У такі миті Франці так добре мріялося. І ці мрії були геть іншими, не такими, які зринали в уяві, коли дівчина прислонялася до дверей у переповненому вагоні метро. Мрії-на-кухні були тихими, маленькими й дуже домашніми. Але якраз вони видавалися ще більш нездійсненними, ніж ті, «великі», про далекі подорожі й подвиги.

Проте великий Режисер раптом чомусь вирішив змінити сюжетну лінію її п’єси. А в дівчині, так само несподівано, поселилася інша любов — така спокійна й щаслива. І зовсім-зовсім безболісна. Надихаюча.

Плин часу почав сповільнюватися, хоч і не одразу. Вона ще була звиклою до бігу, поспіху й метушні, усе робила нашвидкоруч, намагаючись не відкладати на завтра. Але з новою любов’ю прийшли й нові захоплення. Вона взялася виплітати коханому шарфа, потім — вишивати весільний рушник, а тоді — вив’язувати плед і шарфики з ґудзиками для синочка. Мама з дідусем хворіли й також потребували Франчиної опіки. Маленькі турботи про дорогих людей витіснили собою далекі подорожі й товсті наукові книжки.

Франка вчилася хазяйнувати на кухні й шити одяг, вчилася радіти дрібницям і приймати щастя в кожній миттєвості, ловити буденні дива й довго тримати їх у долонях, наче крихітного горобчика, що випав із гнізда.

Її дисертація писалася повільно, поміж годуваннями-прогулянками-приготуванням вечері, прибираннями й пранням. Поміж відвідуванням мами й доглядом за дідусем. Поміж вгляданнями у красиве стомлене чоловікове обличчя. Поміж грою в кубики й машинки. Вона вчилася роздавати себе — і навіть улюблений бельгійський шоколад, якого сестра привезла їй цілий клунок, Франка роздавала подругам.

А тимчасом у крихітному містечку, оточеному хвойними лісами, хмари не мали за що зачепитися, тож переливалися всіма відтінками сірого й вільно пливли небом. Франка піднімала очі, показувала маленькому синові уявні вітрильники й потяги посеред кудлатих хмар, і він сміявся, тицяючи пальцем угору. Франка кутала носа в мереживний французький шарф, затиснувши під пахвою альбом і кольорові олівці, й ніжно всміхалася своєму блакитноокому хлопчику.

Такі зливи бувають, напевне, раз на два роки. А може, й частіше. Щоразу здається, начебто хтось на небі необачно вихлюпнув на маленьке містечко дворічний запас води. І ллє не просто наче з відра, а наче з відра з електричним мотором. У такі дні відвідувачів у кафе внизу вп’ятеро більше, ніж зазвичай. Карла тоді жартує, що Маріо кров з носа треба сплачувати кредит, і він тиждень поститься й благає небо послати йому сильний дощ в обідній час. Найкраще — у п’ятницю. Тоді люди частіше виходять на обідню прогулянку. І якщо вони затримаються до вечора в його кав’ярні через дощ, то зможуть спокійніше почуватися і замовлять більше усілякої смакоти — і, головне, щиро.

Коли починається така злива, Карла накидає тонкий плетений кардиґан поверх легкої сукенки в квіти й спускається вузькими дерев’яними сходами униз. Коли вона вперше оглядала цей будинок, то вирішила, що житиме тут, бо тут є ці старовинні, потріскані, старі, рипучі дерев’яні сходи, а зовсім не тому, що на першому поверсі — затишна кав’ярня. Її любов до дрібних деталей завжди винагороджувала дівчину такими приємними несподіванками — так казав її тато. І то було чистою правдою.

Панянка просила принести їй молочний гарячий шоколад із горішками, всідалася за столик коло вікна у далекому кутку зали й виглядала відвідувачів. Вона любила це дощове вікно, по якому транслювали справжнє життя, сильніше, ніж любила кіно.

До зали влетіло двоє офісних працівників: випрасувані сорочки, штани зі «стрілками». Чисто виголені. У руках — шкіряні сумки формату А4 із хвостиком. Карла чомусь щиро співчувала таким. Їй здавалося, що в них було доволі одноманітне життя й вони завжди поспішали. Нещасні, нещасні люди… Вона хотіла підсісти до них і розповісти, що все може бути по-іншому, що в поспіху ніколи не можна ухвалювати справді важливі рішення, бо вони неодмінно будуть хибними. Але молодики про щось безупинно говорили, їм було не до вартісної частини життя. Карла знала наперед, що вони замовлять міцну каву — ймовірно, без молока й без цукру. Але промахнулася: один із них, той, що молодший, замовив собі й цукру, і вершків до кави. «Ну, в цього ще не все втрачено», — подумала дівчина й несподівано для самої себе схвально кивнула офіціанту.

До зали забігла юначка в червоному пальті та з елегантною парасолькою. У неї в руках був цілий стос тек і паперів, а на плечі висіла товста сумка. Вона виглядала розгубленою і засмученою. Замовила чорний чай і горіховий пляцок, а сама розгорнула свої папери з якимось таємничими графіками й цифрами на столику й намагалася навести там якийсь лад. Було помітно, що їй це ніяк не вдавалося, вона щось рахувала на телефонному калькуляторі, писала й креслила у своєму блокноті, але нічого не сходилося. Утім, коли червоний керамічний чайник і велике біле горня з’явилися перед нею на столі, дівчина просто захляпнула свою товсту теку, дістала пакет і сховала туди ці сумні цифри подалі від очей. Натомість вийняла товсту, трохи зацофану книжку із затишною обкладинкою, обрамленою сплетіннями дикого винограду, плюща і троянд, на якій Карла змогла розгледіти малюнок мами з донечками коло хати. Дівчатка допомагали мамі щось зготувати на вечерю, а маленький хлопчик сидів поруч на землі й бавився з великим кудлатим собакою. Уже за кілька хвилин зачитана панянка-вчервоному-пальті почала усміхатися, а на її раніше стурбованому обличчі відобразилися внутрішнє заспокоєння й тиха радість.

Дощ періщив усе сильніше, й у кафе вже бракувало вільних столиків. У двері забігли двоє красивих рум’янощоких маленьких хлопчиків і зовсім юна тендітна жінка з довгим волоссям і привітною усмішкою. Скоро на їхньому столі вже стояли великі склянки з какао й сирники. Малі голосно й навперебій щось розповідали, розмахуючи руками, а їхня мама поклала лице на руки й щиро сміялася. Вони були такими жвавими, такими теплими, що хотілося підійти до них і обійняти. І посміятися разом із ними.

А за столиком у дальньому, дуже затишному кутку, сиділи двоє молодих жінок і теж голосно розмовляли. Коло них стояла гірка з хвостиком усіляких пакетів і торбинок. Видно було, що панянки до зливи розважалися прогулянками магазинами й залишилися досить задоволеними результатами. Вони показували одна одній придбані прикраси й туфлі, а потім — офіціант саме приніс їм два глінтвейни й побіг до барної стійки, аби не змушувати інших відвідувачів чекати надто довго — одна з них щось змовницьки прошепотіла, й очі у неї іскрилися. Вона розгорнула один пакунок і любовно провела пальцями по чоловічому вовняному светрі грубої в’язки.

— Нарешті знайшла такий, про який він мріяв, — прочитала Карла по губах молодиці.

І від того глядачці справжнього дощового кіно стало так добре й ніжно всередині, що довелося негайно кликати Маріо й замовляти ще один великий шматок «захера». Чоловік підморгнув їй і сказав, що цього тижня він не молився, аби пішов дощ. І це могло означати тільки одне: Карла скучила за своїм улюбленим «фільмом», за улюбленим тортом і за ним, тобто, за Маріо.

Дівчина не відповіла нічого, лише стиха засміялася й відвела очі. Маріо показав щось жестами офіціанту, той кивнув і підморгнув йому, і поки чоловік мостився на стільці навпроти Карли, затуляючи своїми плечима й широким красивим тілом майже весь простір кав’ярні, на столі перед ними якимось дивом намалювалися два горнятка з чорно-білим гарячим шоколадом.

— У всіх кінах рано чи пізно з-поміж масовки з’являється головний герой, хіба ні?

— Можливо, я ще не всі кіна бачила, — відповіла Карла, прихилившись чолом до шибки й видивляючись щось надворі поміж крапель дощу.

— Хочеш, поб’ємося об заклад? Якщо таки у всіх, ти даси мені прочитати те, що там пишеш довгими ночами, коли всі сплять, і тільки в твоєму вікні світиться. Я ж знаю, що ти щось там пишеш!