— І далі може бути.

Вона похитала головою. Повільно, але рішуче.

Я перетнув кухню, почуваючись, ніби не йду, а пливу, вихопив з торби на кухонній стійці відерце ванільного морозива і поставив його в морозилку її «Колдспота» [486]. Якась частка мого єства запевняла мене, що все це просто дурний сон і ось-ось я прокинуся. Проте в цілому я розумів, що це дійсність.

Сейді стояла в арці, дивилася на мене. В одній руці вона тримала свіжу сигарету, в другій заяву на роботу. Тут уже її схожість на Доріс Даннінг упала в очі так, що ледь не кров захолола мені в жилах. Від чого постало питання, чому я не помічав цього раніше. Бо був заклопотаний іншими справами? Чи тому, що й досі не усвідомив страшенну безмірність речей, з якими тут бавлюся?

Я вийшов за сітчасті двері й став на ґанку, дивлячись на неї крізь вічка сітки.

— Стережися його, Сейді.

— Джонні сповнений різних дивацтв, але він безпечний, — відповіла вона. — І мої батьки ніколи не розкажуть йому, де я. Вони обіцяли.

— Люди вміють порушувати обіцянки, і люди можуть кусатися. Особливо ментально нестабільні, коли вони перебувають під сильним тиском, як на те пішло.

— Ти мусиш їхати, Джордже.

— Пообіцяй мені, що стерегтимешся його, і я також назиратиму.

Вона закричала:

— Обіцяю я, обіцяю, обіцяю!

Недобре тремтіла та сигарета у неї в пальцях; суміш шоку, почуття втрати, гніву й горя в її очах була ще гіршою. Йдучи до машини, я відчував, як вони невідривно дивляться на мене.

Гаспидські «Роллінг Стонз».

За кілька днів до початку річної екзаменаційної сесії мене покликала до себе в кабінет Еллен Докерті. Причинивши двері, вона сказала:

— Перепрошую за неприємності, Джордже, але, якби мені довелося робити це знову, я не певна, що зробила б інакше.

Я не промовив на це нічого. Гнів з мене вже пішов, але ошелешення ще залишилось. Я дуже мало спав після нашого розриву і підозрював, що в найближчому майбутньому моя близька дружба з четвертою годиною ранку не припинятиметься.

— Стаття двадцять п’ята Шкільного адміністративного кодексу штату Техас, — оголосила вона так, ніби це все пояснювало.

— Перепрошую, Еллі?

— Ніна Волінгфорд звернула на це мою увагу. — Ніна була окружною фельдшеркою. На своєму «Форді Ранч-вагоні» [487]вона накручувала десятки тисяч миль, регулярно об’їжджаючи впродовж навчального року всі вісім шкіл округу Денголм, три з них все ще одно-чи двокімнатного типу. — Стаття двадцять п’ята містить правила імунізаційних заходів у школах. Вони стосуються як учнів, так і вчителів, і Ніна вказала мені на те, що вона не має ніяких ваших довідок про імунізацію. Фактично, взагалі ніяких медичних документів.

Отут-то й воно. Фальшивого вчителя викрили завдяки відсутності в нього щеплення проти поліомієліту [488]. Ну принаймні не через моє зараннє знання репертуару «Роллінг Стонз» чи недоречне використання дискотечного сленгу.

— Ви були такі заклопотані постановкою «Джоді Джемборі» і всім тим іншим, тому я, щоб позбавити вас бодай цього клопоту, вирішила сама написати до шкіл, де ви викладали раніше. З Флориди я отримала відповідь, що вони не вимагають імунізаційних карток у підмінних викладачів. З Мейну і Вісконсину я отримала однакові відповіді: «Ніколи про такого не чули».

Вона подалася вперед понад своїм столом, вдивляючись у мене. Довго витримати її погляд я не зміг. Але, переш ніж перевести очі собі на долоні, я побачив у її очах не що інше, як нищівну симпатію.

— Чи стривожилася б Освітня рада штату через те, що ми взяли на роботу ошуканця? Цілком можливо. Вони могли б навіть вчинити юридичний позов щодо повернення вашої річної зарплатні. Чи тривожить це мене? Абсолютно ні. Ваша робота у ДКСШ була зразковою. Те, що ви з Сейді зробили для Боббі Джилл Оллнат, абсолютно чудесне. Такі речі достойні номінації на звання Вчитель року штату.

— Дякую, можна подумати, — буркнув я.

— Я в себе запитала, що робила б Мімі Коркоран. І Мімз повідала мені: «Якби він підписав контракт на наступний рік або два, ти б змушена була діяти. Але оскільки він вже за місяць іде, насправді в твоїх інтересах — і в інтересах школи — не робити нічого. — Але потім вона додала: — Проте є одна людина, котра муситьзнати, що він не той, кого з себе вдає». — Еллі зробила паузу. — Я сказала Сейді, що у вас напевне є якесь резонне пояснення, але, скидається на те, що ви його не маєте.

Я поглянув собі на годинник.

— Якщо ви не виганяєте мене з роботи, міз Еллі, то я вже запізнююсь на п’ятий урок. Учні мусять відтворювати речення в діаграмах. Мені здається, варто їм задати фразу: «Я безвинний в цьому питанні, але не можу сказати чому».Як ви гадаєте? Не занадто це складно?

— Для мене, безумовно, занадто, — відповіла вона лагідно.

— Є одна проблема, — сказав я. — Сейді мала нелегкий шлюб. Її чоловік був диваком такого штибу, в деталі якого я не бажав б входити. Його звуть Джон Клейтон. Я гадаю, він може становити небезпеку. Вам треба спитати у Сейді, чи має вона його фото, тоді ви знатимете, який він на вигляд, і впізнаєте, якщо він раптом з’явиться тут і почне щось розпитувати.

— А ви гадаєте, що так може статися, бо…

— Бо я вже бачив подібне раніше. Такого пояснення достатньо?

— Сподіваюся, так, а чом би й ні?

Така відповідь мене не задовольняла.

— То ви в неї спитаєте?

— Так, Джордже, — вона могла це сказати серйозно, а могла й поглузувати з мене. Здогадатись напевне я не міг.

Я вже був біля дверей, коли вона промовила так, ніби просто побажала доброго дня:

— Ви розбиваєте серце цій молодій жінці.

— Я знаю, — кивнув я і пішов.

Мерседес-стрит. Кінець травня.

— Зварювальник, ге?

Я стояв на ґанку будинку № 2706 з його хазяїном, добропорядним американцем на ім’я містер Джей Бейкер. Кремезний чолов’яга з випнутим черевом, котре він називав домом, який збудував Шайнер [489]. Ми тільки-но завершили скоренькі оглядини апартаментів, про які Бейкер наголошував, що вони «поряд з автобусною зупинкою», ніби це в них вибачало провислі стелі, сліди патьоків води на стінах, тріснутий бачок у туалеті й загальну атмосферу ветхості.

— Нічний охоронець, — відповів я.

— Невже? То гарна робота. Повно часу, хоч собакам хвости крути, на такій роботі.

Схоже, на це не потребувалося відповіді.

— Ні жінки, ні дітей?

— Розведений. Вони залишились на Сході.

— Платите галіменти, авжеж?

Я знизав плечима. Він не перепитував.

— То вам підходить дім, Емберсоне?

— Гадаю, так, — зітхнув я.

Він видобув із задньої кишені довгу орендну книгу в м’якій шкіряній палітурці.

— За перший і останній місяці, плюс завдаток за пошкодження.

— Завдаток за пошкодження? Та ви смієтеся.

Бейкер правив собі далі так, ніби мене не чув.

— Сплата оренди в останню п’ятницю місяця. Неповна сума або затримка, і ви ураз на вулиці, за люб’язної допомоги поліцейського департаменту Форт-Ворта. В мене з їми відношення тіп-топ.

З нагрудної кишені він витяг обвуглений недопалок сигари, встромив його пожований кінець собі в пащеку і запалив об ніготь великого пальця дерев’яний сірник. На ґанку стояти було жарко. Майнула думка, що на мене очікує довге й гаряче літо.

Я знову зітхнув. А тоді — з показовою нехіттю — дістав гаманець і почав витягати з нього двадцятки.

— Ми віримо лиш Богу, — промовив я. — Всі інші платять готівкою.

Він зареготав, заразом пихкаючи хмарами їдучого сизого диму.

— Добре сказано, тре’ запам’ятати. Особливо згодиться по останніх п’ятницях місяця.