Люба гірко заплакала. Почувши її тихий плач, сусідки рвучко підбігли до вікна, розсунули фіранки й засміялися:

— Ага, знову носом шморгаєш, плаксійка?

Софійка, прибігши в свою кімнату, схилила коліна біля ліжечка, склала молитовно руки й прошепотіла:

— Ісусе, я знаю, що скоро Різдво й ми будемо святкувати Твій День народження. Я хочу зробити подарунок Тобі — подарувати Любі з інтернату найкращі іграшки й книжки, які в мене є. Наша вчителька в недільній школі казала: що ми робимо найменшим і найубогішим, те робимо й Тобі. Про одне Тебе прошу… Дай нам із Любою потоваришувати… А, якщо можна, то зроби так, щоб ми стали сестричками… Будь ласка… Амінь.

Сусідки ще трохи покепкували з Люби й нарешті залишили її саму. Дівчинка втерла очі й стала навколішки. Її худенькі колінця боляче тиснуло нерівне дерев’яне підвіконня.

— Ісусе, — молилася Люба. — Дякую Тобі, що в мене є Ти і я можу з Тобою розмовляти… У мене немає нічого, щоби подарувати Тобі на Різдво. І я не смію просити в Тебе подарунка для себе на це свято. Дід Мороз уже давно про мене забув. Але мені так… самотньо…

Дні минали в передсвяткових приготуваннях: Люба старанно вчилася й мріяла про диво. А от Софійка вчилася менш старанно, оскільки всі її думки були зайняті таємничою Любою і передсмаком казкової зустрічі…

Сьогодні діти мали роз’їхатися на зимові канікули, тож Софійка дуже поспішала: її подарунок із загадковим посланням мусив застати Любу ще в цьому році…

— Де ти, плаксійко? — глузливий дівчачий голос пролунав у маленькій непривітній кімнаті. — Знов на своєму підвіконні? Усі роз’їдуться на канікули, будуть їсти кутю, а ти одна так і стирчатимеш біля свого вікна! Бо в тебе немає мами, а твій тато — пияк!

Слова сусідки боляче зачепили Любу, але вона лише прикусила губу й змовчала. Відстоювати себе не було ні сил, ні сенсу. У неї справді не було ні мами, ні дому, і все, що мала в своєму розпорядженні — ось це вікно з похмурим краєвидом. Хоч би вже сніг упав, чи що… Але навіть на цю маленьку приємність Люба не сподівалася: останнім часом усі її мрії чомусь збувалися навпаки…

— Матусю, ми неодмінно мусимо сьогодні поїхати в інтернат, познайомитися з Любою! — наполягала Софійка. — Я хочу віддати їй її подарунок!

Мама похитала головою. Вона вже й сама була не рада, що дала донечці таку ідею. Маленька так сподівалася на диво, а раптом вона розчарується? Що, коли вигаданої Люби насправді немає?

— Доню, а як подивляться на цей подарунок інші дітки, яким ніхто нічого не передасть? Та й роз’їжджаються вже всі… А ось як повернуться, ми всім завеземо солодощів, добре?

— А як же Люба?

— А Люба, мабуть, уже чекає на святкову подорож додому…

Дитячі кімнати й коридори інтернату пустіли. Дітей забирали батьки, родичі, навіть сусіди. Вчителі й вихователі прощалися й бажали одне одному гарних свят. Літня вихователька, що залишалася глядіти Любу, невдоволено зиркала на дівчинку й на щось стиха скаржилася іншій няні, яка поспішала додому…

— Господи, якби й по мене хтось приїхав, щоби Ольга Василівна могла піти до своїх рідних і не сидіти тут через мене… І мені було би веселіше… — думало дівча.

Але кроки в коридорі стихли. Ніхто не приходив.

Софійка ніяк не могла заспокоїтися. Нічого їй не вдавалося, нічого не тішило. Її мрії розбилися в друзки, і дівчинка гірко плакала, лежачи в ліжечку з балдахіном і обійнявши нового кудлатого ведмедика, якого подарували їй батьки сьогодні.

А що, коли Люба сумує без неї? А що, коли вона теж її чекала? Матуся намагалася втішити донечку, але не могла. Не діяли жодні переконування, що дітки вже роз’їхалися додому, і вимріяної Люби може взагалі не бути, бо це плід Софійчиної фантазії…

Але тут у дівчинки майнула іскорка в очах. Здається, у неї визрівав геніальний план.

Софійка попрохала матусю залишити її наодинці з її іграшками, а сама нишком прокралася в коридор, узяла телефонну слухавку й довідник. Швиденько пронишпорила сторінками, тремтячими пальцями шукаючи букву «і»… «ін»… «інт»…

— Алло? Це інтернат? — невпевненим голосом запитала дівчинка.

— Так, що ви хотіли? — буркнув у відповідь неприємний голос.

— А можна Любу до телефону?

У відповідь пролунало довге мовчання, і Софійка вже було подумала, що і цей план зірвався, і вона справді помилилася…

Але раптом голос у трубці озвався, наче прокинувшись від сплячки чи оправившись від шаленого здивування.

— Люба, злазь зі свого підвіконня, тебе до телефону!

…Через декілька хвилин червоний автомобіль стояв біля дверей сірого будинку інтернату. Дві маленькі дівчинки, трохи зніяковіло тримаючись за руки, силкувалися продовжити свою телефонну розмову. Дорослі стояли осторонь — батьки Софійки й літня вихователька — і не знали, що їм робити. Вихователька заплакала першою.

— Ну трапляються ж дива, ти скажи… Тепер можна й мені йти додому. Ви ж її забираєте, так? — звернулася вона до батьків.

— Ну звісно! Спитаєте ж таке! — із сяючими очима відповіла Софійка.

Тимчасом на землю спускався вечір, притрушений першим пухнастим снігом.

Надійка Гербіш (Шевченко) — щаслива закохана жінка, пригодошукачка та мандрівниця. У вільний від мандрів і мрій час письменниця займається перекладами, викладає історію світової літератури, фотографує й пише книжки.

Разом зі своєю родиною мешкає в затишному будинку з вікнами на Збаразький замок. Авторка вірить, що її основне завдання — дарувати натхнення та радість.

Перша збірка Надійки «Теплі історії до кави» побачила світ у вересні 2012 року й одразу стала українським бестселером, захопивши читачів щирістю й теплом. Її відзначили нагородою «Європейська християнська книга року-2012» на Будапештському форумі видавців.