Крики знизу. Хтось волає: «Чоловік упав, я бачив, як він упав!»

Біг, наближення тупоту ніг. Я шпурнув поковзом револьвер у бік тіла Лі. У мене залишалось достатньо присутності здорового глузду, аби розуміти, що мене нещадно битимуть, можливо навіть уб’ють люди, котрі біжать зараз вгору сходами, якщо побачать мене зі зброєю в руці. Я почав підводитися, але коліно більше не тримало мене. Проте, це було, мабуть, навіть на краще. Мене, можливо, не видно було з В’язової вулиці, але якщо навпаки, звідти відкриють вогонь по мені. Тож я поповз туди, де лежала Сейді, поповз, підтягуючи себе на руках, а моя ліва нога волочилася позаду, як якір.

Перед її блузи просяк кров’ю, але я побачив діру. Вона містилася трішки вище тієї лінії, де здіймаються груди, прямо по центру її грудини. Кров лилася і з рота, Сейді давилася нею. Я підсунув під неї руки й підняв її. Її очі не відривалися від моїх. Яскраві від притуманеного осяяння.

— Джейку, — прохрипіла вона.

— Ні, серденько, не треба говорити.

Вона не зважала, а втім — коли таке взагалі бувало?

— Джейку, президент!

— В безпеці.

Я його не бачив взагалі-то цілим і неушкодженим, оскільки лімузин рвонув геть, але я бачив, як смикнувся Лі, посилаючи свою єдину кулю на вулицю, і цього мені було достатньо. І Сейді я все одно сказав би, що він цілий, як би воно там насправді не було.

Її очі заплющились, потім розкрилися знову. Кроки тепер вже звучали дуже близько, вони вже завернули з майданчика п’ятого поверху й атакували останній прогін. Далеко внизу натовп ревів від збудження й збентеження.

— Джейку.

— Що, серденько?

Вона усміхнулась.

— Як ми танцювали!

Коли прибули Бонні Рей та інші, я сидів на підлозі, тримаючи її на руках. Вони протупотіли повз мене. Скільки їх було, не знаю. Можливо, четверо. Або восьмеро. Або дюжина. Нащо мені було дивитись на них. Я колисав Сейді, притискаючи її голову собі до грудей, дозволяючи її крові просякати мою сорочку. Мертву. Мою Сейді. Вона потрапила в ту машину, зрештою.

Я ніколи не був плаксієм, але майже кожний чоловік, втрачаючи свою кохану жінку, стає ним, ви хіба не так думаєте? Так. А я ні.

Бо я знав, що мусить бути зроблено.

Я не перебував під арештом у формальному сенсі, але мене затримали, відвізши до поліцейської дільниці в патрульному автомобілі. Наприкінці цієї поїздки люди — дехто з них репортери, проте здебільшого прості громадяни — гатили у вікна, зазирали досередини. Якось безсторонньо, відчужено, я думав, що ось зараз мене можуть витягти, а там і лінчувати за замах на вбивство президента. Мені це було байдуже. Що мене найбільше хвилювало, це моя скривавлена сорочка. Я хотів її зняти; і я ж хотів носити її довіку. То була кров Сейді.

Ніхто з копів на передньому сидінні не ставив мені жодних запитань. Я гадаю, хтось наказав їм не робити цього. А якби вони мене такипро щось спитали, я б не відповів. Я був зайнятий думками. Я міг їх думати, бо холодність знову огортала мене. Я одягався в неї, немов у панцир. Я міг все виправити. Я можу все виправити. Але спершу мені доведеться відбути балачки.

Мене посадили до кімнати, що була білою, як крига. Там стояв стіл і три тверді стільці. На один з них я й сів. Ззовні дзвонили телефони, стрекотали телетайпи. Туди-сюди ходили люди, голосно балакали, подеколи кричали, подеколи сміялися. Сміх той звучав істерично. Так люди сміються, коли розуміють, що чудом уникли небезпеки. Врятувались від кулі, так би мовити. Можливо, так сміявся Едвін Вокер увечері десятого квітня, коли, говорячи з репортерами, вичісував собі з волосся скляні осколки.

Ті самі два копи, котрі привезли мене з Книгосховища, обшукали мене й забрали мої речі. Я спитав, чи можу залишити собі два останніх пакетики порошку Гуді. Копи порадились між собою, потім розірвали пакетики й випорожнили їх на покритий шрамами від сигаретних опіків і вирізаних на ньому ініціалів стіл. Один з них, послинивши палець, покуштував порошок і кивнув: «Води?»

— Ні. — Я згріб порошок і висипав собі до рота. Той був гірким. Мені це подобалось.

Один коп вийшов. Другий попрохав у мене мою скривавлену сорочку, котру я неохоче зняв і віддав йому. Потім наставив на нього палець.

— Я розумію, це доказ, але ви мусите ставитися до неї з повагою. Кров на ній належить жінці, яку я кохав. Для вас це може нічого не значити, але це також кров жінки, котра допомогла запобігти вбивству президента Кеннеді, і це щось важить.

— Нам лише треба визначити тип крові.

— Гаразд. Але вона входить до переліку моїх особистих речей. Я хочу отримати її назад.

— Звичайно.

Повернувся той коп, котрий виходив, він приніс просту білу нижню сорочку. Вона була схожа на ту, яка була на Освальді — чи то могла ббути на ньому — на фото, зробленому щойно після його арешту в кінотеатрі «Техас».

Я прибув до маленької білої кімнати для допитів о першій двадцять. Приблизно через годину (точно я судити не можу, бо там не було годинника, а мій новий «Таймекс» забрали разом з рештою моїх особистих речей) ті самі двоє копів привели мені приятеля, фактично старого знайомого: з великим чорним саквояжем сільського лікаря до кімнати увійшов доктор Малколм Перрі. Я зустрів його без особливого здивування. Він був тут, у поліцейському відділку, бо не мусив зараз виймати у шпиталі Паркленд фрагменти кулі й кісток з мозку Джона Кеннеді. Ріка історії вже почала текти в новому напрямку.

— Привіт, докторе Перрі.

Він кивнув: «Містере Емберсон».

Останній раз, коли ми з ним бачились, він звав мене Джорджем. Якби я мав якісь сумніви щодо того, чи підозрюють мене, це б їх тільки посилило. Але я їх не мав. Я був там, і я знав, що мусить трапитися. Бонні Рей Вільямс уже їм, мабуть, усе розказав.

— Я розумію, ви знову ушкодили собі коліно.

— Так, на жаль.

— Давайте оглянемо.

Він спробував підкотити холошу штанів у мене на лівій нозі й не зміг. Суглоб надто розпух. Коли він дістав ножиці, обидва копи ступили вперед і витягли пістолети, наставивши їх в підлогу, тримаючи пальці поверх спускових дужок. Доктор Перрі поглянув на них з легким здивуванням, а потім розрізав холошу по шву. Він роздивлявся, він торкався, він дістав шприц і відсмоктав рідину. Зчепивши зуби, я чекав закінчення цієї процедури. Потім він порився у своєму саквояжі, видобув еластичний бинт і туго забинтував мені коліно. Це подарувало деяке полегшення.

— Я можу дати вам щось знеболювальне, якщо офіцери не заперечують.

Вони не заперечували, заперечив я. Попереду була найважливіша година в моєму — і в Сейді — житті. Я не бажав затуманювати собі мозок, коли таке навколо відбувається.

— У вас є порошок Гуді від головного болю?

Перрі наморщив носа, немов почув щось неприємне.

— Я маю аспірин і емприн [672]. Емприн трохи сильніший.

— Дайте мені тоді його. І ще одно, докторе Перрі?

Він підняв очі від свого саквояжа.

— Ми з Сейді не зробили нічого поганого. Вона віддала своє життя за свою країну… а я б віддав своє за неї. Просто мені не випало шансу.

— Якщо так, дозвольте мені бути першим, хто вам подякує. Від імені всієї країни.

— А президент. Де він зараз? Ви знаєте?

Доктор Перрі подивився на копів, звівши брови запитально. Ті подивилися один на одного, один з них промовив:

— Він поїхав до Остіна виступати з промовою на якомусь офіційному обіді, як і було заплановано графіком. Я не знаю, чи це каже про його відчайдушну хоробрість чи про його дурість.

«Можливо, — подумав я, — розіб’ється лайнер „Ер Форс-1“, загине Кеннеді і всі, хто перебувають разом з ним на борту. Можливо, у нього трапиться інфаркт або фатальний інсульт. Можливо, якийсь інший серливий душогуб націлиться відстрелити йому його симпатичну голову».Чи діє опірне минуле проти вже змінених явищ так само, як проти агентів змін? Я не знав. Та й не дуже тим переймався. Я свою роль виконав. Що відбуватиметься з Кеннеді відтепер не належить до кола моїх справ.