Візок з попільничкою на поручні осиротіло стояв під тим деревом, де його старий пасажир проводив влітку більшість своїх днів.

Я зупинився і стояв поряд з машиною, допоки катафалк не поїхав. А тоді (хоча й розумів, що зараз це, скажімо так, доволі безтактно) перейшов вулицю і наблизився по доріжці до ґанку. Біля підніжжя сходів я торкнувся краєчка свого капелюха.

— Леді, я співчуваю вам у вашій втраті.

Старша з них — дружина, котра, як я здогадався, тепер стала вдовою, — сказала:

— Ви з’являлися тут раніше.

«Авжеж, з’являвся, — хотів було я сказати. — Ця штука загадковіша за професійний футбол».

— Він вас бачив, — не звинувачуючи, просто констатуючи факт.

— Я шукав собі квартиру в цьому кварталі. Ви залишатиметеся в цій?

— Ні, — відповіла молодша. — Він мав якусь страх-овку. Ледь не єдино-одно, що він мав. Окріім іще кількох медалей у коробці. — Вона схлипнула. Кажу вам, у мене трохи серце рвалося, бачити, якими вбитими горем були ті леді.

— Він говорив, що ви привид, — сказала мені вдовиця. — Він говорив, що бачить крізь вас наскрізь. Свіссно, він був божевільний, як сортирна миша. Останні три роки, після того як його розбив інсульт і йому приладнали той мішечок для сечі. Я з Айдою вертаємось назад до Оклахоми.

«А чого не в Мозелл? — подумав я. — Туди від’їжджають, покидаючи житло».

— Чого вам тре’а? — спитала молодша. — Нам тре’а знайти й відвезти йому костюм туди, у похоронну контору.

— Я хотів би дізнатися номер вашого хазяїна, — сказав я.

Очі вдовиці сяйнули.

— С’іільки це коштуватиме вам, містере?

— Я дам вам його безплатно! — гукнула молода жінка з балкона на другому поверсі.

Осиротіла дочка підняла голову і наказала їй заткнути її йобаний рот. Це було в Далласі. Не гірше, як в Деррі.

Сусідська привітність.

Джордж де Мореншильд здійснив свою величну появу пополудні п’ятнадцятого вересня, в похмуру дощову неділю. Прибув він за кермом «Кадилака» кольору кави, який ніби ось щойно виїхав з пісні Чака Беррі [527]. Разом з ним приїхав чоловік, котрого я вже знав, Джордж Бухе, та інший, невідомий мені — худий, як тріска, парубок з пушком білявого волосся на голові й прямою, як шомпол, спиною того, хто довгенько був прослужив у війську і досі тому радий. Де Мореншильд підійшов до заду машини й відкрив багажник. Я кинувся по дистанційний мікрофон.

Повернувшись на місце зі своїм апаратом, я побачив під пахвою в Бухе складений дитячий манеж і військового з повними руками іграшок. Попереду цих двох де Мореншильд з порожніми руками сходив на ґанок, високо тримаючи голову, з випнутими вперед грудьми. Був він високим, міцної будови. Мав сивіюче волосся, косо зачесане назад від його широкого лоба в той спосіб, який оголошував — принаймні мені — «дивіться на мої творіння, ви, могутні, і тремтіть. Бо я є ДЖОРДЖ».

Я підключив магнітофон, одяг навушники і націлив миску з мікрофоном на протилежний бік вулиці.

Марини ніде не було видно. Лі сидів на дивані, читав якусь товсту книжку в паперовій обкладинці при світлі лампи на бюро. Почувши кроки на ґанку, він підняв нахмурено голову і пожбурив книжку на кавовий столик. «Знов ті чортові емігранти», — либонь, подумав він.

Але пішов відчинити на стук. Він простягнув руку до срібноволосого незнайомця на ґанку, але де Мореншильд його здивував — і мене також — він ухопив Лі в обійми і розцілував у обидві щоки. А потім відсунув від себе, тримаючи за плечі. Заговорив він глибоким, акцентованим голосом — мені подумалося, що акцент у нього не російський, а радше німецький.

— Дайте подивитися мені на юнака, котрий подорожував у таку далечінь і повернувся звідти зі своїми незламними ідеалами!

І він знов притягнув Лі до себе в обійми. Голова Освальда вигулькнула над плечем цього величного чоловіка, і я побачив дещо ще більш дивовижне: Лі Гарві Освальд посміхався.

З дитячої спальні вийшла Марина з Джун на руках. Побачивши Бухе, вона радісно скрикнула, подякувавши йому за манеж і за, як це вона назвала своєю непевною англійською, «дитячі гуляточки». Бухе відрекомендував худого чоловіка Лоренсом Орловим — полковник Лоренс Орлов, до ваших послуг, — а де Мореншильда «другом всієї російської громади».

Бухе й Орлов на підлозі посеред кімнати зайнялися встановленням манежу. Марина стояла поряд з ними, щебечучи щось російською. Орлов, як і Бухе, схоже, очей не міг відірвати від молодої матері-росіянки. Марина була одягнена в блузку з рюшами й шорти, під якими її ноги здавалися безкінечно довгими. Усмішка Лі зав’яла. Він повертався до звично притаманної йому похмурості.

От лишень зробити цього йому не дозволив де Мореншильд. Він помітив і підібрав книжку, яку перед тим читав Лі.

— «Атлант випростався»? — Заговорив він тільки до Лі. Цілком ігноруючи решту присутніх, котрі завзято поралися біля дитячого манежу. — Айн Ренд? Навіщо молодому революціонерові таке? [528]

— Щоби пізнати власного ворога, — відповів Лі, і коли де Мореншильд вибухнув реготом, усмішка знову повернулася на лице Лі Освальда.

— І що ти вирозумів із цього cri de coeurміс Ренд?

Певна струна бренькнула в моїй душі, коли я прослуховував записану плівку. Я двічі перемотував її назад до цієї фрази, аж поки мені сяйнуло: майже точно такими ж словами Мімі Коркоран колись запитувала в мене про «Ловця в житі».

— Гадаю, сама вона проковтнула отруєну наживку, — відповів Освальд. — А тепер заробляє гроші, продаючи її іншим людям.

— Саме так, друже мій. Ніколи не чув кращого визначення. Настане день, коли Ренди всього світу даватимуть відповідь за свої злочини. Ти віриш в це?

— Я це знаю, — відповів Лі. Це в нього прозвучало безапеляційно.

Де Мореншильд поплескав по дивану.

— Сідай поряд. Я хочу почути про твої пригоди на моїй батьківщині.

Але спершу до Лі й де Мореншильда з чимсь звернулися Орлов і Бухе. Почалася жвава розмова російською. Лі виглядав розгубленим, але коли де Мореншильд сказав йому щось, також російською, Лі кивнув і кинув кілька слів Марині. Те, як він махнув рукою на двері, ясно дало зрозуміти сенс: «Давай, катай тоді».

Де Мореншильд перекинув Бухе ключі до своєї машини, але той їх не вловив. Він вхопив їх тільки з брудного зеленого килима, на що де Мореншильд з Лі обмінялись веселими поглядами. Потім вони поїхали, Марина з дитиною на руках у схожому на корабель «Кадилаку» де Мореншильда.

— Нарешті ми маємо спокій, друже мій, — сказав де Мореншильд. — А чоловіки нехай потрусять своїми гаманцями, що на добре, так?

— Я вже втомився від того, що вони тільки й роблять, що трусять гаманцями, — сказав Лі. — Рина почала забувати, що ми приїхали до Америки не для того, щоби лише купити клятий холодильник і купу одягу.

Де Мореншильд заперечливо відмахнувся:

— Це лише дрібка поту із зашийка капіталістичного кнура. Чоловіче, хіба тобі не обридло жити в цьому депресивному свинюшнику?

Лі на це зауважив:

— А що ме’і й де сві’ить, крім як тут?

Де Мореншильд ляснув його по спині з такою силою, що ледь не змів цього тендітного молодика геть з дивана.

— Не журися! За все, що на тебе валиться зараз, ти відплатиш у тисячу крат потім. Хіба не в це ти віриш? — А коли Лі кивнув: — А тепер скажи мені, товаріщ, як обстоять справи в Росії — я можу називати тебе товаріщем, чи ти відкидаєш таку форму звертання?

— Звіть, як вам завгодно, аби лиш не забували звати обідати, — відповів Освальд, регочучи. Я побачив, що він розкривається перед де Мореншильдом, як ото квітка після довгих дощів розкривається до сонця.

Лі заговорив про Росію. Розповідав він пафосно. Мені нецікаво було слухати у його виконанні багатослівний реп про те, як комуністичні бюрократи спаплюжили чудесні довоєнні ідеали соціалістичної країни (великі сталінські чистки тридцятих він оминув). Не схвилювала мене також його заява, що Микита Хрущов ідіот; і тут у будь-якій перукарні чи в будці чистильника взуття можна почути такі ж пусті теревені про американських лідерів. Можливо, через чотирнадцять місяців Освальду й було призначено змінити хід історії, але від того він не був менш нудним.