— Міз Еллі, можна я повернуся вже до бібліотеки? Я залишила там одну ученицю замість себе, і хоч Гелен дуже відповідальна, мені не подобається залишати їх надто на…

— Ідіть, ідіть, — махнула Еллі рукою на двері.

— Я гадала, Джордж вам подобається, — промовила Сейді, підводячись.

— Авжеж, — відповіла Еллі… тоном, як пізніше розповідала мені Сейді, котрий говорив: «Було таке». — Він мені подобався б іще більше — і ще більше подобалося б, що ви з ним разом, — якби я знала, яке його справжнє ім’я і що він узагалі за таке.

— Не питай, не викажеш, — промовила Сейді, прямуючи до дверей.

— Що цеще мусить означати?

— Що я його кохаю. Що він урятував мені життя. Що все, що я можу йому подарувати навзаєм, це лише довіру, і я її йому дарую.

Міз Еллі була з тих жінок, котрим завжди належить останнє слово в більшості ситуацій, але цього разу трапився не той випадок.

Тієї осені й зими у нас витворилася традиція. Надвечір у п’ятницю я приїжджав у Джоді. Іноді по дорозі купував квіти у квітникаря в Раунд-Гіллі. Іноді заходив підстригтися до перукарні в Джоді, чудесного місця, де можна було наслухатися всіх місцевих новин. А ще я звик мати коротке волосся. Пригадував, як колись воно в мене було таким довгим, що аж хльоскало по очах, та навіщо мені тепер ця дратівна завада. Звикнути до трусів «жокей» після просторих «боксерів» було важче, але через деякий час мої яйця перестали скаржитись, що їм душно.

У ці вечори ми зазвичай, пообідавши в харчевні Ела, йшли на футбольний матч. А коли закінчився футбольний сезон, залишився баскетбол. Подеколи, виряджений у шкільний светр із зображенням Бойового Лева Браяна Дентона на грудях, до нас приєднувався Дік.

Але ніколи міз Еллі.

Її осуд не зупиняв нас перед поїздками до «Кендлвудських Бунгало» після п’ятничних матчів. Зазвичай у суботню ніч я там спав сам, щоб вранці возз’єднатися з Сейді на недільній службі у Першій Методистській церкві Джоді. Зазираючи до однієї збірки псалмів, ми раз у раз співали «Згромадимо снопи» [553]: «Нумо сіймо зрання, зерна добра сіймо…» —та мелодія, ті щиросерді почуття досі бринять у моїй голові.

Після церкви, опівдні, ми обідали у неї вдома, а потім вже я повертався в Даллас. За кожним таким разом дорога туди здавалася мені довшою, неприємнішою. Нарешті, одного зимного дня в середині грудня в моєму кабріолеті порвало якусь тягу, так він немов висловив свою власну опінію, що ми їдемо в неправильному напрямку. Я хотів його відремонтувати — цей «Санлайнер» був єдиною машиною, яку я по-справжньому любив, — але парубок в авторемонтній майстерні у Кіліні сказав мені, що потрібен цілком новий двигун, а він собі навіть не уявляє, де зараз такий можна надибати.

Я поліз до свого досі солідного (ну… відносносолідного) запасу готівки і купив собі «Шеві» випуску 1959 року, отого, що з нахабними хвостовими чаячими крилами. Машина була добра, і Сейді казала, що вона від неї в абсолютному захваті, але для мене то було зовсім не те.

Різдво ми провели тільки вдвох, у Кендлвуді. Я поставив гілочку гостролиста на комод і подарував Сейді кардиган. Мені вона подарувала мокасини, які й зараз у мене на ногах. Деякі речі мусять зберігатися.

Назавтра, в День подарунків, ми обідали у неї вдома, і я якраз сидів за столом, коли на під’їзну алею завернув «Ранч-вагон» Діка. Це мене здивувало, бо про гостей Сейді мене не попереджала. Ще дужче я здивувався, побачивши на пасажирському сидінні міз Еллі. Те, як вона постала, зі складеними на грудях руками, дивлячись на мою нову машину, дало мені зрозуміти, що не тільки я перебував у невіданні щодо списку запрошених гостей. Проте — треба віддати їй належне — привіталася вона зі мною, пристойно зімітувавши приязнь, і поцілувала мене в щоку. На ній була плетена лижварська шапочка, яка робила її схожою на літню дитину, і, коли я зісмикнув з її голови ту шапочку, Еллі подякувала мені натягнутою усмішкою.

— Я теж не отримував попередження, — сказав я.

Дік потиснув мені руку:

— Щасливого Різдва, Джордже. Радий вас бачити. Боже, як смачно щось там пахне.

Він відкочував до кухні. За пару хвилин я почув сміх Сейді, вона сказала:

— Геть з вашими пальцями звідти, Діку, вас що, матінка погано виховувала?

Еллі повільно розстібала ґудзики-діжечки на своєму пальті, не відриваючись очима від мого обличчя.

— Чи це розсудливо, Джордже? — запитала вона. — Те, що ви робите з Сейді, чи це розсудливо?

Перш ніж я встиг відповісти, впливла Сейді з індиком, якого вона запікала відтоді, як ми повернулися з «Кендлвудських Бунгало». Ми сіли й з’єднали руки.

— Господи вседобрий, прошу Тебе, благослови нам цю їжу тілесну, — почала Сейді. — І прошу, благослови нашу спільноту, щоби ми підтримували одне одного розумом і душею.

Я вже було її відпустив, але вона продовжували стискати мою долоню лівою, а долоню Еллі правою рукою.

— І, прошу, благослови Джорджа й Еллі на дружбу. Допоможи Джорджеві згадати її доброту, а Еллі допоможи згадати, що без Джорджа одна дівчинка в нашому місті залишилась би з жахливим шрамом на обличчі. Я люблю їх обох, і так це печально, бачити недовіру в їхніх очах. Заради Ісуса, амінь.

— Амінь! — щиро повторив Дік. — Добра молитва! — підморгнув він Еллі.

Гадаю, Еллі, мабуть, трохи хотілося встати й піти геть. Можливо, лише згадка про Боббі Джилл її від цього утримала. А може, велика повага, яку вона відчувала до своєї нової шкільної бібліотекарки. Можливо, невеличка навіть до мене. Мені подобається так думати.

Сейді дивилася на міз Еллі з усією своєю знову навернутою тривогою.

— Цей індик має абсолютно чудовий вигляд, — промовила Еллі, вручаючи мені тарілку. — Ви не покладете мені стегенце, Джордже? І не забудьте про начинку.

Сейді могла бути беззахисною, і Сейді могла бути незграбною, але також Сейді могла бути дуже-дуже хороброю.

Як я її кохав.

Лі, Марина і Джун відбули зустрічати новий рік у де Мореншильдів. Я залишився сам на сам зі своїм обладнанням, але, коли подзвонила Сейді і спитала мене, чи поведу я її на новорічний вечір танців у «Баунтіфул Грейнджі», я завагався.

— Я знаю, про що ти думаєш, — промовила вона. — Але буде краще, ніж минулого року. Ми самі зробимотак, щоб тепер було краще.

Отже, ми були там вже о восьмій, знов танцювали під повітряними кулями, що хитались над нами в обвислих сітях. Цьогорічний бенд називався «Доміноз». Замість гітарного звуку в серф-стилі Діка Дейла [554], який домінував минулого року, ці мали духову секцію з чотирьох музикантів, але вони таки вміли завдавати танцювальний біт. Так само по дві чаші з імбирним пуншем і рожевим лимонадом, в одній питво зі спеціями, у другій чисте. Так само курці гуртувалися за пожежним виходом, на холодному повітрі. Але зараз було краще, ніж минулого року. Зараз панували почуття великого полегшення й щастя. У жовтні світ було накрило ядерною тінню… а потім його витягло з-під неї. Я дочув кілька схвальних фраз про те, як Кеннеді зумів загнати назад до барлогу того осоружного російського ведмедя.

Близько дев’ятої, під час повільного танцю, Сейді раптом, вискнувши, відскочила від мене. Я був певен, що вона помітила Джона Клейтона, і серце мені плигнуло в горло. Але то був вереск чистої радості, бо двома новоприбульцями, яких вона побачила, виявилися Майк Косло — курйозно елегантний у своєму твідовому пальті — і Боббі Джилл Оллнат. Сейді кинулася до них… і перечепилася об чиюсь ступню. Майк вловив її і закружляв з нею в обіймах. Боббі Джилл помахала мені, хоч і трішки сором’язливо.

Я потис Майкові руку і поцілував Боббі Джилл у щоку. Замість потворного шраму там тепер була ледь помітна рожева смужка.

— Лікар каже, до наступного літа всі сліди зникнуть, — сказала вона. — Він називає мене найшвидше одужуючою своєю пацієнткою. Дякуючи вам.