— Та будь я проклятий, якщо бодай щось віддам! — волав Лі, забувши про сусідів, що пожадливо слухали кожне слівце. На шиї в нього напнулися жили; обличчя знову розчервонілося; він буквально пашів. Як він, либонь, ненавидів цю свою властивість червоніти, мов те дівча, котре спіймали під час передавання любовної записки.

Де Мореншильд вибрав тактику урезонювання.

— Друже мій, ти просто подумай. Так іще залишатиметься шанс. А якщо вона звернеться до поліції… — він здвигнув плечима й звів руки до неба.

— Тоді дайте мені годину, — сказав Лі. Він ощирив зуби, але той вираз якнайдалі у світі лежав від людської усмішки. — Так я матиму час розпороти ножем кожну з її одежин і розламати кожну іграшку з тих, що їх надарували ті жирні коти, щоб підкупити мою доню.

— Що там таке? — запитав у мене якийсь юнак. Йому було років двадцять, він під’їхав на «Швинні» [557].

— Сімейна сварка, я так гадаю.

— Осмонт, чи як там його прізвище, це ж він? Російська леді його кинула? Вчасно, я би сказав. Цей парубок натурально скажений. Він коммі, ви це знали?

— Здається, я щось десь таке чув.

Лі рушив угору сходинками свого ґанку, високо тримаючи голову, з прямою спиною — чисто Наполеон ретирується з Москви, — коли його різко окликнула Джинні де Мореншильд:

— Припини свої трюки, ти, дурбецало!

Лі обернувся до неї, з широко розчахнутими очима, не вірячи… боляче вражений. Перевів погляд на де Мореншильда, ніби докоряючи йому: «Чи ви не в змозі проконтролювати власну жінку», але де Мореншильд не промовив нічого. Він просто зачудовано дивився. Дивився, немов утомлений власним досвідом театрал, котрому випало побачити п’єсу, яка несподівано виявилася доволі непоганою. Не прекрасною, далебі не Шекспір, але цілком прийнятною річчю, щоби якось згаяти час.

Джинні:

— Якщо ви кохаєте свою дружину, Лі, заради Бога, припиніть чинити, мов розбалуваний шмаркач. Поводьтесь пристойно.

— Ви не маєте права говорити зі мною таким тоном. — У шокованого Лі виліз назовні його південний акцент. «Не маєте»прозвучало, як «не’аїте», а «говорити» —як «гоу’ити».

— І маю, і буду, і зараз кажу, — обірвала його вона. — Дайте нам забрати її речі, або я сама зараз викличу поліцію.

Лі мовив:

— Джордже, накажіть їй заткнутися і не пхати носа до чужих справ.

Де Мореншильд щиро розреготався:

— Сьогодні тинаша справа, Лі. — А далі продовжив серйозно. — Товаріщ, я втрачаю повагу до тебе. А тепер дозволь нам увійти. Якщо ти цінуєш мою дружбу так, як я ціную твою, дозволь нам зараз же увійти.

Плечі у Лі опали, він відступив убік. Джинні промаршувала вгору сходами, не подарувавши йому жодного погляду. Але де Мореншильд затримався, ухопивши Лі, котрий раптом видався болісно худесеньким, в міцні обійми. За якусь мить Лі обняв і його навзаєм. Я зрозумів (відчуваючи жаль навпіл з відразою), що хлопець — а він і був насправді всього лише хлопчаком — почав рюмсати.

— А що, ця парочка, — запитав парубок з велосипедом, — підари?

— Авжеж, підари, — відповів я. — Тільки не в тому сенсі, який ви маєте на увазі.

Наприкінці того ж місяця, повернувшись після чергового проведеного з Сейді вікенду, я виявив, що Марина і Джун знову живуть в тій паскудній дірі на Елсбет-стрит. Протягом якогось часу в сім’ї панував мир. Лі ходив на роботу — замість збирання алюмінієвих дверей, він тепер займався творчою справою, збільшенням фотографій, і повертався додому подеколи з квітами. Марина зустрічала його цілунками. Одного дня вона показала йому передню галявину, звідки вона поприбирала все сміття, і він їй зааплодував. Вона радісно засміялася, і завдяки цьому я побачив, що зуби в неї тепер полагоджені. Не знаю, наскільки до цього доклався Джордж Бухе, але гадаю, що чимало.

Я спостерігав цю сцену з рогу вулиці і знову здригнувся від скрипучого голосу старої леді з ходунком.

— Довго це не протриває, воно ж ясно.

— Ви можете мати рацію, — погодився я.

— Він кінець кінцем може її вбити. Бачила я вже подібне. — Очі її з-під тієї електричної зачіски дивилися на мене з холодною зневагою. — А ти й не поворухнешся, щоби втрутитися, так же, пай-хлопчику?

— Ворухнуся, — відповів я їй. — Якщо справи зайдуть надто далеко, я втручуся.

То була обіцянка, якої я сподівався додержатись, хоча й не заради Марини.

Після Дня дарунків й обіду в Сейді настав новий день, і в моїй поштовій скриньці опинилося послання від Освальда, хоча підписано воно було ім’ям А. Хідель. Цей псевдонім згадувався в нотатках Ела. Літера «А» означала Алік, так пестливо назвала його Марина, коли вони ще жили в Мінську.

Послання мене не стривожило, оскільки його, схоже, отримали всі мешканці цієї вулиці. Прокламації було надруковано на яскраво-рожевому папері (ймовірно, поцупленому на теперішньому місці роботи Освальда), потім з десяток таких аркушів, як я бачив, тріпотіли у риштаках. Мешканці далласького району Дубовий яр не славилися тим, що кидають сміття до належних йому місць.

Я подумки відзначив помилки в його правописі, потім склав прокламацію і сховав до сейфика, в якому тримав свої рукописи.

Якщо біля телестудії й відбувся якийсь протест, про нього не повідомлялося у «Грязь Гералд»наступного дня після «телемтрансляції» Хергіса-Вокера. Я сумнівався, щоби бодай хоч хтось туди з’явився, включно з самим Лі. Сам я, звісно, там не був, але в четвер увечері я ввімкнув 9-й канал, жадаючи побачити людину, котру Лі — ймовірно, Лі — невдовзі намагатиметься застрелити.

Спершу там показували одного Хергіса, він сидів за письмовим столом, роблячи вигляд, ніби пише щось важливе, поки якийсь законсервований в записі хор співав «Бойовий Гімн Республіки». Такий собі опецькуватий парубок з густим, чорним, зализаним назад волоссям. Хор почав загасати, він відклав ручку, подивився в камеру і промовив: «Запрошую вас до Хрестового походу, сусіди. Маю гарну новину… Ісус любить вас. Так, так, кожного з вас. Хочете приєднатися до мене в молитві?»

Хергіс м’яв вухо Всевишньому щонайменше десять хвилин. Подавав звичайний набір, дякуючи Богові за можливість розповсюджувати віру та інструктуючи Його, щоби благословив тих, хто з любов’ю прислали свої добровільні пожертви. Далі він перейшов до діла, просячи Бога озброїти Його Обраних мечем і щитом праведності, щоби ми могли побити комунізм, котрий підніс свою огидну голівку всього за дев’яносто миль від берегів Флориди. Він просив Бога дарувати президенту Кеннеді мудрість (яку сам Хергіс, перебуваючи в безпосередній близькості до Великого Боса, вже мав) піти туди і з коріннями повиривати бур’ян безбожжя. Він також вимагав, щоби Бог поклав край зростанню комуністичної загрози в кампусах американських коледжів — до цього якимсь чином була дотична фолк-музика, але наразі Хергіс загубив нитку пояснень. Закінчив він подякою Богові за сьогоднішнього гостя студії, героя Анціо та битви при Чосинському водосховищі, генерала Едвіна А. Вокера [558].