Однак і для такої несподіваної обставини у нього був план дій.

У коморі електрозабезпечення, як і розповів йому Пітер, Малах виявив стелаж із кількома металевими циліндрами, що нагадували великі кисневі балони для аквалангістів із написом LH2, тобто рідкий водень, а також універсальною позначкою для займистих матеріалів. Один з балонів був з'єднаний з водневою батареєю для енергозабезпечення лабораторії.

Малах залишив цей балон підключеним, а другий обережно зняв зі стелажа і опустив на візок, що стояв поруч. Із силової кімнати він покотив цей циліндр через лабораторію до плексигласових дверей інформаційної кімнати. Хоча й були ці двері досить міцними, але Малах помітив у них одне слабке місце: невеличку прогалину між одвірком та краєм дверей.

На порозі він обережно поклав балон набік, а гнучкий шланг просунув у шпарину під дверима. Йому довелося помарудитися із заглушками безпеки, щоб дістатися до клапана циліндра, але коли це вдалося, то він обережно — дуже обережно — відкрутив клапан. І побачив крізь плексиглас, як піниста рідина почала витікати зі шланга на підлогу всередині кімнати. Малах спостерігав, як калюжа ширилася, розтікаючись підлогою. Вона парувала і пускала бульбашки. Водень залишався у рідкій формі лише за низької температури, а коли його підігрівали, починав кипіти й випаровуватися. Газ, що утворювався в результаті, був навіть більш займистим, аніж рідина.

«Пам'ятай про дирижабль Гінденбурґ[14]».

Тоді вже Малах поквапився до лабораторії, узяв там глек з вогнетривкого скла, в якому містилося паливо для пальника Бунзена — в'язка, легкозаймиста, але невибухова речовина, і відніс його до плексигласових дверей. Він з приємністю відзначив, що зі шланга й досі стравлювався водень; калюжа киплячої рідини в інформаційній кімнаті тепер покривала всю підлогу, оточивши підставки, на яких було змонтовано пристрої для зберігання голографічної інформації. Рідкий водень почав перетворюватися на газ, і над калюжею киплячої рідини заклубочився білуватий туман, заповнюючи усе невеличке приміщення.

Малах підняв глек з паливом і рясно полив ним балон із воднем, шланг та отвір біля підлоги. А потім повільно, дуже повільно позадкував із лабораторії, залишаючи на підлозі смужку в'язкого палива.

Диспетчер служби термінових дзвінків 911 у Вашинґтоні, округ Колумбія, мала цього вечора незвично багато роботи. «Це через футбол, пиво та повню, — подумала вона, коли на екрані з'явився ще один терміновий виклик, цього разу — з таксофону заправки на Сьютленд-парквей у районі Анакостії. — Мабуть, дорожня пригода».

— Дев'ять один один, — відповіла диспетчер. — Що у вас трапилося?

— На мене напали в Центрі технічної підтримки Смітсонівського музею, — відповіла якась жінка панічним голосом. — Будь ласка, викличте поліцію! Адреса — Сорок два-десять, Сілвер-Гілл-роуд.

— Гаразд, гаразд, заспокойтеся, — сказала диспетчер. — Вам потрібно...

— Мені треба, щоб ви також викликали поліцію до одного маєтку в районі Калорама-Гайтс, де, наскільки мені відомо, тримають заручником мого брата.

— Я ж казав вам, — озвався Беламі, — що ця піраміда не така вже й проста, як здається на перший погляд.

«Тепер бачу, що не проста». Ленґдон мусив визнати, що кам'яна піраміда з його сумки здавалася тепер набагато загадковішою. Зроблена ним дешифровка масонського напису мала своїм результатом сітку літер, начебто позбавлених сенсу.

То був Хаос.

Ленґдон довго вивчав цю сітку, шукаючи у літерах хоч якийсь натяк — приховані слова, анаграми, ті чи інші ключі, але нічого так і не знайшов.

— Кажуть, що ця масонська піраміда, — взявся пояснювати Беламі, — приховує свої секрети за багатьма покривалами. Ви відхиляєте одну — і бачите перед собою іншу. Ось ви зняли покров із цих літер, але вони не скажуть вам нічого, аж поки ви не знімете ще одне покривало. Ясна річ, тільки той, хто має горішній камінь, знає, як це зробити. Здогадно, горішній камінь також містить напис, котрий пояснює, як дешифрувати цю піраміду.

Ленґдон зміряв поглядом кубоподібний пакунок на столі. З того, що сказав йому Беламі, Ленґдон виснував, що горішній камінь та піраміда разом створювали «сегментований шифр» — код, розбитий на частини. Сучасні шифрувальники користуються сегментованими шифрами постійно, хоча винайшли їх іще давні греки. Греки, коли у них виникала потреба зберігати секретну інформацію, спочатку писали її на глиняній табличці, а потім розбивали її на частини і кожну ховали в окремому місці. Секрет можна було прочитати лише в тому разі, коли вдавалося зібрати воєдино всі шматочки. З оцих глиняних табличок, що мали назву «символон», і пішло сучасне слово «символ».

— Роберте, — вів далі Беламі, — піраміду та горішній камінь тримали окремо впродовж поколінь, забезпечуючи таким чином недоторканість таємниці. — Архітектор помовчав, а потім сумовитим тоном продовжив: — Однак сьогодні вони зійшлися небезпечно близько. Я не мушу цього казати, але зараз наш обов'язок полягає ось у чім: зробити так, щоб цю піраміду не зібрали докупи.

Ленґдонові здалося, що Архітектор аж надто сильно драматизує ситуацію. «Він говорить про піраміду та горішній камінь, як про детонатор і ядерну бомбу». Професор не міг до кінця повірити в те, що розповів Беламі, але це, здавалося, не важило.

— Навіть якщо це масонська піраміда і навіть якщо цей напис і справді розкриває місцезнаходження древніх знань, то як ці знання наділять нас своєю так званою могутністю?

— Пітер завжди казав мені, що ви людина, яку важко переконати, бо ви науковець, який воліє оперувати доказами, а не балачками.

— Виходить, що ви самі в це вірите?! — з притиском спитав Ленґдон, відчуваючи легке роздратування. — Попри всю повагу до вас... Ви сучасна освічена людина. Як ви можете вірити в таке?

Беламі терпляче і з розумінням посміхнувся.

— Причетність до франкмасонства та його традицій наділила мене глибокою повагою до всього, що розширює рамки людської свідомості. Я навчився ніколи не закривати свій розум для ідеї тільки через те, що вона видається дивною і надприродною.

Патрульний охоронець несамовито рвонув гравійною доріжкою, що оперізувала будівлю. Йому щойно зателефонував полісмен з приміщення і повідомив, що не може увійти до блоку номер п'ять, бо хтось зламав замкову панель. Він також сказав йому, що сигналізація зафіксувала відкриття ковзних дверей п'ятого блоку.

«Що там, у біса, відбувається?»

Коли він добіг до велетенських дверей, то побачив, що і справді — двері прочинені десь на два фути. «Дивно, — подумав охоронець. — Їх же можна відімкнути тільки зсередини». Знявши з ременя ліхтарик, він посвітив у чорнильну темряву блоку. Нічого. Не маючи особливого бажання заходити в невідомість, він переступив поріг лише настільки, наскільки було потрібно, щоб просунути руку і посвітити ліхтариком ліворуч, а потім...

...А потім чиїсь дужі руки вхопили його за кисть і засмикнули у темряву. Охоронець відчув, як невидима сила крутнула його на місці, як дзиґу. Війнуло запахом спирту. Ліхтарик вилетів у нього з руки, і не встиг охоронець оговтатися, як твердий, наче скеля, кулак довбонув його в грудну клітку. Він скоцюрбився і упав на підлогу, стогнучи від болю, а тим часом від нього вбік рушила якась темна постать.

Охоронець лежав на боці, хапаючи ротом повітря. Його ліхтар лежав поруч і освітлював якусь каністру з написом, що в ній пальне для пальника Бунзена.

Чиркнула запальничка, і її помаранчеве полум'я висвітило істоту, мало схожу на людину. «Господи, твоя воля!» Не встиг охоронець второпати, що то було, як гологруда істота нахилилася і піднесла запальничку до підлоги.