— Ні, — відповів я. — Я не знаю навіть, хто такий Вільям Манчестер [87].

— Жалюгідним заблудою. Манчестер описує всі ті теорії змов, що розквітли потім, після вбивства президента… і після того, як було застрелено й самого Освальда. Сподіваюся, ти про це знаєш, правда ж?

— Звісно, — кивнув я трохи роздратовано. — Парубок на ім’я Джек Рубі це зробив. — Але, зважаючи на провали в моїх знаннях, котрі я уже встиг продемонструвати, я вирішив, що Ел має право на сумніви.

— Манчестер пише: якщо поставити вбитого президента на одну шальку терезів, а Освальда — жалюгідного заблуду — на іншу, вони не врівноважаться. Нема підстав для балансу. Якщо хтось хоче додати більшого сенсу загибелі Кеннеді, той мусить докласти щось вагоміше. Що й пояснює розповсюдження всяких теорій змови. Типу, це робота мафії — Карлос Марчелло [88]наказав застрелити. Або: це зробили з КГБ. Або Кастро, щоб відплатити ЦРУ за те, що ті намагалися підкласти йому отруєні сигари. До наших днів є люди, котрі вірять, що це зробив Ліндон Джонсон, аби стати президентом. Але врешті-решт… — Ел струснув головою. — Це майже напевне був Освальд. Ти чув про бритву Оккама, еге ж?

Приємно було почути про таке, що сам точно знаєш.

— Це базовий трюїзм, також знаний як принцип ощадливості. «За всіх інших рівних умов найпростіше пояснення зазвичай є правильним». То чого ж ти його не вбив, коли він не бувна вулиці зі своєю дружиною і дитиною? Ти ж і сам колись був морпіхом. Коли ти вже про себе знав, що смертельно хворий, чому ти просто сам не вбив цього дрібного довбограя?

— Бо дев’яностоп’ятивідсоткова впевненість — це не 100 %. Бо хай яким він не був придурком, а мав сім’ю. Бо тому що, коли його заарештували, Освальд сказав, що він лише відбувайло, а я бажав бути певним, що він бреше. Не думаю, щоб бодай хтось міг бути впевненим бодай у чомусь на сто відсотків у цьому злому світі, але я бажав підняти ставку до дев’яноста восьми. А проте я не збирався чекати до 22 листопада, щоб зупинити його в Техаському книгосховищі шкільних підручників — такий результат був би занадто малим, і я мушу пояснити тобі, в чому тут полягає велика причина.

Очі його більше не мали того блиску, і борозни на його обличчі поглибшали знову. Мене лякало те, що запаси сили в Ела так тепер зміліли.

— Я все записав. І хочу, щоб ти це прочитав. Фактично, я хочу, аби ти все те визубрив, як сучий син, напам’ять. Глянь-но, он там, на телевізорі, друже. Ти зробиш це? — він подарував мені зморену посмішку і додав: — Прошу по-домашньому, бо, як то кажуть у Техасі, сам вже не вилажу з піжамних штанів.

Там лежав товстий блакитний зошит. Штамп на обкладинці вказував його ціну: двадцять п’ять центів. Бренд для мене виглядав якимсь чужинницьким:

— Що таке Кресґі?

— Мережа супермаркетів, відома тепер як «Кей-Март» [89]. Не переймайся обкладинкою, звертай увагу тільки на те, що всередині. Це хроніка Освальда, плюс всі факти, що їх було проти нього зібрано… котрих тобі не конче необхідно перечитувати, якщо ти покладаєшся тут на мене, бо ти мусиш зупинити цього дрібного тхора у квітні 1963-го, більш як за півроку до приїзду Кеннеді в Даллас.

— А чому у квітні?

— Бо саме тоді хтось намагався вбити генерала Едвіна Вокера… хоча на той час генералом він уже не був. Його було розжалувано у 1961, це зробив особисто ДжФК. Генерал Едді розповсюджував серед своїх підлеглих сегрегаціоністську літературу й наказував їм її читати [90].

— То Освальд намагався його вбити?

— От у цьому ти й мусиш упевнитися. Гвинтівка така сама, тут нема сумнівів, балістична експертиза це довела. Я очікував побачити, як він стріляє. Я міг дозволити собі не втручатися, бо того разу Освальд промазав. Куля відхилилася завдяки дерев’яній лиштовці посеред кухонного вікна Вокера. Не дуже, але достатньо. Куля буквально чесонула йому крізь волосся, а скалками від тієї планки йому трохи посікло руку. Єдине його поранення. Я не кажу, ніби ця людина заслуговувала на смерть — дуже мало є людей настільки лихих, щоб їх варто було застрелити з засідки, — але я обміняв би Вокера на Кеннеді будь-якої хвилини.

Я майже не звертав уваги на його останні слова. Я гортав «Елову Книгу Освальда», щільно списані сторінки, одна за одною. Вони були цілком читабельні на початку, трохи менше наприкінці. Кілька останніх сторінок заповнювали кривульки дуже хворої людини. Я закляпнув зошит і спитав:

— Якби ти міг переконатися, що в замаху на генерала Вокера стрільцем був Освальд, це прибрало б твої сумніви?

— Так. Мені треба впевнитися, що він на таке здатний. Джейку, Оззі людина погана — паршивець, як таких називали у п’ятдесятих, — проте биття власної дружини, утримування її фактично в ув’язненні, бо вона не говорить тутешньою мовою, ще не доводить здатності до вбивства. І ще дещо. Якби мене навіть не підкосило оте, що зветься на велике Р, я розумів, що можу не отримати другого шансу виправити справу, якщо вб’ю Освальда, а хтось інший все одно застрелить президента. Коли людина перетнула шістдесятирічну межу, її гарантійний строк вже вичерпано, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

— А чи мусить це бути вбивством? Хіба ти не міг просто… ну, не знаю… заманити його в якусь пастку чи ще щось?

— Можливо, але на той час я вже був недужий. Я не знаю, чи зміг би, навіть бувши здоровим. І взагалі, мені здавалося простішим просто порішити його, щойно я в усьому переконаюся. Це як прибити осу, перш ніж вона тебе ужалить.

Я мовчав, думав. Годинник на стіні показував десяту тридцять. Ел розпочав цю розмову, зауваживши, що витримає до півночі, але мені достатньо було поглянути на нього, аби зрозуміти, що його сподівання були безвідповідально оптимістичними.

Я взяв наші склянки, відніс до кухні, помив і поставив на сушарку для посуду. В моїй голові буяв торнадо. Замість засмоктувати корів, тини і шматки паперу, той торнадо вирував іменами: Лі Освальд, Бобі Освальд, Марина Освальд, Едвін Вокер, Фред Гемптон, Патті Херст. Яскравіли в тому вирі акроніми: ДжФК, РФК, МЛК, СВА. Цей коловорот навіть мав звукове супроводження, два російських слова, вимовлювані знову й знову по-південному низько й тягуче: «Походу, сука».

— Скільки часу я можу вирішувати? — спитав я.

— Недовго. Харчевня проіснує до кінця місяця. Я балакав з юристом, думав виторгувати ще трішки часу — зв’язати їх якимсь позовом чи ще якось, — але юрист не має на те ради. Бачив коли-небудь оголошення у меблевих крамницях: «ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ОРЕНДА. ЗАКРИВАЄМОСЯ. РОЗПРОДАЖ»?

— Авжеж.

— У дев’яти випадках з десяти це всього лиш маркетинговий трюк, але наразі тут десятий варіант. І наразі йдеться не про якусь дешеву крамничку з доларовими знижками, яка бажає мене посунути. Я кажу про «Бін», а якщо взяти роздрібну торгівлю, то «Л. Л. Бін» — найбільша мавпа в джунглях Мейну. Прийдеш першого липня, а харчевня пропала, як той «Енрон» [91]. Та й це не найгрізніше. До першого липня яможу вже пропасти. Можу підхопити застуду і за три дні помру. Можу дістати інфаркт або інсульт. Або вб’ю себе цим клятим оксиконтином випадково. Патронажна медсестра, котра відвідує мене, щодня перепитує, чи я обережний, чи не перевищую дози, і я такиобережний, проте бачу, як вона боїться, що ввійде якогось ранку і знайде мене мертвим, либонь, завдячуючи тому, що я в обдовбаному стані збився з рахунку. Крім того, ці пігулки ослаблюють дихання, а легені в мене ні к чорту. А на додачу я ще й схуд сильно.

— Справді? Я й не помітив.

— Ніхто не любить хитросраких, друже… коли доживеш до мого віку, сам взнаєш. Та хай там як, я хочу, щоби ти разом із зошитом взяв і оце, — він подав мені ключ. — Це від харчевні. Якщо зателефонуєш мені завтра й почуєш від медсестрички, що вночі я відійшов, мусиш діяти хутко. Тобто завжди зважаючи не те, що ти взагалі вирішиш діяти.