Андріана йшла, майже підтанцьовуючи бадьорій музиці Люка Браяна, і мало не наштовхнулася на дівчину, котра йшла, похнюпивши носа й, здавалося, пильно вдивлялася в носаки своїх черевиків.

— Лізо? Привіт!

— Ой! Андріано Ігорівно?.. Добрий день.

— Давно тебе не бачила, — засміялася Ада, намагаючись приховати тривогу й занепокоєння. — Сподіваюся, ти зараз нікуди не поспішаєш?

Дівчина відповіла скупою посмішкою.

— Прогуляєшся зі мною? Знайдемо якусь суху лавку — а як не буде сухої, витремо мокру, що нам?

— Але ви ж поспішаєте.

— Лізо, якби я поспішала, то не взяла б із собою термос із чаєм, — Ада витягла з сумки «доказ» і весело помахала ним перед очима студентки. — Я збиралася попити чай у парку. А тут ще й така компанія! Якщо погодишся, то я тобі ще дещо покажу.

Ліза засміялася вже щиріше.

— Вам би в якісь промоутери, чи що, податися. Переконувати вам вдається не кепсько.

— Ну, я ж промоцією, якщо на те пішло, і займаюся. Намагаюся переконати студентів, що вчитися їм таки потрібно. І все таке.

— І як, ведуться? — Лізі щось, мабуть, дуже боліло всередині, і вона ніяк не могла позбутися гіркоти в голосі, хоча вже витягла з кишені серветки й активно шурувала ними лавку.

— Ну, не всі, мабуть. То таки, напевно, не та сфера, де моніторити досягнення легко. Але, сподіваюся, когось мені та й вдається надихнути. Бери чай.

Андріанин термос мав два горнятка — більше, яке одягалося одразу на покришку, і менше, прилаштоване зверху, як тепла шапка. Це було завжди дуже доречно. «Особливо зараз» — подумала жінка.

— Смачний.

— І, оскільки ти вже погодилася скласти мені компанію, можеш розраховувати на солодку винагороду!

У руках жінки з’явилися два шматки ожинового пирога.

За такими смаколиками розмова пішла легко. Андріана не хотіла тиснути на студентку, лізти в душу з розпитуваннями, але шалено сподівалася, що Ліза заговорить першою. Останніми тижнями її ніхто не бачив в університеті й поза ним. Дівчата з її групи пліткували, що Ліза розійшлася з коханим і занадто сильно тим перейнялася. Хлопці тільки підсміювалися з таких історій.

— А от ви завжди така щаслива? — запитала по хвилі Ліза.

— Усе залежить від того, що ти вкладаєш у те своє «щаслива». У мене далеко не завжди все добре. Але щастя не залежить і не має залежати від зовнішніх обставин… Пам’ятаєш, ми якось про це говорили на парі?

— Та пам’ятаю… Ми багато про що говорили на парах. Ну, але говорити легше, ніж робити. І взагалі я не хочу туди повертатися… В очах дівчини зблиснули сльози. Ада взяла з її рук горнятко й долляла туди ще чаю. Виллявши в своє горня залишки духмяного напою, жінка сховала термос і присунулася ближче до Лізи. І поки та пила, обійняла її за плечі.

Ліза не пручалася. Навпаки, сховала обличчя в теплий Адин шарф і заплакала. Жінка забрала горнятко з-поміж її пальців, вилила чай на пожухлу траву й сховала до термосу, разом зі своїм. Тоді обійняла дівчинку двома руками й тримала її міцно-міцно, не говорячи ні слова.

Минуло трохи часу, поки Ліза трохи заспокоїлася, відсунулася від Ади й ледь чутно попросила пробачення. Дув вітер, і їй не можна було залишатися ось тут, серед холодного парку, із червоними очами й носом. Та й в університет Андріана не збиралася тягти її з собою.

— Нема за що просити пробачення. Давай підемо в кафе за парком. Там зараз мало людей. Ти заспокоїшся, зігрієшся, поїси і розповіси мені, що трапилося. Добре?

— Вам треба на роботу, хіба ні?

Андріана витягла телефон: до пари залишалося 10 хвилин. Вона набрала номер своєї подруги — викладачки, яка точно мала другу пару й не мала третьої.

— Сонечко, привіт. Можеш мене підмінити зараз на третьому курсі, будь ласка? У мене форс-мажор.

— Ой, щось серйозне? З тобою щось сталося?

— Серйозне, але не страшне. Сподіваюся, тут усе налагодиться зовсім скоро.

— Добре. Тримайся там. У якій ви мали бути аудиторії?

Андріана подякувала від серця, дала подрузі ще кілька побіжних коментарів і ще раз попросила її не хвилюватися.

— Уже не маю йти на роботу, — сказала вона Лізі. — Ходімо в кафе.

Ліза слухняно підвелася й пішла з Адою. У кафе було тепло й пусто.

— Ти любиш сирні пироги з шоколадною поливкою і полуницями? — Андріана їх дуже любила й сподівалася, що її засмученій студентці вони теж мали би сподобатися і підняти настрій.

— Угу.

— Тоді вибирай нам місця, а я піду вибирати смакоту.

Дівчина знову кивнула й сіла за столик у кутку. Андріана ж повернулася за мить з двома великими сирними пирогами. За нею зовсім молоденький і тоненький, як билиночка, офіціант приніс чайник і два горнятка на таці.

Поки дівчата смакували запашним чаєм і пирогом, жодна з них не наважувалася говорити. Але Андріана вже знала, що з Лізою все буде добре: було помітно, що вона цього дуже хоче, хоч поки й боїться зізнатися.

Наближався грудень, а за ним — Різдвяні свята, і Ада вирішила приготувати людям, яких любила, особливий подарунок: поряд із мандаринами, шоколадом, книжками, шарфиками й шкарпетками, гірляндами й свічками, посудом і записниками, сережками й намистом, зволожуючими кремами й помадами існувало ще дещо, про що мріє кожна дівчина: скринька з натхненням.

Тож Андріана вирішила підготувати «вінтажний» папір, замочений у чаї, для обкладинки своєї свіжовигаданої книжки, чорнилом написати на ній «101 щаслива намистина. Безвідмовні способи надихнути себе й інших на усмішку», а тоді роздрукувати всі ці стосики радості, загорнути в мішковий папір, перев’язати барвистими стрічками, покласти в поштові коробки й розіслати якраз напередодні Нового року.

І вона взялася писати:

• Ця намистинка діє не лише тоді, коли ми розгнівані й намагаємося стримати себе й не накоїти дурниць. Вона діє навіть тоді, коли серце підточує незрозуміла тривога: порахувати подумки до десяти, набрати повні легені повітря, усміхнутися і крутити собі мізинцем правої ноги — останній «техніці» мене навчив чоловік — дуже дієва, до речі!

• Пам’ятаю, як у 14 років я була вожатою в літньому таборі. Я навмисне поселилася в кубрик з маленькими дівчатками, щоб підбадьорювати їх і бути для них підтримкою: вранці заплітала їм коси, вечорами розказувала казки… І попри те, що я страшенно боюся мишей, мишку, яка жила в нашому кубрику, я зробила головною героїнею багатьох історій. Ми її навіть підгодовували — все заради того, щоби дівчатка не боялися. Коли боїтеся самі — допоможіть іншим перебороти їхній страх. І світ змінить свої відтінки у ваших очах.

• Хоча я усвідомлюю, що страх неможливо просто взяти й подолати. І тоді думаю про фразу, прочитану колись у дитинстві, яка досі мене гріє: світло не бореться з темрявою, воно своєю присутністю проганяє її. І думаю про Світло.

• Кожна секунда — неповторна. Ніхто з нас не може знати майбутнього й не має всіх потрібних ресурсів, аби його змінити. Але кожен із нас має своє ТЕПЕР. І його ми можемо змінити й зробити чудовим. То чи є сенс витрачати неповторні секунди свого ТЕПЕР на тривогу, яка насправді нічого не може змінити?

• Інколи легкий смуток всередині береться нізвідки, незалежно від зовнішніх обставин. Значить, змінами в зовнішньому світі його не вилікуєш. Та й чи варто? Тут і знадобиться зошит із занотованими радостями — давайте в такі миті будемо розгортати його собі на колінах, увімкнемо ніжну або навіть трохи сумну музику, обов’язково вкриємося пледом чи закутаємося в шарф (у такі моменти неодмінно має бути тепло) і читатимемо про усмішки, яких точно причаїлося на сторінках нотатника чимало.

• Якщо хочеться плакати — не страшно. Щоправда, не завжди зручно. Ну от мені, наприклад, іноді хочеться плакати в дорозі — в потязі, машині чи автобусі. Коли дивишся у вікно і згадуєш-згадуєш, думаєш про біль близьких людей і власне безсилля чимось допомогти. Тож я плачу «всередину». Так, щоб сльози не викочувалися на щоки. Мабуть, інколи можливість «виплакатися» — чи не єдиний спосіб «вивести» із себе внутрішню тугу.