По дорозі я заїхав до «Першого зернового банку», де підвищив свій рахунок на отримані від Фраті дві тисячі. Вдалий хід. Пізніше — набагато пізніше — я зрозумів, що, якби повіз їх з собою на Нілі-стрит, я б їх напевне втратив.
За планом я збирався остаточно обшукати всі чотири кімнати, чи не залишилося там чогось мого, звертаючи особливу увагу на ті містичні місцини, куди ховаються всякі речі: під диванними подушками, під ліжком, поза шухлядами бюро. І звісно ж, я заберу свій револьвер. Він потрібен мені, щоб завершити справу з Лі. Тепер я вже остаточно вирішив його вбити, тільки-но він повернеться в Даллас і в мене з’явиться нагода. А тим часом я хотів подбати, щоби там не залишилося жодного сліду Джорджа Емберсона.
З наближенням до Нілі-стрит відчуття замкненості в часовій луна-камері надзвичайно посилилося. Я не переставав думати про двох Фраті, одного з дружиною на ім’я Марджорі, а другого з дочкою на ім’я Ванда.
Марджорі: « Йдеться про те, щоб зробити ставки, якщо нормальною мовою?»
Ванда: «Якщо полежати та подумати, йдеться про ставки?»
Марджорі: «Я Джон Едгар Гувер, синку».
Ванда: «Я шеф поліції Далласа Джес Каррі».
То й що? Просто відлуння, от і все. Гармонія. Побічний ефект мандрівки крізь час.
А проте тривожний дзвін почав бемкати вглибині моєї голови, а коли я завернув на Нілі-стрит, його бемкання спливло на поверхню. Історія повторюється, минуле гармонізується, від цього й усі ці мої відчуття… але не лишевід цього. Коли я завертав на під’їзну алею будинку, в якому Лі був розробляв свій недолугий план замаху на генерала Едвіна Вокера, я вже буквально чув той тривожний дзвін. Бо він тепер уже бемкав близько. Він тепер бив так, що аж гуло.
Аківа Рот на матчі, але не сам. З ним разом ефектна лялечка в окулярах а-ля Гарбо і норковій горжетці. Серпень у Далласі не той сезон, щоб одягати на себе хутра, але в залі працював потужний кондиціонер і — як то кажуть у моєму часі — іноді хочеться додати собі знаковості.
«Прибрати темні окуляри. Прибрати горжетку. Що ми маємо?»
Якусь хвилину, поки я сидів у машині, слухаючи, як цокотить вистигаючий двигун, мені не являлось нічого. А потім я второпав: якщо замінити норкову горжетку блузою «Шіп-н-Шор», я отримаю Ванду Фраті.
Чез Фраті з Деррі нацькував на мене Білла Теркотта. Ця думка навіть була зринула мені в мозку… але я її тоді відігнав. Дурна думка.
Кого нацькував на мене Френк Фраті з Форт-Ворта? Авжеж, він знає Аківу Рота з «Фінансового забезпечення»; Рот, врешті-решт, бойфренд його дочки.
Раптом мені схотілося дістати свій револьвер, схотілося дістати його якомога швидше.
Я виліз із «Шеві» й вибіг на ґанок з ключами в руці. Я вибирав на низці потрібний ключ, коли з-за рогу Хейнз-авеню на повнім газу вискочив фургон і, виїхавши лівими колесами на бордюр, з хрустом застиг перед домом № 214.
Я озирнувся навкруги. Не побачив нікого. Вулиця лежала порожня. Взагалі не вбачалося бодай якогось роззяви, котрому можна було б гукнути про допомогу. Не кажучи вже про копів.
Я встромив потрібний ключ у замок і повернув, гадаючи, що замкнуся всередині від них, хто б вонине були, і викличу копів по телефону. Всередині я відчув гарячий застояний дух пустого приміщення і згадав, що тут тепер немателефону.
Через галявину бігли дебелі парубки. Троє. Один тримав у руці короткий обрізок труби, схоже, чимось обмотаний.
Ні, насправді їх там виявилося достатньо для гри в бридж. Четвертим був Аківа Рот, і він не біг. Він неспішно йшов по доріжці з руками в кишенях і безтурботною усмішкою на обличчі.
Я захряснув двері. Я вхопився за гвинт засувки. Я вже майже встиг, але ж ні, двері вибухово розчахнулись. Я кинувся в спальню і подолав половину шляху.
Двоє з Ротових громил затягнули мене до кухні. Третім був той, з трубою. Труба була обмотана смугами темного фетру. Я це побачив, коли він акуратно поклав її на стіл, за яким я був з’їв багато смачних страв. Він натягнув рукавички з жовтої сириці.
Рот стояв, прихилившись до одвірка, з тією ж безтурботною усмішкою.
— В Едуардо Гутьєреса сифіліс, — повідомив він. — Дістав уже й мозок. За вісімнадцять місяців він буде мер’вий, але знаєш шо? Йому на то чхати. Він вірить, шо повернеться арабським еміратом чи ше бознаяким лайном. Як ’обі ’аке, га?
Реагування на алогічні сентенції — під час коктейльних вечірок, у громадському транспорті, у черзі за квитками в кіно — само по собі ризиковане діло, але особливоважко вгадати, що відповісти, коли тебе тримають двоє, а третій ось-ось почне бити. Отже, я не промовив нічого.
— Проблема в тім, шо він забрав собі в голову ще й тебе. Ти вигравав ставки, які не мав вигравати. Інколи ти програвав, але Едді Г. як здурів, бо вважає, шо ти їх програвав навмисне. Уявляєш? А потім ти зірвав великий куш з Дербі, і він вирішив, шо ти, ну, не знаю я. Телепат якийсь гаспидський, чи шо, типу бачиш майбутнє. Ти знаєш, шо він спалив твій дім?
Я не промовив нічого.
— А потім, — продовжив Рот, — коли ті хробачки вже навсправжки почали виїдати йому мозок, він почав думати, шо ти перевертень якийсь або чорт. Він пустив поголоску по всьому Півдню, по Заходу, по Середньому Заходу. «Знайдіть сякого-такого Емберсона і замочіть його. Вбийте. Той парубок нелюдьского роду. Я нюхом це чув, але не звернув попервах уваги. А тепер погляньте на мене, хворого, помираючого. І це все ним пороблено. Бо він перевертень, або чорт, чи ше бознаяке лайно». Сказився, петраєш? Куку на муню.
Я не промовив нічого.
— Кармо, щось мені скидається на те, ніби наш приятель Джордж мене не слухає. Схоже, шо він задрімав. Ану дзвякни йому, хай прокинеться.
Незгірш за Тома Кейса, чоловік у жовтих сирицевих рукавичках, гайнувши просто від стегна, поцілив аперкотом мені в ліву половину обличчя. У голові вибухнув біль, і кілька хвильок все з того боку мені виділось крізь пурпурну імлу.
— Окей, тепер у тебе трохи бадьоріший вигляд, — промови Рот. — Отже, на чому я зупинився? О, згадав. Як ти перетворився на приватного страшка Едді Г. То через його сіф, ми всі це розуміємо. Не було б тебе, був би якийсь собака з сусідньої перукарні. Або котрась дівка, яка болюче прищемила йому яйця, коли дрочила йому в провулку, іше шістнадцятирічному. Він іноді власної адреси не пам’ятає, мусить когось звати, щоб його додому відвели. Печально, ге? То все ті хробаки в його голові. Але всі йому попускають, бо Едді завжди був добрим парубком. Він міг такого анекдота проплести, шо ти до сліз обрегочешся. Ніхто не вірив, шо ти насправжки існуєш. І раптом персональний страшко Едді Г. нарисовується в Далласі, у моєму офісі. І що ж відбувається? Страшко ставить на те, шо «Пірати» поб’ють «Янкі», коли геть усім відомо, шо такого бути не може, та ще й у семи іграх, коли всі знають, шо серія стіко не протриває [623].
— Просто удача, — сказав я. Голос прозвучав хрипко, бо ліва половина обличчя вже розпухала. — Імпульсивне навіяння.
— Це просто тупість, а за тупість завжди треба платити. Карно, ану сколінкуй цього тупого сучого сина.
— Ні! — попрохав я. — Прошу, не робіть цього!
Карно усміхнувся, немов почувши щось забавне, вхопив зі столу обмотану фетром трубу і жахнув мені по лівому коліну. Я почув, ніби щось там, унизу, тріснуло. Звук такий, як ото хтось, бува, потріскує собі щиколотками пальців. Біль невимовний. Задавивши крик, я осів у руках тих двох, котрі мене тримали. Вони підсмикнули мене знову вгору.
Рот стояв в одвірку, руки в кишенях, з тією ж безжурною посмішкою на обличчі.
— Окей. Законно. Там, до речі, розпухне. Ти не повіриш, як сильно розпухне. Та чого стидатися, ти собі сам це купив, сам заплатив і ось тепер маєш. Авжеж, це просто факти, мем, нічого крім фактів. [624]
