—  Ach, mein Gott! [608]Це зовсім безглуздя!

— Якщо ви спроможні це довести… і якщо ви пообіцяєте триматися подалі від неврівноваженого містера Освальда в майбутньому…

— Заради Бога, він тепер у Новому Орлеані!

— Стуліть пельку, — наказав я. — Нам відомо, де він і чим займається. Розповсюджує прокламації «За справедливе ставлення до Куби». І якщо найближчим часом не перестане, опиниться у в’язниці. — Він дійсно в ній опиниться, і станеться це менш ніж за тиждень. Його дядько Датц, той, що пов’язаний з Марчелло, витягне Лі, заплативши за нього заставу. — Доволі скоро він повернеться в Даллас, але ви з ним не бачитиметеся. Ці ваші дрібні ігрища скінчилися.

— Я вам кажу, я ніколи…

— Зазначені концесії ще можуть дістатися вам, але не інакше, як після того, коли ви зможете довести, що не були разом з Освальдом десятого квітня. Ви здатні це зробити?

— Я… дайте подумати. — Залягла довга пауза. — Так. Так. Гадаю, я можу.

— Тоді ми зустрінемося.

— Коли?

— Цього вечора. О дев’ятій. Наді мною стоять люди, яким я мушу звітувати, ці люди вельми засмутяться, якщо я подарую вам час для вибудовування собі алібі.

— Приїздіть до мене додому. Я скажу Джинні, щоб сходила в кіно з подругою.

— Маю на думці інше місце. І вам його легко буде знайти.

І я назвав йому те місце.

— Чому там? — запитав він зі щирим здивуванням.

— Просто приїздіть. І якщо не бажаєте, щоби на вас розсердилися pe reі fils [609]Дювалює, ви приїдете туди сам, друже мій.

Я повісив слухавку.

Рівно о шостій я знову був у шпиталі, де півгодини просидів із Сейді. Голова в неї знов була ясною, і біль, як вона запевняла, був не зовсім нестерпним. О шостій тридцять я поцілував її в гарну щоку, повідомивши, що мушу йти.

— Та справа? — спитала вона. — Та твоя справжня справа?

— Так.

— І там ніхто не постраждає без абсолютної в цьому потреби. Правильно?

Я кивнув: «І помилково ніхто».

— Будь обережним.

— Діятиму, наче по яйцях ходжу.

Вона спробувала усміхнутись. А вийшла гримаса, бо противилася свіжостягнута шкіра на лівій половині її обличчя. Очі її дивилися мені за плече. Я обернувся й побачив у дверях Діка й Еллі, вбраних у свій найкращий одяг. Дік був у легкому літньому костюмі з краваткою-бантом і в капелюсі міського ковбоя, Еллі у шовковій сукні рожевого кольору.

— Якщо хочете, ми можемо почекати, — промовила Еллі.

— Ні, заходьте. Я вже йду. Але не балакайте з нею надто довго, вона втомилася.

Я двічі поцілував Сейді — в сухі губи і вологий лоб. А потім поїхав на Західну Нілі-стрит, де розклав перед собою речі, куплені в крамниці маскарадних костюмів і сувенірів. Довго й уважно я працював перед дзеркалом у ванній, часто зазираючи до інструкції, жалкуючи, що поряд нема Сейді, котра могла б мені з цим допомогти.

Мене не тривожила думка, що де Мореншильд може на мене поглянути й запитати: «А чи не бачив я вас десь раніше?»; я переймався тим, щоби він не впізнав «Джона Леннона» де-небудь потім. Зважаючи на його схильність до правдивості, мені, ймовірно, знову доведеться на нього тиснути. Якщо так трапиться, я хотів запопасти його зненацька.

Першим чином я приклеїв вуса. Кущасті такі, з ними я став схожим на якогось негідника з вестерна Джона Форда [610]. Настала черга гриму, яким я покрив і обличчя й руки, надавши собі ранчерської засмаги. Далі окуляри в роговій оправі з простими скельцями. Я було подумав, чи не освітлити собі волосся, але в такому разі виникла б паралель з Джоном Клейтоном, стерпіти якої мені було несила. Натомість я нацупив на голову бейсбольний картуз «Сан-Антоніо Буллетс» [611]. Закінчивши, я ледь упізнав себе в дзеркалі.

— Ніхто не постраждає без абсолютної в цьому потреби, — сказав я своєму відображенню в дзеркалі. — І помилково ніхто. Домовилися?

Незнайомець кивнув, але очі поза тими його фальшивими окулярами залишались холодними.

Останнє, що я зробив, перед тим як звідти піти — дістав з верхньої полиці шафи револьвер і поклав собі до кишені.

На стоянку наприкінці Мерседес-стрит я приїхав на двадцять хвилин раніше, але де Мореншильд там уже чекав, його помпезний «Кадилак» стояв під цегляною задньою стіною складу «Монтгомері Ворд». Це означало, що він стривожений. Чудово.

Я роззирнувся довкола, майже очікуючи, що побачу дівчаток-стрибунок, але ж, звісно, ввечері їх не було — може, вже спали, дивлячись сни про Париж і Чарлі Чапліна, котрий поїхав знімати тамтешніх леді.

Я припаркувався біля яхти де Мореншильда, опустив вікно, висунув ліву руку і поманив його вказівним пальцем. Якусь мить де Мореншильд залишався сидіти на місці, ніби вагаючись. Потім виліз. Ефектного вистрибу з машини не продемонстрував. Вигляд мав зляканий, принишклий. І це також було чудово. У руці він тримав якусь теку. Судячи з того, яка вона була тоненька, мало чого лежало всередині неї. Я сподівався, що ця тека не просто для реквізиту. Бо інакше нам доведеться з ним тут довгенько витанцьовувати, і танок той буде не лінді-гоп.

Він відчинив дверцята, нахилився й промовив:

— Послухайте, ви не збираєтеся мене застрелити, нічого такого, ні?

— Нєа, — відповів я, сподіваючись, що це в мене прозвучало ліниво. — Якби я був з ФБР, вам цим варто було б турбуватися, але я не звідти, і ви самі це розумієте. А з нами ви уже мали справи.

Я молив Бога, щоби Ел у своїх нотатках не помилявся щодо цього.

— Ця машина прослуховується? А ви самі?

— Якщо будете обережним у висловлюваннях, вам нема про що непокоїтися, вам це ясно? Нумо, сідайте.

Він сів і закрив дверцята.

— Щодо тих концесій…

— Про це ви зможете поговорити іншим разом, з іншими людьми. Нафта — не моя спеціалізація. Я спеціалізуюся на роботі з людьми, котрі нерозважливо поводяться, а ваші стосунки з Освальдом були вельминерозважливими.

— Мені було просто забавно, і більше нічого. Це чоловік, котрий зумів утекти до Росії, а потім звідти втекти до Сполучених Штатів. Неосвічений лобур, але навдивовижу спритний тип. Ну, й іще… — він прокашлявся, — я маю приятеля, котрий хоче трахнути його дружину.

— Про це нам відомо, — сказав я, думаючи про Бухе — чергового Джорджа в нескінченному параді людей з цим іменем. Мені вельми полегшало б, аби існувала можливість відімкнути цю луна-камеру минулого. — Єдиний інтерес для мене полягає у з’ясуванні істини, чи ви дійсно не мали нічого спільного з тим нездарним замахом на Вокера.

— Подивіться на це. Я взяв це з альбому для газетних вирізок моєї дружини.

Розкривши теку, в якій, як виявилося, лежав єдиний газетний аркуш, він простягнув його мені. Я ввімкнув верхній світильник «Шеві», сподіваючись, що моя засмага не здасться йому тим, чим вона була — гримом. А з іншого боку, кого це могло хвилювати? Це б іще більше налякало Де Мореншильда, як підтвердження шпигунської схильності до гри в «плащі й кинджали».

То була шпальта газети «Морнінг Ньюз»за 12 квітня. Рубрику я знав. Називалась вона ВЕРШКИ МІСТА, і більшість далласців читали її уважніше за національні й світові новини. Там було повно набраних жирним шрифтом імен та фотографій чоловіків і жінок у вечірньому вбранні. Де Мореншильд не забув червоною ручкою обвести місце на півдорозі до низу шпальти. На фотоілюстрації біля замітки легко упізнавалися Джордж і Джинні. Він був у смокінгу і демонстрував усмішку, в якій зубів було — як клавіш у піаніно. Дженні демонструвала дивовижно глибоке декольте, до якого, схоже, уважно зазирала третя особа за їхнім столом. Кожен з цієї трійці тримав у руці бокал шампанського.

— Це газета за п’ятницю, — сказав я. — Постріл у Вокера було зроблено в середу.