знову подивилася на нього спідлоба й пішла, не подякувавши й не озираючись.

Марко побіг до машини — він знав, що зустріч почнеться за кілька хвилин. Але не докоряв собі за прогаяний час.

Забігши в офіс, він побачив засапаних працівників і стривоженого директора. Німців не було, і ніхто не питав його, чому він затримався.

— А де німці? — поцікавився Марко в секретарки директора.

— Запізнюються, — відповіла вона, знизавши плечима.

Марко засміявся і пішов до кавової машини заварювати собі каву. На щастя, без жодного поспіху.

Моя подруга пише казки. Вони в неї світлі, лагідні й живі. Я читаю й вірю, що кожнісіньке слово — справжня правда. Я вірю в її фей, у медове щастя у банці з-під трояндового варення, у мудрих котів й усміхнені велосипеди. Я вірю в її потерту пудреницю з натхненням, і в чайник, який сам кип’ятить воду і заливає окріп у горнятка. А з них одразу починає струменіти такий аромат, що жителі містечка, яким пощастило бути в радіусі трьох кварталів від чарівної кухні, починають щасливо усміхатися, кивати одне одному, піднімати капелюхи на знак вітання, гладити лінивих кішок, що затишно сплять на зовнішніх підвіконнях першого поверху поміж горщиків із яскравими квітами, і згадують усі дрібні обіцянки зробити комусь якусь приємність.