— Питання національної безпеки? Пані, за всієї належної поваги...

— Я вже з'ясувала цей момент — я вище від вас за рангом, — урвала його Сато. — Раджу вам робити те, що я кажу, і не ставити зайвих питань.

— Але ж ми могли б принаймні зняти відбитки пальців, щоби підтвердити, що рука і справді належить Пітерові Соломону?

— Це підтверджу я, — мовив Ленґдон, відчуваючи впевненість навпіл з легкою нудотою. — Я впізнаю цей перстень... і цю руку. — Він трохи помовчав. — Втім, татуювання на пучках — нові. Хтось зробив їх зовсім недавно.

— Перепрошую, — озвалася Сато, і на її обличчі вперше за увесь час з'явився знервований вигляд. — Я правильно вас зрозуміла — рука має татуювання?

Ленґдон кивнув.

— На великому пальці зображено корону. А на вказівному — зірку.

Витягнувши з кишені окуляри, Сато рушила до руки по колу, наче акула.

— А ще, — додав Ленґдон, — хоча решту пальців і не видно, але я певен, що на тих пучках теж є татуювання.

Здавалося, слова професора заінтригували Сато, і вона кивнула Андерсону.

— Шефе, чи не могли б ви подивитися замість нас на пучки?

Андерсон обережно присів біля руки, намагаючись не торкатися її. Нахилившись мало не до підлоги, він зазирнув під стиснуті пальці.

— Він має рацію, пані. Татуювання на всіх пальцях, хоча я не можу точно роздивитися, які саме...

— Сонце, ліхтар і ключ, — спокійно мовив Ленґдон.

Сато враз обернулася до професора і зміряла його поглядом.

— А звідки конкретно вам це відомо?

Ленґдон теж пильно дивився на неї.

— Зображення людської руки, позначеної саме у такий спосіб — на пучках, є дуже древнім. Воно відоме під назвою «таємнича рука».

Андерсон різко підвівся.

— Так ця штука ще й має назву?

Ленґдон кивнув.

— Це одне з найтаємничіших зображень у древньому світі.

Сато схилила набік голову.

— Тоді дозвольте запитати, якого біса ця рука з'явилася в Капітолії та що вона тут робить?

Ленґдонові здалося, що все довкола — кошмар, від якого він невдовзі прокинеться.

— Традиційно, пані, цю руку використовували як запрошення.

— Запрошення... запрошення до чого? — суворо запитала вона.

Ленґдон поглянув на символи на відрізаній руці свого друга.

— Упродовж сторіч «таємнича рука» слугувала містичним викликом. Головним чином, це запрошення здобути секретні знання, захищену таємністю мудрість, знану лише купкою обраних.

Сато склала на грудях руки і дивилася на професора чорними як вороняче крило очима.

— Що ж, містере Ленґдон, для людини, яка стверджує, що не відає, чому тут опинилася... ви пояснюєте все напрочуд ладно.

Кетрін Соломон надягнула свій білий халат і розпочала рутинну початкову процедуру — «обхід», як казав її брат. Наче стурбована мати, що перевіряє, чи добре спить її дитина, Кетрін зазирнула до технічної кімнати. Воднева батарея працювала без перебоїв, а її резервні паливні баки надійно гніздилися на своїх полицях.

Потім Кетрін пішла коридором до кімнати зберігання даних. Як і завжди, дві допоміжні голографічні установки тихо гуділи у своїх нішах з контрольованою температурою. «В них — вся інформація про мої дослідження», — подумала вона, дивлячись на них крізь непробивне скло три дюйми завтовшки. Голографічні пристрої для зберігання даних — на відміну від своїх попередників завбільшки з холодильник — скидалися скоріше на блискучі стереосистеми, змонтовані на підставках-колонах.

Обидва голографічні пристрої були синхронізованими та ідентичними і слугували допоміжними установками для зберігання точних копій результатів її досліджень. Більшість інструкцій, що регламентували використання допоміжної апаратури, настійно рекомендували встановлювати пристрої для дублювання за межами лабораторії на випадок землетрусу, пожежі чи крадіжки, але Кетрін та її брат зійшлися на тому, що секретність була на першому місці: якщо перенести дані з будівлі на віддалений сервер, гарантувати їх секретність уже буде складно.

Задоволено констатувавши, що все працює нормально, Кетрін подалася назад коридором. Однак, звернувши за ріг, вона помітила в лабораторії щось таке, чого там не мало бути. «Що це?» Устаткування слабко виблискувало. Вона кинулася на світло і здивовано побачила, що воно йде з-за плексигласової перегородки пункту управління.

«Він там». Кетрін кинулася через лабораторію, підбігла до пункту управління і різко розчахнула двері.

— Пітере! — гукнула вона, забігаючи всередину.

Пухкенька жінка, що сиділа за пультом, аж підскочила від несподіванки.

— О Господи, Кетрін! Як ти мене налякала!

Триш Дюн, одна-єдина особа у світі, яка мала доступ до лабораторії, працювала у Кетрін метасистемним аналітиком і рідко приходила сюди по вихідних. Ця двадцятишестирічна рудоволоса дівчина, геніальний розробник моделей даних, підписала документ про нерозголошення інформації, суворий, як у КДБ. Вочевидь, сьогодні вона аналізувала дані на плазмовій стінці пункту управління — величезному пласкому моніторі, чимось схожому на монітор у Центрі управління польотами в НАСА.

— Вибач, — сказала Триш. — Я не знала, що ти вже тут. Намагалася закінчити свою роботу до вашого з братом приходу.

— А ти з ним говорила? Він спізнюється і не відповідає на дзвінки.

Триш похитала головою.

— Б'юся об заклад, він і досі не може розібратися з айфоном, який ти йому подарувала.

Кетрін оцінила почуття гумору Триш, і присутність колеги у лабораторії підказала їй одну ідею.

— Взагалі-то кажучи, я рада, що ти прийшла. Чи не допоможеш мені дещо зробити — якщо не заперечуєш?

— Що б це не було, гадаю, що воно буде кращим за футбол.

Кетрін зробила глибокий вдих, заспокоюючи нерви.

— Не знаю, як краще сказати, але сьогодні вдень я почула одну незвичну історію...

Триш Дюн не знала, що там за історію почула Кетрін Соломон, але вкрай зацікавилася завданням. У завжди спокійних сірих очах її начальниці з'явився стривожений вираз; вона вже тричі заправляла за вуха пасма волосся відтоді, як з'явилася у лабораторії. То був «індикатор знервованості», як називала його Триш. Кетрін — талановитий науковець. Але кепський гравець у покер: не вміє приховувати емоції.

— Мені ця історія видалася майже науковою фантастикою, — почала Кетрін. — Чимось на кшталт древньої легенди. — Вона на мить замовкла і знову поправила волосся.

— Однак?

Кетрін зітхнула.

— Однак сьогодні мені повідомили з одного гідного довіри джерела, що ця легенда правдива.

— Ясно... «Цікаво, куди вона хилить?»

— Я поговорю про цю історію з братом, але чомусь подумала, що ти могла б мені допомогти кинути на неї світло. Скажи, чи були згадки про цю легенду ще деінде протягом історії людства.

— Протягом усієї історії?

Кетрін кивнула.

— Деінде у світі, будь-якою мовою, у будь-який історичний момент.

«Дивне прохання, — подумала Триш, — але, безсумнівно, цілком виконуване». Іще з десяток років тому це було б неможливо. Однак зараз, завдяки Інтернету, цій всесвітній павутині, а також завдяки перенесенню бібліотечних даних на цифрові носії інформації, що досі триває, прохання Кетрін можна виконати за допомогою відносно простої пошукової системи, оснащеної цілою армією перекладацьких модулів та спеціальних, ретельно дібраних ключових слів.

— Нема проблем, — відповіла Триш. Багато книжок у дослідницькій бібліотеці містили параграфи древніми мовами, тому Триш часто просили створити спеціалізовані перекладацькі модулі для оптичного розпізнавання знаків (ОРЗ) з метою перекладу малозрозумілих текстів англійською мовою. Напевне, вона була єдиним метасистемним аналітиком, що створив перекладацькі модулі ОРЗ для таких рідкісних мов, як давньофризька, мекська та акадська.

Безперечно, модулі допоможуть, але секрет створення ефективної пошукової системи полягав саме у правильному добиранні відповідних ключових слів. Слів унікальних, але таких, що не надто обмежували б пошук.