Що я знав, так це те, що потенційна пані-визволителька Марини Освальд прибула одного дощового дня за кермом універсала «Шевроле» — біло-червоного — в середні березня. Зупинивши машину біля бордюру, вона з сумнівом роззирнулася навкруги, немов невпевнена, чи за правильною адресою приїхала. Рут Пейн була високою (хоча й не такою високою, як Сейді) і хворобливо худою. Спереду вона зачісувала своє каштанове волосся чубчиком на широчезний лоб, а від тімені на потилицю — зачіска, яка її не прикрашала. На всіяному веснянками носі сиділи окуляри без оправи. Мені, коли я дивився на неї крізь щілину між шторами, вона здалася жінкою з тих, що цураються м’яса і ходять на демонстрації під гаслом «Заборонити Бомбу»… та схоже, що майже такою й була Рут Пейн, жінкою, котра сповідувала цінності руху «Нью-ейдж» задовго до того, як «Нью-ейдж» став модою.

Марина, мабуть, її виглядала, бо затупотіла по щаблях знадвірних сходів, вона спускалася з дитиною на руках, запнувши ковдрою голову Джун, щоб уберегти її від холодної мжички. Рут Пейн обережно, наче на спробу, усміхнулась і заговорила уважливо, роблячи паузи між словами:

— Вітаю, місіс Освальд, я Рут Пейн. Ви мене пам’ятаєте?

—  Да! — відповіла Марина. — Так. — А далі додала щось знову російською. Рут відповіла їй тією ж мовою… щоправда, затинаючись.

Марина запросила її досередини. Я зачекав, поки не почув кроки в себе над головою, а тоді начепив навушники, підключені до жучка в їхній настільній лампі. Я почув розмову російською з вставками англійських слів. Кілька разів Марина виправляла Рут, іноді зі сміхом. Зрозумів я достатньо, щоби вичислити, навіщо приїхала Рут Пейн. Як і Пол Грегорі, вона хотіла брати уроки російської. І ще дещо я зрозумів з того, як часто вони сміялися, як легко йшла їхня бесіда: вони подобаються одна одній.

Я зрадів за Марину. Якщо я вб’ю Лі Освальда після його замаху на генерала Вокера, нью-ейджерка Рут Пейн її прихистить. Я міг на це сподіватися.

Рут лише двічі приїжджала брати уроки на Нілі-стрит. Потім Марина і Джун сідали в універсал Рут і вона кудись їх везла. Мабуть, до свого дому в шикарному (принаймні порівняно з Дубовим яром) передмісті Ірвінг. Адреси в Елових нотатках не було — схоже, його мало цікавили сосунки Марини з Рут, ймовірно, тому, що він сподівався, що з Лі буде покінчено задовго до того, як та гвинтівка опиниться в гаражі Пейнів, — але я знайшов адресу в телефонному довіднику: Західна П’ята вулиця № 1515.

Одного хмарного березневого дня, приблизно за кілька годин після того, як Марина поїхала з Рут, з’явилися машина Джорджа де Мореншильда, поряд з ними сидів Лі. Лі виліз, тримаючи в руках великий мішок з коричневого паперу, на якому під зображенням сомбреро було написано: КРАЩИЙ МЕКСИКАНСЬКИЙ ГРИЛЬ ПЕПІНО. У де Мореншильда в руках була шестизарядна коробка пива «Пара Іксів» [562]. Вони піднімалися знадвірними сходами, переговорюючись, сміючись. Я вхопив навушники, серце в мені бухкало. Спершу нічого не було чутно, але потім котрийсь із них увімкнув лампу. Після цього я немов опинився в кімнаті разом з ними, невидимий третій.

«Будь ласка, не домовляйтеся, як убити Вокера, — думав я. — Прошу, не робіть мою роботу важчою, ніж вона вже є».

— Вибачайте за безлад, — промовив Лі. — Вона цими днями не робить майже нічого, тільки спить, дивиться телевізор та балакає про ту жінку, якій тепер дає уроки.

Де Мореншильд якийсь час говорив про нафтові концесії, якими він хотів заволодіти в Гаїті, різко відгукуючись про режим Дювальє.

— У кінці дня по базару їздять вантажівки, туди закидають мертвих. Серед них багато дітей, померлих від голоду.

— Кастро і Фронт покладуть цьому край, — сказав Лі нещадно.

— Най би Провидіння пришвидшило той день. — Почувся дзенькіт пляшок, либонь, цокнулися за те, щоби Провидіння працювало швидше. — Як тобі там працюється, товаріщ? І чому це ти не на роботі серед дня?

Він не там, пояснив Лі, бо бажає бути тут. Отак-от просто. Він відмітився та й пішов.

— Ну й що вони мені зроблять? Я найкращий фотодрукар з усіх, які має старий Боббі Стовол, і він це прекрасно знає. Майстер там, його звуть ( імені я не добрав — Графф, Грейф?) мені каже: «Лі, кинь корчити з себе профорга». А я, знаєте, що роблю? Я сміюся й кажу йому: «Окей, свінойобе», — і йду собі геть. Член він кабанячий, ось він хто, і всі це там бачать.

І все ж таки було зрозуміло, що Лі подобається його робота, хоч він і жалівся на зверхнє до нього ставлення та на те, як старший вік всюди важить більше за талант. У якийсь момент він промовив:

— Знаєте, в Мінську за рівних правил гри я вже через рік керував би всім підприємством.

— Я вірю, що так би й було, синку, це ж цілком очевидно.

Грається з ним. Накручуєйого. Я не мав щодо цього сумнівів. І мені це не подобалося.

— Ви бачили ранкову газету? — спитав Лі.

— Я ще нічого не бачив, окрім телеграм і ділових записок сьогодні зранку. А як ти гадаєш, чому я тут, як не заради того, щоби втекти зі свого кабінету.

— Вокер таки це зробив, — сказав Лі. — Він приєднався до хрестового походу Хергіса… чи, може, це похід Вокера, а Хергіс приєднався до нього. Тут я чогось не доберу. А ті їхні йобані «Опівнічні гони». Ці двоє придурків збираються проїхати по всьому Півдню, розповідаючи людям, що «Асоціація» [563]— це нібито комуністичний Фронт. Вони затримають інтеграцію і рівність виборчих прав ще на двадцять років.

— Безперечно! І роздуватимуть ненависть. Скільки там треба, щоби різня розпочалася?

— Або хтось застрелить Ралфа Абернаті і доктора Кінга! [564]

— Кінга, безсумнівно, застрелять, — промовив де Мореншильд, ледь не зі сміхом. Я стояв, витягнувшись, міцно притискаючи собі до голови навушники, піт стікав по моєму обличчю. Їх уже зовсім понесло на слизьке — на межу, за якою лежала змова. — Це лише питання часу.

Хтось із них скористався ключем, відкупоривши чергову пляшку мексиканського пива, і Лі сказав:

— Хтось мусить зупинити тих двох курвалів.

— Дарма ти називаєш генерала Вокера придурком, — почав де Мореншильд лекторським тоном. — Хергіс, так, гаразд. Хергіс кумедний. Я, між іншим, чув, що він, як багацько хто з його колег, особа зі збоченими сексуальними апетитами, радий поштрикати маленьку дівчинку в передок зранку, а маленького хлопчика в задок надвечір.

— Блядь, та це ж огидно! — голос Лі на останньому слові зірвався, мов у підлітка. Потім він розсміявся.

— Але Вокер, ген-ген, то зовсім інший казан з раками, він високо стоїть у Товаристві Джона Берча [565]…

— Це ті фашисти, що ненавидять євреїв!

— …і я передбачаю день, і то невдовзі від сьогоднішнього, коли він стане їхнім вождем. А отримавши довіру й підтримку інших груп скажених правих, він навіть може знову спробувати балотуватися на пост… тільки цього разу не губернатора Техасу. Я підозрюю, що приціл у нього встановлено вище. На Сенат? Можливо. Чи навіть на Білий Дім?

— Цьому ніколи не бути, — голос Лі прозвучав невпевнено.

— Це малоймовірно, — поправив його де Мореншильд. — Але не недооцінюй американську буржуазію з її спроможністю кинуться в обійми фашизму в ім’я популізму. Чи силу телебачення. Без телебачення Кеннеді ніколи не переміг би Ніксона.

— Кеннеді з його залізним кулаком, — мовив Лі. Схоже, його схвальне ставлення до діючого президента пішло шляхом блакитних замшевих черевиків. [566]— Він ніколи не заспокоїться, поки Фідель сере в унітаз Батисти.

— А також ніколи не недооцінюй той жах, який біла Америка відчуває перед ідеєю суспільства, в якому расова рівність стане всезагальним законом цієї країни.