Ґлен Міллер, давній-прадавній бомбардир, вибухнув своїм «У настрої», а на сцені, під ритмічне плескання аудиторії в долоні, Майк Косло й Боббі Джилл вжарили реактивне лінді, і то значно гарячіше, аніж це будь-коли вдавалося мені хоч з Сейді, хоч із Кристі. У них все пашіло юністю, ентузіазмом, радістю й від того гляділось шикарно. Помітивши, як Майк стискає долоню Боббі Джилл, доторком подаючи їй знак до розвороту назад й сковзання йому між ноги, я раптом перенісся в Деррі, побачив Беві-з-греблі й Річі-з-рівчака.

«Все в єдиній гармонії,— думав я. — Цей відзвук такий близький до перфектності, що неможливо відрізнити, де живий голос, а де його примарна луна».

На мить все стало абсолютно ясним, а коли так трапляється, ти бачиш, чим насправді є цей світ. Та хіба всі ми потай цього не знаємо? Перфектно налаштований механізм з вигуків і відгуків, які прикидаються коліщатками і шестірнями примрійного годинника, що цокотить за потаємним склом, яке ми називаємо життям. За ним? Під ним і довкіль нього? Хаос, буревії. Чоловіки з кувалдами, чоловіки з ножами, чоловіки з гвинтівками й пістолетами. Жінки, котрі нівечать те, чого не можуть опанувати, й недооцінюють те, чого не можуть зрозуміти. Всесвіт жаху і втрат, що оточує єдину освітлену сцену, на якій танцюють смертні, кидаючи виклик темряві.

Майк і Боббі Джилл танцювали у своєму часі, і їхнім часом був 1963 рік, епоха коротких стрижок, телевізорів-комодів і саморобної гаражної рок-музики. Вони танцювали в той день, коли президент Кеннеді пообіцяв підписати договір про заборону ядерних випробувань і сказав репортерам, що він «не має наміру дозволити нашим збройним силам угрузнути в болоті химородної політики й задавненої ворожнечі в Південно-Східній Азії». Вони танцювали так, як танцювали колись Беві й Річі, як танцювали ми з Сейді колись, і вони були прекрасні, і я їх любив не попри їхню крихкість, а завдяки їй. Я їх і зараз люблю.

Завершили вони ідеально, зі здійнятими вгору руками, важко дихаючи, обличчями до публіки, яка теж піднялася на рівні. Майк дав їм повних сорок секунд побити в долоні (дивовижно, як швидко вогні рампи можуть перетворити скромного лівого захисника на цілком упевненого в собі лицедія), а потім закликав до тиші. Поступово вона настала.

— Наш режисер містер Емберсон бажає сказати кілька слів. Він вклав чимало зусиль і творчої наснаги у створення цього шоу, тож я сподіваюся, ви зустрінете його, не жаліючи долонь.

Я вийшов під свіжий шквал аплодисментів. Потиснув руку Майку і чмокнув у щічку Боббі Джилл. Вони збігли зі сцени. Я підняв руки, просячи тиші, й розпочав свою ретельно відрепетирувану промову, пояснюючи їм, що Сейді не змогла бути присутньою цього вечора, і дякуючи від її імені їм усім за їхню присутність. Кожний бодай чогось вартий промовець знає, що треба звертатися до якихось конкретних осіб в залі, отже, я сконцентрувався на парі в третьому ряді, напрочуд схожій на Маму і Тата з «Американської готики» [597]. Це були Фред Міллер та Джессіка Келтроп, члени шкільної ради, котрі відмовили нам у використанні шкільного залу на підставі того, що Сейді, котру негарним чином спаплюжив її колишній чоловік, тепер належить ігнорувати, наскільки це можливо принаймні.

Я встиг промовити якихось лише чотири речення, як мене перервали здивовані ахкання. Слідом почалися оплески — рідкі спершу, вони швидко переросли в овацію. Публіка знову підхопилася на ноги. Я поняття не мав, чому вони аплодують, поки не відчув легкий, обережний потиск в себе на руці вище ліктя. Обернувшись, я побачив, що поряд зі мною в своїй червоній сукні стоїть Сейді. Волосся вона зачесала собі догори й закріпила його блискучим вінчиком. Її обличчя — обидва його боки — було цілком видимим. Я був зворушений, відкривши для себе, що явлені нарешті цілком сліди поранень, не такі жахливі, як я боявся. Таки мусить існувати десь якась універсальна правда, але я був надто ошелешений, щоби думати далі в той бік. Звісно, на ті глибокі, рвані рівчаки й сліди відцвітаючих рубців на місці швів важко було дивитися. Також і на обвислу шкіру, і на неприродно розширене ліве око, яке більше не могло моргати в унісон з правим.

Але вона усміхалася тією чарівливою однобокою посмішкою, і в моїх очах була Єленою Троянською. Я обняв її, і вона мене обняла, сміючись і плачучи. Під сукнею вона тремтіла всім тілом, наче дріт під високовольтною напругою. Коли ми з нею знов повернулися обличчями до аудиторії, там уже геть усі стояли, аплодуючи нам, окрім Міллера з Келтроп. Ці озирнулися, побачили, що самі там такі залишилися, приклеєні до стільців задами, а тоді теж неохоче приєднались до решти народу.

— Дякую вам, — сказала Сейді, коли люди затихли. — Дякую вам усім-всім сердечно. Особлива моя подяка Еллен Докерті, котра пояснила мені, що, якщо я не прийду, не подивлюся вам усім в очі, я жалітиму про це всю решту життя. А найбільше я вдячна…

Крихітна заминка… Я певен, що зал її не помітив, і тільки я зрозумів, як близько Сейді була до того, щоб повідомити п’ятьом сотням людей моє справжнє ім’я.

— …Джорджеві Емберсону. Я кохаю тебе, Джордже.

На що зал, звісно, просто вибухнув овацією. В темні часи, коли навіть мудреці непевні, освідчення в коханні завжди дієве.

Еллен повезла Сейді — виснажену — додому о десятій тридцять. Ми з Майком вимкнули світло в «Грейндж-холі» опівночі і вийшли надвір.

— Підете на післяпрем’єрну вечірку, містере Е? Ел казав, що триматиме харчевню відкритою до другої, а ще він купив пару діжечок. Хоча й не має ліцензії, та я не думаю, що його за це заарештують.

— Не сьогодні, — відповів я. — Я весь вимотаний. Побачимося завтра ввечері, Майку.

Поїхав я до Діка, перш ніж піти додому. Він сидів у піжамі на передньому ґанку, курив останню люльку.

— Доволі особливий видався вечір, — промовив він.

— Так.

— Ця молода жінка показала характер. Сильний, як у мало кого.

— Авжеж, показала.

— Ви по справедливості шануватиме її, синку?

— Буду намагатися.

Він кивнув:

— Вона на це заслуговує, як мало хто інший. Та й ви поводитеся порядком, наскільки я бачу. — Він кинув погляд на мій «Шеві». — Сьогодні, мабуть, ви можете поїхати туди машиною, поставите її там прямо перед будинком. Після сьогоднішнього вечора, гадаю, ніхто в місті на це й оком не змигне.

Можливо, він був і правий, але я вирішив, що краще убезпечитися, аніж потім жалкувати, і почвалав пішки, як це робив перед тим вже багато ночей. Мені потрібен був час, щоби вгамувалися мої власні розбурхані емоції. Сейді так і стояла у світлі рампи у мене в очах. Її червона сукня. Граційний вигин її шиї. Гладенька щока… і рвана інша.

Коли я дістався на Бортьову алею й увійшов, диван стояв складений. Я застиг, здивовано на це дивлячись, не певний, що маю думати. А потім Сейді погукала мене на ім’я — моє справжнє ім’я — зі спальні. Дуже ніжно.

Там горіла настільна лампа, кидаючи м’яке світло на її оголені плечі й один бік обличчя. Очі в неї блищали, дивились серйозно.

— Я гадаю, твоє місце тут, — промовила вона. — Я хочу, щоб ти був тут. А ти?

Я зняв з себе одяг і ліг поряд з нею. Її рука слизнула під простирадло, знайшла мене, почала пестити мене.

— Ти зголоднів? Бо якщо так, у мене є кекс.

— Ох, Сейді, я такий голодний.

— Тоді вимкни світло.

Та ніч у ліжку Сейді була найкращою в моєму житті — не тому, що вона причинила двері за Джоном Клейтоном, а тому, що вона знову відчинила двері для нас з нею.

Коли ми завершили кохатись, я вперше за кілька місяців запав у глибокий сон. Прокинувся я о восьмій ранку. Сонце стояло вже високо, «Мій хлопець повернувся» співали «Янголи» [598]в кухні по радіо, і я дочув запах смаженого бекону. Невдовзі вона покличе мене до столу, але ще не тепер. Поки ще ні.