Вона ще щось казала, але я не зрозумів, що саме. На той час вона вже фактично ридала. Я повісив слухавку. Заліз до ванни, засмикнув штору і сів, сховавши голову собі між колін так, що бачив лише гумовий мат із жовтими маргаритками на ньому. А потім я завив. Раз. Другий. Три рази. І ось що найгірше: мені не просто хотілося, щоби Ел ніколи не розповідав був мені про ту чортову кролячу нору. Я бажав більшого. Я бажав, щоби він помер.

Погане передчуття в мене виникло, вже коли я під’їхав до його будинку і побачив, що той стоїть цілком темний. Ще більше воно погіршилось, коли я взявся за клямку і двері виявилися незамкненими.

— Еле?

Тиша.

Я намацав вмикач і клацнув. Центральна частина дому зяяла тією стерильною акуратністю помешкання, в якому регулярно прибирають, але майже не живуть. Стіни були увішані обрамленими світлинами. Майже на всіх були люди, котрих я не знав — Елові родичі, припустив я, — але одну пару на фотографії, яка висіла над диваном, я впізнав: Джон і Жаклін Кеннеді. Вони стояли на березі моря, мабуть, у Хаяніс Порті [260], обнявшись. У будинку висів запах освіжувача повітря «Глейд», неспроможного цілком замаскувати дух хвороби, що линув з дальніх кімнат. Десь, дуже тихо, «Темптейшенз» співали «Моя дівчина». Сонячне сяйво серед хмарного дня і все таке.

— Еле? Ти тут?

А де ж іще? В Дев’ятій студії в Портленді, танцює диско, намагаючись кадрити студенток коледжу? Кому, як не мені, було краще знати. Я загадав бажання, а іноді бажання здійснюються.

Навпомацки я знайшов вмикачі в кухні, і приміщення затопило флуоресцентним світлом, якого вистачило б для операції з видалення апендикса. На столі стояло пластикове медичне пуделко того типу, у яких зберігають тижневий запас пігулок. Більшість таких пуделок маленькі, щоб їх можна було класти до кишені або в гаманець, але це було величезне, як якась енциклопедія. Поряд лежав аркуш, вирваний з блокнота «Зіґґі» із застереженням: «Якщо знову забудете прийняти 8-годинні, Я ВАС УБ’Ю!!!»

«Моя дівчина» закінчилася, і почалася «Просто моя уява» [261]. Я вирушив на звуки музики, до пропахлої хворобою спальні. Ел лежав у ліжку. Доволі спокійний на вигляд. Наприкінці з куточків його заплющених очей викотилося по єдиній сльозинці. Доріжки після них усе ще залишались вологими й зблискували. Мультидисковий CD-плеєр стояв зліва, на нічному столику. Там же лежала записка, поверх якої стояв слоїк з-під пігулок. Слабеньке таке прес-пап’є, воно скотилося б від найменшого протягу, бо слоїк був порожнім. Я подивився на сигнатуру: оксиконтин, двадцять міліграмів. Узяв записку.

«Сучий ти сину, — подумав я. — Ти знав, що я можу передумати, і ось таким от чином позбавив мене цієї можливості, авжеж?»

Звісно, я схилявся до того, щоб передумати. Але думки — це ще не рішення. Якщо він гадав, що я ввімкну задню, він помилявся. Зупинити Освальда? Звісно. Але Освальд наразі абсолютно другорядна ціль, частина таємничого майбутнього. Кумедно звучить, якщо думати про 1963 рік, але цілком справедливо. Родина Даннінгів — ось кого я мав на думці.

Артур, знаний також як Тугга: я все ще міг його врятувати. І Гаррі також.

«Кеннеді міг передумати», — казав Ел. Він мав на увазі В’єтнам.

Навіть якщо Кеннеді не передумає, не виведе війська, чи може опинитися Гаррі точно в тому ж місці, точно в той самий час 6 лютого 1968 року? Я так не думав.

— Гаразд, — промовив я. — Гаразд. — Я нахилився до Ела й поцілував його в щоку. Я відчув слабеньку солоність останньої його сльози. — Спи спокійно, друже.

Повернувшись додому, я зробив ревізію вмісту портфеля «Лорд Бакстон» і претензійного портмоне зі страусової шкіри. Я мав вичерпні нотатки Ела про дії Освальда, після того як той 11 вересня 1959 року демобілізується з морської піхоти. Всі мої посвідчення особи були на місці. Ситуація з грошима була кращою, ніж я очікував; з тим, що в мене залишилося, плюс цей додаток, який був притримав Ел, загальна сума моїх активів все одно перевищувала п’ять тисяч доларів.

У м’ясній секції холодильника лежав фарш. Я запарив шмат того фаршу і поклав Елмору в миску. Кіт їв, а я його гладив. «Якщо я не повернуся, йди до сусідів, до Ріттерів, — говорив я йому. — Вони про тебе подбають».

Звісно, Елмор на це не звертав уваги, але я знав, що саме так він і зробить, якщо я зникну і нікому буде тут його годувати. Коти, вони вміють виживати. Я підхопив портфель і рушив до дверей, подавивши коротке, але потужне бажання забігти назад до спальні й заховатися там під ковдрою. Чи будуть тут мій дім і мій кіт, якщо я успішно виконаю те, що поклав собі зробити, і повернуся? А якщо й будуть, то чи будуть вони моїми? Неможливо сказати. Хочете почути дещо забавне? Навіть здатні жити в минулому люди не знають насправді, що таїть майбуття.

— Агов, Оззі, — промовив я беззлобно. — Я йду по тебе, ти, уйобку.

Я вийшов і причинив за собою двері.

Чудернацьки якось у харчевні було без Ела, таке відчуття було, ніби він все ще тут — його привид, я маю на увазі. Обличчя з його Стіни міських знаменитостей, здавалося, дивляться на мене, питаючись, що я тут роблю, кажучи мені, що я не маю права тут бути, застерігаючи мене, щоби я залишив у спокої ходову пружину всесвіту, бо інакше вона може лопнути. Особливо щось тривожне вчувалося у фотографії Ела з Майком Міш’ю, яка висіла на тому місці, яке колись займав знімок мене з Гаррі.

Я пішов до комори і почав робити маленькі, обережні кроки вперед. «Уяви собі, ніби в темряві ти з верхнього майданчика намагаєшся намацати перший щабель сходів, — казав Ел. — Заплющ очі, друже, так буде легше».

Я так і зробив. Дві сходинки вниз, я відчув хлопок углибині вух, це вирівнявся тиск. Тепло різко торкнулося моєї шкіри; сонячне світло пробивалось крізь мої заплющені вії; я почув шух-Швах, шух-Швахчесальних машин. Було 9 вересня 1958 року, дві хвилини до полудня. Тугга Даннінг знову був живий, і рука в місіс Даннінг не була ще зламана. Неподалік звідси, у «Шевроні» Тайтеса, на мене чекав чепурненький «Форд-Санлайнер».

Але спершу треба розрахуватися з колишнім Жовтою Карткою. Цього разу він врешті отримає той долар, який був вимагав, бо я не подбав про те, щоб покласти собі до кишені п’ятдесятицентову монету. Я прослизнув під ланцюгом, а далі затримався рівно настільки, щоби перекласти до правої передньої кишені штанів доларову банкноту.

Там вона й залишилася, бо, вийшовши з-за рогу сушарні, я побачив чоловіка на прізвисько Жовта Картка розпластаним на бетоні, очі його були розплющені, калюжа крові розпливлася навкруг його голови. Горло він мав розпороте від вуха до вуха. В одній руці він тримав зазубрений осколок зеленої винної пляшки, яким і сотворив собі це. В другій його руці була картка, та, що нібито мала якийсь стосунок до дня подвійної ціни в зеленому фронті. Картка — колись жовта, а потім помаранчева — тепер була смертельно чорного кольору.

Я втретє, й аж ніяк не бігом, перетнув робітничу автостоянку. Знову, проходячи повз «Плімут Ф’юрі», я поплескав його по багажнику. На удачу, гадаю. У всі ті тижні, місяці й роки, що лежать попереду, я потребуватиму всієї удачі, яку лишень зможу надибати.