Минулого вечора ходив у драйв-ін. Це в них був останній вікенд. У понеділок там уже повісять оголошення ЗАКРИТО НА МІЖСЕЗОННЯ і ще напишуть щось на кшталт У 1959-му БУДЕ ЩЕ ЦІКАВІШЕ! Остання програма складалася з двох коротких відділень, мультфільму «Кролик Багз»і ще пари фільмів жахів, «Макабр»та «Трепет» [715]. Я зайняв свій звичайний складаний стілець і дивився «Макабр», не бачачи, що відбувається на екрані. Я змерз. Я маю гроші, щоб купити собі пальто, але тепер я боюся купувати бодай щось. Я не перестаю думати про зміни, до яких це може призвести.

Коли закінчилося перше відділення, я все ж зайшов до бару-закусочної. Мені хотілося випити гарячої кави. (Думаючи при цім: «Це небагато змінить», і ще думаючи: «Звідки ти можеш знати».) Вийшовши звідти, я побачив тільки одну дитину на ігровому майданчику, де завжди було повно дітей у перервах всього лиш якийсь місяць тому. То була дівчинка в джинсовій курточці і яскравих червоних штанцях. Вона плигала через стрибалку. Вона була схожа на Розетту Темплтон.

— Я гуляла по дорозі, по крутій, по кам’янистій, — наспівувала вона. — Я забила собі ногу, мовби хтось її вкусив. Чули всі! Два і три, чотири, п’ять! Хай не вкусить мене джмелик, я літаю, як метелик!

Я не міг залишатися. Надто сильно мене пройняло дрожем.

Можливо, поети можуть вигубити цілий світ заради кохання, але не такі ординарні маленькі особистості, як я. Завтра, сподіваючись, що кроляча нора ще на місці, я повернуся. Але спершу я…

Кава не єдине, що я придбав у закусочній.

Куплений у «Вестерн Авто» кофр стоїть на ліжку відкритий. Лопата в шафі (що про неї думає собі покоївка, не маю поняття). Останнє чорнило в авторучці закінчується, але з цим гаразд; ще дві-три сторінки — і я закінчую. Цей рукопис я покладу до кофра, а потім закопаю його біля того ставка, до якого я колись був закинув свій мобільний телефон. Я його глибоко зарию в тутешній м’який чорнозем. Можливо, одного дня хтось його знайде. Можливо, це будете ви. Якщо існуємайбутнє і в ньому існуєтеви, тобто. Про це я вже скоро дізнаюсь.

Я кажу собі (з надією і зі страхом), що три тижні, прожиті мною в «Модрині», не могли чогось дуже змінити; Ел колись чотири роки був прожив у минулому і повернувся в неушкоджене теперішнє… хоча, мушу визнати, я замислювався про його можливий стосунок до загибелі Світового Торгівельного центру або до землетрусу в Японії. Я запевняю себе, що тут нема жодного зв’язку… але все одно не перестаю про це думати.

Я мусив би також сказати вам, що більше не думаю про 2011 рік як про теперішнє. Філіп Ноулен був Людиною Без Своєї Країни; я — Людина Без Свого Часу [716]. Навіть якщо 2011 рік все ще є, я буду в ньому візитером, чужинцем.

Поряд зі мною на столі лежить поштова листівка, на ній зображено машини, що вишикувалися перед великим екраном. Це єдині поштівки, які продаються в закусочній Лізбонського драйв-іна. Я вже написав текст, і я вже написав адресу: містеру Дікону Сімонсу, Середня школа, Джоді, Техас. Я почав було писати Денголмська консолідована середня школа, але ДжСШ стане ДКСШ тільки в наступному році, а може, й ще пізніше.

Послання таке: «Дорогий Діку. Коли з’явиться нова бібліотекарка, назирайте за нею. Їй буде потрібен добрий янгол, зокрема, у квітні 1963 року. Прошу, повірте мені».

«Ні, Джейку,— чую я, як шепоче містер Вохряна Картка. — Якщо Джону Клейтону наперед визначено її вбити, а цього не станеться, відбудуться зміни… і, як ви самі це бачили, зміни ті будуть не на краще. Неважливо, якими б добрими не були ваші наміри».

«Але ж це Сейді!— заперечую я йому, і, хоча я ніколи не належав до тих, кого називають плаксіями, зараз у мене починають котитися сльози. Вони такі болісні, такі пекучі. — Це Сейді, і я кохаю її! Хіба для мене можливо залишатися осторонь, коли він може її вбити?»

Відповідь опірна, як саме минуле: «Завершіть цей цикл».

Тому я рву на шматки поштову листівку, кладу їх до завжди в мене чистої попільниці, підпалюю. Тут не існує димової сигналізації, щоб роздзвонити на весь світ, що я наробив. Тут звучать лише мої хриплі ридання. Це так, ніби я вбив її власними руками. Скоро я поховаю свій кофр з цим рукописом, а тоді повернуся до Лізбон-Фолза, де, поза всякими сумнівами, мене буде вельми радий побачити містер Вохряна Картка. Я не викликатиму собі таксі; я маю намір пройти весь той шлях пішки, під зірками. Гадаю, я хочу попрощатися. Серця не розриваються насправді. Аби ж то вони могли.

А зараз я нікуди не йду, окрім як до ліжка, де уткнуся обличчям у подушку і молитимуся Богу, в якого не зовсім вірю, щоби послав моїй Сейді якогось доброго янгола, щоби вона могла жити. І кохати. І танцювати.

Прощавай, Сейді.

Ти ніколи мене не знала, але я кохаю тебе, серденько.

Я собі уявляю, що на місці «Дому знаменитого фетбургера» тепер стоїть якийсь «Л. Л. Бін експрес», але напевне знати не можу; це те, чого я не завдаю собі клопоту перевірити в інтернеті. Мені достатньо знати, що харчевня залишалася ще на місці, коли я повернувся зі своїх мандрів. І світ навкруг неї залишився той самий.

Поки що принаймні.

Я не можу знати про «Бін експрес», бо той день був моїм останнім днем у Лізбон-Фолзі. Звідти я поїхав до свого дому в Сабатусі, відіспався, а потім спакував дві валізи, забрав кота, сів у машину й поїхав на південь. Я зупинився заправитися в маленькому містечку Вестборо в Массачусетсі і вирішив, що воно має цілком підходящий вигляд для людини без планів на майбутнє і без якихось очікувань від життя.

Першу ніч там я провів у мотелі «Гемптон-Ін». Там був Wi-Fi. Я зайшов в інтернет — серце в мене билося так сильно, що аж іскри мені спалахували по всьому полю зору — і знайшов веб-сайт Далласької газети «Морнінг Ньюз». Ввівши номер своєї кредитної картки (процес, який завершився успішно лише після кількох спроб, завдяки моїм тремтячим рукам), я отримав доступ до їхнього архіву. Повідомлення про замах невідомого стрільця на життя генерала Едвіна А. Вокера було надруковане 11 квітня 1963 року, але 12 квітня нічого не писалося про Сейді. І наступного тижня нічого, і наступного теж. Я продовжував пошуки.

Історія, яку я шукав, знайшлася в номері за 30 квітня.