— Хто я такий, щоби стояти біля дверей в історію? — мовив я.

— Що? Що ти сказав, Джордже?

— Нічого, серденько.

— Може, тобі краще не називати мене так?

— Вибач. (Я не жалкую.)Про що ми взагалі зараз говоримо?

— Про тебе і про мене, і чи залишається іще хоч щось, завдяки чому ти і я можемо вважатися «ми». Було б легше, аби ти міг розповісти мені, навіщо ти в Техасі. Бо я знаю, що ти приїхав сюди не заради того, щоб писати книгу або викладати у школі.

— Розказати тобі — це для тебе було б небезпечно.

— Ми й так усів небезпеці, — заявила вона. — Джонні правий щодо цього. Розказати тобі дещо, що мені розказав Роджер?

— Гаразд. (Де він тобі те розказував, Сейді? І коли відбувалася та ваша розмова, були ви тоді у вертикальному чи в горизонтальному положенні?)

— Він тоді випив трішки більше звичайного, і в нього розв’язався язик. Ми були в його готельному номері, але не переживай — ступнями я торкалася підлоги і була цілком одягнена.

— Я не переживаю.

— Якщо так, ти мене розчарував.

— Гаразд, я переживаю. Що він розповів?

— Він сказав, що йде поголоска, ніби затівається якась серйозна справа у Карибському регіоні цієї осені або зими. Гаряча точка, так він це назвав. Я припускаю, що він мав на увазі Кубу. Він ще сказав: «Цей ідіот ДжФК збирається нас усіх занурити в окріп, аби лише показати, що він має яйця».

Я згадав про все те лайно про кінець світу, яке був заливав їй до вух її колишній чоловік. «Кожний, хто читає газети, розуміє, що це неминуче, — казав він їй. — Ми помиратимемо з виразками по всьому тілу, викашлюючи власні легені». Такі речі залишають враження, особливо коли промовляються сухим тоном впевненого в своїх словах науковця. Враження вони залишають? Точніше сказати — шрами.

— Сейді, це все лайно.

— О? — відгукнулася вона роздратовано. — Гадаю, в тебе є інсайдерська інформація, недоступна сенатору Кікелю?

— Скажімо, є.

— Скажімо, ні. Я ще трішки зачекаю, може ти врешті чесно все розкажеш, але не дуже довго. Либонь, просто тому, що ти гарно танцюєш.

— Тоді давай потанцюємо, — промовив я навіжено.

— На добраніч, Джордже.

І перш ніж я встиг щось ще сказати, вона відключилася.

Я почав їй тут же передзвонювати, але коли телефоністка запитала в мене «номер, будь ласка?», до мене повернувся здоровий глузд. Я поклав слухавку. Вона сказала все, що хотіла сказати. Намагатися примусити її сказати більше, тільки погіршить ситуацію.

Я переконував себе, що її дзвінок був провокацією, розрахованою на те, щоб зрушити мене з мертвої точки, на кшталт знаменитого: «Говоріть за себе, Джоне Алдене». [526]Але дарма, це зовсім не було схоже на Сейді. Її дзвінок радше був схожим на благання допомоги.

Я знову підняв слухавку, і цього разу на прохання телефоністки дати номер я його назвав. Двічі продзвенів телефон на іншому кінці, а потім озвався голосом Еллен Докерті:

— Слухаю? Хто телефонує, будь ласка?

— Вітаю, міз Еллі. Це я, Джордж.

Мабуть, та штука, мить заціпенілого мовчання, виявилася заразною. Я чекав. Нарешті вона сказала:

— Вітаю, Джордже. Боюся, я зовсім забула про вас, авжеж? Це тільки тому, що зараз я страшенно…

— Зайняті, так. Я знаю, як воно, в перші пару тижнів. Я дзвоню вам тільки тому, що мені щойно телефонувала Сейді.

— О? — це прозвучало вельми обережно.

— Якщо це ви сказали їй, що мій номер належить лінії не в Далласі, а у Форт-Ворті, в цьому нема нічого поганого.

— Я не продукувала пліток. Сподіваюся, ви це розумієте. Я гадала, вона має право знати. Мені небайдужа Сейді. Ви мені теж небайдужі, звісно, Джордже… але ви поїхали від нас. А вона ні.

Я все це розумів, хоча й було мені від цього боляче. Повернулося відчуття замкненості в космічній капсулі.

— Я не маю заперечень щодо цього, Еллі, та з мого боку це не було зовсім неправдою. Я дійсно скоро збираюся перебратися в Даллас.

Нуль реакції, та й що вона могла сказати? «Може, воно й так, але ми обоє знаємо, що ви таки трішечки брехун?»

— Мені не сподобався її голос. Як на ваш погляд, з нею все гаразд?

— Я не певна, чи хочу вам відповідати на це запитання. Якщо скажу ні, ви можете примчати сюди, щоб її побачити, а вона не хоче бачитися з вами. Не за такого стану речей.

Фактично вона відповілана моє питання.

— З нею було все гаразд, коли вона повернулася в місто?

— Вона була в порядку. Зраділа, нас усіх побачивши.

— Але тепер в неї збентежений голос і сама вона каже, що їй печально.

— А хіба це дивно? — міз Еллі заговорила різко. — Тут чимало спогадів для Сейді, багато з них пов’язаних з деяким чоловіком, до якого вона все ще має почуття. Гарний чоловік і чудовий вчитель, але сягнув успіху під фальшивим прапором.

Оце вже дійсноболюче.

— Там справа в іншому, здається. Вона говорила про наближення якоїсь кризи, про яку чула від… — Від випускника Єлю, котрий сидить під дверима в історію? — Від когось, з ким вона познайомилася в Неваді. Її чоловік вже колись був натовк їй у голову всяких нісенітниць…

— Їй у голову? В її гарненьку голівку? — тепер уже не просто різкість, тепер звучав уже справжній гнів. Через це я відчув себе маленьким і зніченим. — Джордже, переді мною стос паперів з милю заввишки, і я мушу з ними усіма розібратися. Ви не можете піддавати Сейді Дангіл віддаленому сеансу психоаналізу, а я не можу допомогти вам у ваших проблемах з коханням. Єдине, що я можу, це порадити вам розповісти всю правду, якщо Сейді вам небайдужа. Краще раніше, аніж пізно.

— Ви не бачили десь там поблизу її чоловіка, я сподіваюся?

—  Ні!На добраніч, Джордже.

Вдруге за сьогоднішній вечір жінка, яка була мені не чужою, кинула слухавку. Новий персональний рекорд.

Я пішов до спальні і почав роздягатись. Приїхала «в порядку». «Раділа», що повернулася до своїх друзів у Джоді. А тепер не в порядку. Бо розривається між вродливим, та ще й таким, котрий прискореним темпом мчить до успіху, новим хлопцем і високим таємничим незнайомцем з невидимим минулим? Таке пояснення цілком годиться для якогось любовного роману, але якби це пояснення було наразі слушним, чому тоді вона не була пригніченою, коли повернулась з Невади?

Неприємна думка прохромила мене: а може, вона п’є? Багато. Потайки. Що в цьому неможливого? Моя дружина роками була потайною п’яницею — фактично ще до того, як я з нею одружився, — а минуле прагне гармонії. Легко було б від цього відмахнутись, сказати собі, що міз Еллі щось би вже запідозрила, але п’яниці бувають вельми тямущими в хитрощах. Подеколи минає багато років, перш ніж людям розвиднюється. Якщо Сейді вчасно з’являється на роботу, Еллі може й не помічати, що в неї червоні очі, а віддих густо відгонить м’ятою.

Думка ця ймовірно була анекдотичною. Всі мої припущення базувались тільки на підозрах, які лише доводили, що Сейді мені й досі небайдужа.

Я лежав навзнак у ліжку, дивлячись в стелю. У вітальні клектав нафтовий камін — чергова холодна ніч.

«Попустися, друже, — промовив Ел. — Ти мусиш. Пам’ятай, ти там не для того, щоб отримати…»

Дівчину, золотий годинник і все таке інше. Авжеж, Еле, я про це пам’ятаю.

«Крім того, вона, скорше за все, в порядку. Це ти маєш проблему».

І фактично не одну, як на те, тож я довго ще не міг заснути.

Наступного понеділка, коли я вже звично вкотре проїжджав повз будинок № 214 на Західній Нілі-стрит в Далласі, я помітив там припаркований на під’їзній алеї довгий сірий катафалк. Дві гладкі леді стояли на ґанку, дивилися, як пара чоловіків у темних костюмах, засовують ззаду в катафалк ноші. На ношах лежало тіло, накрите простирадлом. З хибкого на вигляд балкона над ґанком на це також дивилася молода пара, яка займала верхню квартиру. Їхня найменша дитина спала на руках у матері.