Ленґдон щось невдоволено буркнув, але попрямував слідом.

— Ми підемо легшим шляхом. — Вочевидь, професор Ленґдон, тонкий знавець мистецтва, зіштовхнувся з етичною дилемою: навіщо користуватися Інтернетом, коли оригінал так близько? Кетрін підійшла до стола й увімкнула комп'ютер. Коли той завантажився, жінка збагнула, що перед нею постала несподівана проблема. — Тут немає іконки браузера.

— Комп'ютер підключено до внутрішньої бібліотечної мережі. — Ленґдон показав на іконку на робочому столі. — Спробуй ось цю.

Кетрін клацнула на іконці з позначкою «Цифрові колекції», і, коли на екрані виникло нове зображення, Ленґдон знову підказав Кетрін, що робити. Вона клацнула там, де він вказав: «Колекції гравюр». Зображення на екрані знову змінилося: «Гравюри: пошук».

— Надрукуй «Альбрехт Дюрер».

Кетрін ввела ім'я і клацнула клавішею пошуку. За кілька секунд на екрані з'явилися групи демонстраційних, зменшених зображень. Усі вони були схожі за стилем — витончені чорно-білі гравюри.

Кетрін продивилася список творів митця, складений за абеткою.

Адам і Єва

Зрада Христа

Страсті Христові

Таємна вечеря

Чотири Вершники Апокаліпсису

Побачивши всі ці біблійні назви, Кетрін пригадала, що Дюрер був прихильником так званого містичного християнства. Це був сплав раннього християнства, алхімії, астрології та точних наук.

Наука...

Образ охопленої вогнем лабораторії блискавкою пронизав її свідомість. Вона ще не повністю усвідомила наслідки цієї катастрофи, і наразі її думки зосередилися на асистентці Триш. «Сподіваюся, їй вдалося втекти».

Ленґдон щось розповідав про Дюрерів варіант «Таємної вечері», але Кетрін його ледь чула, бо щойно знайшла лінк на «Меланхолію 1».

Вона клацнула мишкою — і на екрані висвітилася загальна інформація.

Меланхолія 1, 1514

Альбрехт Дюрер

(гравюра на папері верже)

Колекція Розенвальда

Національна мистецька галерея

Вашинґтон, округ Колумбія

Кетрін покрутила коліщатко — і перед нею у всій красі з'явилося чітке зображення шедевра Дюрера.

Вона приголомшено розглядала гравюру, навіть забувши про всю її химерність.

Ленґдон розуміюче хихикнув.

— Я ж казав, що вона зашифрована.

На передньому плані «Меланхолія 1» містила зображення жінки з гігантськими крилами, що задумливо сиділа перед якоюсь кам'яною будівлею в оточенні найхимерніших та найнесумісніших предметів, які тільки можна було уявити: там були вимірювальна лінійка, худючий пес, теслярське приладдя, пісковий годинник, різноманітні геометричні тіла, висячий дзвін, херувим, клинок та драбина.

Кетрін пригадала слова брата про те, що крилата постать є уособленням «людського генія» — великого мислителя, що похнюплено сидить, підперши підборіддя, бо так і не спромігся досягнути просвітлення. Цей геній оточений символами людського інтелекту — предметами, що стосуються таких галузей, як математика, філософія, природознавство, геометрія і навіть теслярство, — неспроможний зійти вгору драбиною істинної просвіти.

Навіть людському генію важко дійти до розуміння древніх таємниць.

— Ця гравюра, — пояснив Ленґдон, — символічно відтворює невдалу спробу людства перетворити людський інтелект на божественну потугу. Якщо висловлюватися алхімічними термінами, тут відображено нашу нездатність перетворити свинець на золото.

— Не дуже оптимістична ідея, — погодилася Кетрін. — Але як все це нам допоможе? — Вона так і не побачила прихованого числа 1514, про яке казав їй Ленґдон.

— Порядок із хаосу, — мовив професор і криво посміхнувся. — Саме так, як і обіцяв твій брат. — Він засунув руку в кишеню і витяг сітку з літер, яку накреслив раніше, намагаючись розгадати масонський шифр. — Наразі ця сітка є позбавленою сенсу. — І з цими словами він розгорнув аркуш на столі.

Кетрін кинула погляд на сітку. «І справді — безглузда».

— Але Дюрер її трансформує.

— І як же це йому вдасться?

— За допомогою лінгвістичної алхімії. — Ленґдон кивнув на екран комп'ютера. — Ось придивися. У цьому шедеврі сховане дещо, завдяки чому наші шістнадцять літер набудуть значення. — Ленґдон зробив паузу. — Ще не побачила? Пошукай число тисяча п'ятсот чотирнадцять.

Кетрін була не в гуморі, щоб грати в хрестики-нулики.

— Роберте, я нічого не бачу — тут якась куля, ніж, багатогранник, лінійка... Здаюся.

— Та ти лишень поглянь уважніше! Там, на задньому плані. Викарбувані на будівлі, за ангелом. Під дзвоном — бачиш? Там Дюрер зобразив квадрат, заповнений цифрами.

Нарешті Кетрін розгледіла квадрат із цифрами, а серед них — 1514.

— Кетрін, цей квадрат — ключ до розшифрування піраміди! Вона кинула на нього здивований погляд.

— Це не просто квадрат, — усміхнувся Ленґдон. — Перед вами, міс Соломон, магічний квадрат.

«Куди вони везуть мене, чорт забирай?»

Беламі й досі сидів із мішком на голові на задньому сидінні джипа. Після нетривалої зупинки десь у районі Бібліотеки конгресу авто знову рушило, але за хвилину зупинилося, проїхавши приблизно квартал.

Беламі почув приглушені голоси.

— Вибачте, не можна, — сказав хтось владно. — Вже пізня година... зачинено...

Та чоловік, що сидів за кермом джипа, відповідав з не меншою владністю в голосі.

— Розслідування ЦРУ... питання національної безпеки...

Вочевидь, обмін заявами та демонстрація посвідчень справили належне враження, бо інтонація змінилася миттєво.

— Так, звісно... через службовий вхід. — Почулося гучне скреготіння — наче відчиняли гаражні двері, а потім голос запитав: — Мені вас провести? Коли зайдете всередину, то навряд чи зможете пройти...

— Не треба. Ми маємо ключа.

Може, охоронець і хотів перепитати — звідки, та було пізно. Джип уже рушив. Проїхавши ярдів з п'ятдесят, він зупинився. Важкі двері знову загуркотіли і зачинилися позаду.

Запала тиша.

Беламі відчув, що тремтить.

Задні дверцята джипа рвучко розчинилися. Архітектор відчув різкий біль у плечах — могутня сила витягнула його під руки з авто, поставила на ноги й у цілковитій тиші повела широкою брукованою долівкою. Довкола стояв якийсь землистий запах, але його джерело він ніяк не міг визначити. Поруч чулися ще чиїсь кроки, але хто б то не був, він досі й слова не промовив.

Вони зупинилися біля дверей, і Беламі почув електронний писк. Двері клацнули і розчинилися. Архітектора провели під руки кількома коридорами, і він відзначив, що повітря ставало дедалі теплішим та вологішим.

«Критий басейн, чи що? Та ні. — То не був запах хлорки. То був запах ґрунту й рослин. — Де ми, в біса, є?» Беламі знав, що вони не далі одного-двох кварталів від будівлі Капітолію. Знову ця дивна процесія зупинилася — і знову він почув електронний писк замкнених дверей. Цього разу це були ковзні двері — вони засичали і від'їхали вбік. Коли його заштовхнули всередину, він нарешті зміг безпомилково визначити цей запах.

Беламі збагнув, куди його привели. «Господи милосердний!» Він часто заходив сюди, але через службовий вхід — ніколи. Це величне скляне приміщення, розташоване лишень за триста ярдів від Капітолію, офіційно було частиною капітолійського комплексу. «Це ж підконтрольна мені територія!» Тепер Архітектор зрозумів, що вони пересуваються тут за допомогою його брелока.

Дужі руки проштовхнули його у двері й повели добре знайомим звивистим проходом. Важка тепла сирість цього приміщення зазвичай заспокоювала його. Але зараз він рясно спітнів.

«Навіщо ми сюди прийшли?»