Хребетна чуйка, знову вона.

Не маючи на те ніяких конкретних причин, я сплатив травневу оренду за квартиру на Західній Нілі-стрит, хоча мусив би вже почати економити долари. Мав я лише неясне, проте потужне відчуття, що мушу зберегти собі оперативну базу в Далласі.

За два дні до початку Кентуккського дербі я поїхав на Грінвіл-стрит з твердим наміром поставити п’ять сотень доларів на те, що Шатоґе прийде до фінішу в першій трійці. Вирішив, що так я менше там запам’ятаюся, аніж якби закладався на нього як на жеребця-переможця. Машину я залишив за чотири квартали від «Фінансового забезпечення» і не забув її замкнути — обачність, необхідна в цьому кварталі міста навіть об одинадцятій ранку. Спершу я вирушив швидко, але потім — знову без усяких конкретних причин — кроки мої почали уповільнюватись.

За півквартала від замаскованої під вуличний ломбард букмекерської контори я зовсім зупинився. Я знову побачив того букмекера — без сонячного козирка в цей дополуденний час, — стоячи в одвірку свого закладу, він курив сигарету. В потужному потоці сонячного світла, обрамлений гострими тінями одвірка, він був схожим на якусь фігуру з картини Едварда Хоппера [587]. Того дня він ніяк не міг мене побачити, бо дивився на машину, що стояла біля бордюру на протилежному боці вулиці. То був кремового кольору «Лінкольн» із зеленими номерними знаками. Понад номером йшов напис СОНЯЧНИЙ ШТАТ. Це ще не означало, ніби тут забринів обертон. Зовсім не обов’язково це мало означати, що машина ця належить Едуардо Гутьєресу з Тампи, букмекеру, котрий був завів собі звичку вітати мене словами: «Ось і мій янкі з Янкіленду». Тому, котрий майже напевне скомандував до ноги спалити мій прибережний дім.

І все одно я розвернувся й пішов назад до своєї машини, і ті п’ять сотень доларів, які я мав намір поставити на кін, залишилися лежати у мене в кишені.

Хребетна чуйка.

Зважаючи на схильність історії до самоповторень, принаймні навкруг мене, ви не здивуєтеся, дізнавшись, що план Майка Косло щодо збору грошей на сплату рахунків Сейді полягав у відновленні постановки «Джоді Джемборі». Майк казав, що постарається задіяти оригінальних виконавців ролей, якщо ми призначимо шоу на середину літа, і дотримався слова — з них відгукнулися майже всі. Навіть Еллі, хоча й заявляла, що їй досі пальці печуть після минулого разу, погодилася повторити своє спотикливе виконання на банджо «Містечкових перегонів» та «Аварії в горах Клінча» [588]. Ми вибрали дванадцяте й тринадцяте липня, проте ще якийсь час усе залишалось непевним.

Першою притичиною, яку належало подолати, була особисто Сейді, котру сама ця ідея ввігнала в жах. Вона назвала це «випрохуванням благодійності».

— З твоїх уст ці слова звучать так, ніби ти їх завчила, ще сидячи на колінах у матері, — зауважив я.

Вона якусь мить не зводила з мене погляд, а потім, втупившись очима в підлогу, почала погладжувати волосся з понівеченого боку обличчя.

— Ну, а якщо навіть так? Хіба через це вони стають неправильними?

— А бодай йому грець, дай-но подумаю. Ти говориш про життєву мудрість, якої тебе навчала жінка, котра після того, як вона дізналася, що її дочку поранили, ба ледь не вбили, найбільше переймалася тим, що їй доведеться ходити в іншу церкву.

— Це приниження, — промовила Сейді стиха. — Просити милостині в міста — це приниження.

— Ти зовсім так не вважала, коли йшлося про Боббі Джилл.

— Ти заганяєш мене в кут, Джейку. Прошу тебе, не роби цього.

Я сів поряд і взяв її за руку. Вона її висмикнула. Я взяв знову. Цього разу вона дозволила себе тримати.

— Я розумію, що тобі це нелегко, серденько. Але, як є час віддавати, так само є час брати. Не знаю, чи йдеться про це в Еклезіаста, але в будь-якому випадку це справедливо. Твоя страховка просто анекдотична. Доктор Еллертон дарує нам відмову від свого гонорару…

— Я такого не просила…

— Тихо, Сейді. Будь ласка. Це називається pro bono, благодійна робота. Але там працюватимуть також інші хірурги. Рахунки за твої операції будуть величезними, а мої ресурси вже вичерпуються.

— Краще б він мене вбив, було б легше, — прошепотіла вона.

— Ніколи більше такого не кажи. — Вона зіщулилася від почутої в моєму голосі люті, закапали сльози. Тепер вона могла плакати тільки одним оком. — Серденько, люди хочуть це зробити для тебе. Дозволь їм. Я знаю, в голові в тебе живе твоя мати — у кожного там засіла своя, я так гадаю, — але в даному випадку ти не можеш дозволити їй гнути свою лінію.

— Все одно ті лікарі не зможуть нічого поправити. Ніколи не буде вже так, як було. Мені це сам Еллертон говорив.

— Вони можуть поправити багато що, — це прозвучало лиш трішки оптимістичніше, аніж аби я сказав «вони можуть поправити дещо».

Вона зітхнула:

— Ти хоробріший за мене, Джейку.

— Це ти хоробра, як мало хто. Ти даєш свою згоду?

— Благодійне шоу для Сейді Дангіл. Якщо моя мати дізнається, вона пінитиметься, аж всиратиметься.

— Тим краще, на мою думку. Ми надішлемо їй кілька знімків.

Це спонукало її до посмішки, але тільки секундної. Злегка тремтячими пальцями вона підкурила сигарету, а потім знову почала гладити себе по волоссю з пораненого боку.

— А я мушу там бути? Щоб усі побачили, що саме купується за їхні долари? На кшталт свині американської беркширської породи на ярмарковому аукціоні?

— Звісно, ні. Хоча я маю сумніви, аби бодай хтось з них зомлів. Більшість тутешніх людей бачили й гірше…

Ми й самі, оскільки працювали у школі такої місцини, де люди переважно займаються фермерством й ранчерством, бачили гірше — згадати хоча б страшно обгорілу під час пожежі в її будинку Брітту Карлсон, або Даффі Гендриксона, у котрого після того, як зісковзнув ланцюг, на якому було підвішено тракторний двигун в гаражі його батька, рука стала схожою на копито.

— Я не готова до такого роду оглядин. І не думаю, що бодай колись стану до цього готовою.

Усім своїм серцем я сподівався, що вона не права. Навіжені цього світу — Джонні Клейтони, Лі Гарві Освальди — не мусять вигравати. Якщо Бог не дарує покращення після того, як вони святкуютьсвої маленькі перемоги, тоді це мусять робити люди. Вони мусять принаймні намагатися це робити. Але наразі не час було займатися моралізаторством на цю тему.

— Тобі допоможе, якщо я скажу, що доктор Еллертон погодився особисто взяти участь в шоу?

Вони на мить забула про своє волосся й вирячилася на мене:

— Що!?

— Він хоче бути задньою частиною Берти.

Танцююча поні Берта була полотняним витвором дітей з мистецького факультету. Вона огиналася на сцені під час кількох скетчів, але головним її номером було вертіння хвостом в запальній джизі під пісню Джина Отрі «Знову в сідлі» [589]. (Хвостом керував, смикаючи за шнурок, артист, котрий грав задню половину Берти.) Не уславлена надто витонченим почуттям гумору сільська публіка сприймала Берту з непідробним захватом.

Сейді почала реготати. Я бачив, що їй від цього боляче, але зупинитися вона не могла. Вона відкинулася на спинку дивана, притискаючи одну долоню собі до лоба, ніби намагалась запобігти вибуху мозку.

— Гаразд, — вимовила Сейді, коли до неї нарешті знову повернулась здатність говорити. — Я дозволяю це робити, аби лише побачити таке. — Потім вона звела очі на мене. — Але я подивлюся шоу тільки на костюмованій репетиції. Ти не витягнеш мене на сцену, де всі на мене дивитимуться й шепотітимуть: «Ой, погляньте-но, бідненька дівчина». Ми щодо цього ясно домовилися?

— Абсолютно ясно, — відповів я і поцілував її. Так було взято один бар’єр. Залишалося взяти інший: умовити провідного фахівця з пластичної хірургії приїхати в липні з Далласа до Джоді, щоб погасати по сцені в задній половині брезентового костюму вагою тридцять фунтів. Бо я в нього поки ще про це не питав.