А що відаю, так це те, що перед дверима вже стояла черга з тих, хто прийшов по свої виграші, і я приєднався до них. Ця група людей була втіленою мрією Мартіна Лютера Кінга [351]: п’ятдесят відсотків чорних, п’ятдесят відсотків білих, сто відсотків щасливих. Більшість виходили з контори всього з кількома п’ятірками, ну, хтось хіба з парою-трійкою десяток, але я також примітив декотрих, що рахували сотенні банкноти. Озброєний грабіжник, який взяв би того дня собі за ціль «Фінансове забезпечення», міг дійсно добре поживитися.

На грошах сидів кремезний парубок у зеленому козирку. Він поставив мені стандартне перше запитання («Ви часом не коп? Якщо так, мусите показати мені ваше посвідчення особи»), а почувши від мене заперечну відповідь, спитав у мене ім’я, для перевірки поглянувши на мою водійську ліцензію. Та була новесенькою, я отримав її рекомендованим листом лише тиждень тому; оце нарешті й техаський документ додався до моєї колекції. Не забуваючи про обережність, свою адресу в Джоді я прикривав великим пальцем.

Він мені виплатив мої дванадцять сотень. Я запхав гроші до кишені і швидко вирушив до машини. Вже їдучи по шосе № 77, коли Даллас залишився за спиною, а Джоді з кожним обертом коліс ставало все ближчим, лише тоді я розслабився.

Який-бо я дурник.

Ми вкотре зробимо стрибок вперед у часі (оповіді також мають кролячі нори, якщо ви завдасте собі клопоту про це трішки поміркувати), але спершу я мушу розповісти ще про дещо з шістдесятого.

Форт-Ворт. Шістнадцяте листопада 1960 року. Минуло лиш трохи більше тижня, як Кеннеді обрали президентом. Ріг Болінджер-стрит і Західної сьомої. День прохолодний, похмурий. Машини пихкають білими вихлопами. Оглядач погоди на радіо КЛІФ («тільки хіти всіх часів») [352]пророкує дощ, який може перейти в снігову сльоту, тож будьте обережними на дорогах, всі ви наші, рокери-енд-ролери.

Я кутаюся в ранчерську куртку з сириці і притискаю до вух клапани фетрової шапки. Я сиджу на лаві перед фасадом Техаської асоціації скотарів, дивлюся в бік Західної сьомої вулиці. Я тут уже майже годину, хоча не очікував, що цей молодик так надовго затримається в гостях у своєї матері; судячи з Елових нотаток, всі три її сини завжди намагаються відкараскатися від неї якомога швидше. Я тільки сподівався, що вона вийде з багатоквартирного будинку, в якому живе, разом із ним. Вона тільки недавно повернулася сюди після кількох місяців перебування у Вейко [353], де працювала компаньйонкою в домах якихось леді.

Моє терпіння було винагороджено. Двері «Апартаментів Ротарі» [354]прочинилися, і звідти вийшов сухорлявий чоловік, у якому вгадувалася віддалена схожість з Лі Гарві Освальдом. Він притримав двері для жінки у картатому півпальті й масивних черевиках на низьких підборах. Вона сягала йому лише по плече, але будову тіла мала солідну. Лице помережане передчасними зморшками, сивіюче волосся туго стягнуте на потилицю. На голові червона хустина. Помада відповідного тону окреслювала маленький рот, що надавав їй невдоволеного, сварливого вигляду — рот жінки, котра впевнена, що весь світ проти неї, і має тому достатньо свідчень, зібраних нею за багато років. Старший брат Лі Освальда швидко вирушив бетонною доріжкою. Жінка поспішливо метнулася слідом, вхопивши його ззаду за пальто. Вже на хіднику він обернувся до неї. Схоже, вони сварилися, але говорила здебільшого жінка. Махала пальцем йому перед обличчям. Мені ніяк було дізнатися, за що вона його лаяла; я обачливо розташувався відтіль за півтора квартала. Далі, як я й очікував, він рушив у бік перехрестя Західної сьомої й Самміт-авеню. Приїхав він сюди автобусом, а там розташовувалася найближча зупинка.

Жінка якусь мить залишалася на місці, ніби в нерішучості. «Вперед, Мамо, — подумав я, — ти ж не збираєшся дозволити йому так легко вислизнути, чи не так? Він же віддалився всього на півквартала. Лі довелося дістатися аж до Росії, щоби втекти від цього вимахуючого пальця».

Вона рушила слідом за ним, а наблизившись до перехрестя, підвищила голос, і я її ясно почув: « Стій, Роберте, не біжи так швидко, я ще з тобою не закінчила!»

Він озирнувся через плече, але ходи не сповільнив. Наздогнала вона його вже на автобусній зупинці і смикала за рукав, поки він не подивився на неї. Палець відновив свої маятникові коливання. Я виловлював окремі фрази: «тиобіцяв »і «все віддала тобі»та ще, здається , «хто ти такий, щоб мене судити».Я не міг бачити обличчя Освальда, бо він стояв до мене спиною, але промовистими були його понурені плечі. Я сумнівався, щоби це вперше Матуся переслідувала його по вулиці, безперервно белькочучи, не звертаючи уваги на глядачів. Вона розпластала долоню над полицею своїх грудей, ох, той одвічний материнський жест, що промовляє: «Одумайся врешті, ти, невдячне дитя».

Освальд поліз собі до кишені, дістав гаманець і подав їй якусь банкноту. Вона, не дивлячись, упхнула її до сумочки і вирушила назад до «Апартаментів Ротарі». Але потім про щось ще згадала і знову повернулась до нього. Я ясно її почув. Підвищений до крику пронизливий голос, покриваючи ті п’ятнадцять-двадцять ярдів, що пролягали між ними, звучав, як нігтями по грифельній дошці.

— І подзвони мені, якщо дізнаєшся щось про Лі, чуєш? Я все ще на спареній лінії, кращого дозволити собі не можу, поки не знайду кращу роботу, а та жінка, та Сайкс, що піді мною, висить весь часна телефоні, я їй уже говорила, я її ганила, «місіс Сайкс», сказала їй я…

Повз неї пройшов якийсь чоловік. Усміхаючись, демонстративно заклавши собі палець до вуха. Якщо Матінка це й помітила, то не звернула уваги. Звичайно, вона не звертала уваги й на гримасу зніяковіння на обличчі її сина.

— «Місіс Сайкс, — сказала я, — ви не єдина, кому потрібен телефон, тож я буду вам вдячна, якщо ваші розмови стануть коротшими. А якщо ви не зробите цього з власної волі, я можу подзвонити представникові телефонної компанії, щоби вас примусили». Ось що я їй сказала. То ти подзвониш мені, Робе? Ти ж знаєш, я хочу знати, як там Лі.

Тут з’явився автобус. Роб підвищив голос, щоби мати почула попри виск гальм.

— Він клятий коммі, Ма, і додому він не повернеться. Звикни до цього.

—  Ти мені подзвониш! — заверещала вона. Її похмуре личко закам’яніло. Вона стояла, широко розставивши ступні, немов боксер, готовий прийняти удар. Будь-який удар. Всякий удар. Блищали її очі з-за клоунських окулярів у чорній оправі. Хустка в неї під підборіддям була зав’язана подвійним вузлом. Вже почав накрапати дощ, але вона тим не переймалася. Набрала повітря й підвищила голос ледь не до справдешнього вереску:

— Я мушу знати все про мого гарного хлопчика, ти чуєш?

Роберт Освальд, нічого не відповівши, забіг угору сходами і зник в автобусі. Пихкаючи синім димом, той відчалив. І вже тоді її обличчя освітила усмішка. Вона сотворила те, на що, як я до того гадав, ніяка усмішка нездатна: зробила цю жінку молодшою і водночас потворнішою.

Повз неї пройшов якийсь роботяга. Наскільки я міг бачити, він не штовхнув, навіть не тернувся об неї, але вона гаркнула:

— Дивіться, куди йдете! Ви тут не хазяїн тротуару!

Маргарита Освальд рушила назад до своїх апартаментів. Вона все ще усміхалася.

Назад у Джоді того дня я повертався в сум’ятті й роздумах. Лі Освальда я не побачу ще півтора року, але, залишаючись так само рішуче налаштованим на те, щоб його зупинити, я вже співчував йому більше, аніж будь-коли міг співчувати Френку Даннінгу.

18 травня 1961 року, сьома година сорок п’ять хвилин вечора. Світло довгих техаських сутінків простягнулося через моє заднє подвір’я. Вікно відчинене, й фіранки тріпотять на легкому вітерці. По радіо Трой Шондел співає «Цього разу ми дійсно розлучаємось» [355]. Я сиджу в кімнаті, яка в цьому будиночку слугувала другою спальнею, а тепер стала моїм кабінетом. Стіл колись списаний з середньої школи. Одна ніжка в нього трішки закоротка, довелося її підкласти. Друкарська машинка «Вебстер», портативна. Я сидів і вичитував перші сто п’ятдесят з чимсь сторінок мого роману «Місце вбивства», взявшись за це насамперед тому, що Мімі Коркоран не переставала докучати мені проханнями, щоб я дав їй його почитати, а Мімі, як мені відкрилося, була того сорту особистістю, якій, нехай із вибаченнями, відмовляти можна, проте аж ніяк не безкінечно. Насправді робота йшла добре. Ще під час першої правки для мене не становило проблеми переробити Деррі на Досон, а Досон перероблювати на Даллас виявилося навіть легше. Я за це взявся лише тому, що робота з текстом допоможе підтримати мою легенду, коли я врешті дозволю Мімі прочитати роман, але тепер ці правки й мені самому почали здаватися значущими й необхідними. Здавалося, що цій книзі від самого початку бажалося бути написаною про Даллас.