— Нічого, але я сумніваюсь. Вони почистили мій гаманець, вкрали мою машину й змилися.

— А що ви взагалі, до речі, робили по той бік Далласа? Там далебі не той район, куди вчащають вершки суспільства.

«Авжеж, я там жив».

— Не пам’ятаю, можливо, заїжджав до когось.

— Ви достатньо відпочиваєте? Не перенапружуєте коліно?

— Ні. — Хоча я мав підозру, що невдовзі його чекає серйозне напруження.

— Так і засинаєте іноді раптом?

— З цим тепер значно краще.

— Чудово. Я гадаю…

Задзвонив телефон.

— Це, мабуть, Сейді, — промовив я. — Перерва на ланч, от вона й скористалася, щоб подзвонити.

— Я все одно мусив вже відчалювати. Дуже приємно бачити, Джордже, що ви почали поправлятися. Передавайте гарній леді мої вітання.

Я передав. Вона спитала в мене, чи не згадалося мені чогось стосовно того. З її обережних фраз я зрозумів, що вона телефонує з головного офісу — і, закінчивши розмову, мусить заплатити місіс Колрідж за міжміський дзвінок. Окрім того, що вона була шкільною скарбівничою, місіс Колрідж також мала довгі вуха.

Я сказав, що ні, ніяких нових спогадів, але я збираюся лягти, здрімнути і сподіваюся, щось з’явиться, коли прокинусь. Додав іще, що я її кохаю (це так приємно — говорити щось абсолютно чесне), спитав про Діка, побажав їй гарного дня і поклав слухавку. Але я не ліг поспати. Я взяв ключі від машини, портфель і поїхав до середмістя. Допомагай Боже, я сподівався, що коли повертатимуся, в тому портфелі вже дещо лежатиме.

Я кермував повільно й обережно, але все одно дуже боліло коліно, коли я ввійшов у «Перший зерновий банк» і показав там ключ до свого депозитного сейфа.

Мій банкір вийшов зі свого кабінету привітати мене, і вмент у голові тьохнуло його ім’я: Ричард Лінк. Його очі жалісливо зморгнули, коли я підшкутильгав з ним поручкатися.

— Що трапилося з вами, містере Емберсон?

— Автомобільна аварія. — В надії, що він пропустив або забув повідомлення на сторінці «Поліцейська хроніка» в «Морнінг Ньюз». Сам я його не читав, але там було надруковано таке: «Містера Джорджа Емберсона з Джоді, збитого й пограбованого, було знайдено непритомним і доставлено до шпиталю Паркленд». — Потроху все налагоджується.

—  Цеприємно чути.

Депозитні сейфи містилися в підвалі. Сходи я подолав серією зістрибувань. Ми скористалися нашими ключами, і містер Лінк люб’язно підніс мій сейф в одну з кабінок. Поставивши сейф там на крихітну поличку, якраз достатню, щоб йому там поміститися, банкір показав на кнопку на стіні.

— Коли закінчите, просто подзвоніть Мелвіну. Він вам допоможе.

Я подякував, а коли він пішов, зашморгнув занавіску на дверному отворі кабінки. Ми відімкнули сейф, але він ще був закритий. Я дивився на нього, сильно билося серце. Всередині лежало майбутнє Джона Кеннеді.

Я відкрив сейф. Згори лежала пачка грошей і купка речей з квартири на Нілі-стрит, включно з моєю чековою книжкою «Першого зернового». Під усім цим, перев’язаний двома гумовими биндами, містився рукопис. На першій сторінці було надруковано: МІСЦЕ ВБИВСТВА. Без прізвища автора, але це був мій твір. Під ним лежав блакитний зошит: намріяне «Слово Ела». Я тримав його, сповнений жахливої впевненості, ось щойно відкрию, а в зошиті лише порожні сторінки. Містер Жовта Картка все стер.

«Ні, будь ласка».

Я різко розкрив зошит. З першої сторінки на мене дивилася фотографія. Вузьке, не сказати щоб надто гарне, обличчя. Губи викривлені в усмішці, яку я добре знав — хіба не бачив я її на власні очі? То була усмішки типу: «Я добре розумію, що до чого, а ти ні, дурнику сіромашний».

Лі Гарві Освальд. Нікчемній заблуда, котрий мусить змінити світ.

Я сидів у тій комірчині, переводячи подих, а тим часом на мене ринули спогади.

Айві й Розетта на Мерседес-стрит. На прізвище Темплтон, як в Ела.

Дівчатка зі стрибалкою: «Старий мій водить суб-ма-рину».

Тихий Міч (Святий Міч) з «Космічної електроніки».

Джордж де Мореншильд рве на собі сорочку, наче той Супермен.

Біллі Джеймс Хергіс і генерал Едвін А. Вокер.

Марина Освальд, вродлива заручниця вбивці, стоїть на порозі моєї квартири в будинку № 214 на Західній Нілі-стрит: «Прошу вибачень, ви не бачили мого човіка?»

Техаське сховище шкільних підручників.

Шостий поверх, південно-східне вікно. Те, звідки найкраще видно Ділі-Плазу й В’язову вулицю, де та вигинається в бік Потрійного проїзду під залізничним мостом.

Мене почало морозити. Я вчепився скорченими пальцями собі в плечі, щільно притискаючи лікті до грудей. Лівій руці — зламаній обмотаною фетром трубою — було боляче, але я не звертав уваги. Я радів. Біль пов’язував мене зі світом.

Коли тремтіння врешті минулося, я завантажив свій рукопис, дорогоцінний блакитний зошит і решту речей до мого портфеля. Потягнувся до кнопки, яка викликала Мелвіна, але потім ще раз уважно перевірив дно сейфа. Там знайшлися ще два предмети. По-перше, придбана в ломбарді дешева обручка, якою я був запасся для камуфляжу, щоб зробити гідною віри мою історію в «Космічній електроніці». По-друге, червона дитяча тарахтавка, що належала Освальдовій доні (Джун, а не Ейпріл). Тарахтавка пішла до портфеля, обручка потрапила в кишеньку-пістон моїх слаксів. Я викину її по дорозі додому. Якщо і коли надійде час, Сейді отримає набагато гарнішу.

Стук по склу. Відтак голос:

— …все гаразд? Містере, з вами все гаразд?

Я розплющив очі, не маючи спершу уявлення, де я. Подивився ліворуч і побачив патрульного копа, котрий стукав у бокове віконце мого «Шеві». Аж тоді мені розвиднилось. На півдорозі до «Едемських перелогів», втомлений, і виснажений, і водночас наляканий тим, що в голову мені впливає відчуття, що ось-ось засну, я моментально зупинився на першому ж підхожому для парковки місці. Це трапилося приблизно близько другої години. Зараз, судячи з сонячного світла, було вже близько четвертої.

Я опустив скло й промовив:

— Вибачте, офіцере. Я раптом відчув себе дуже сонним, тож мені здалося, шо найкраще буде зупинитися.

Він кивнув:

— Йо-йо, алкоголь таке вміє. Скільки ви хильнули, перш ніж стрибнути за кермо?

— Аніскільки. Я пережив травму голови кілька місяців тому. — І я повернув голову, щоб він побачив те місце, де ще не відросло як слід волосся.

Він майже повірив, проте все одно попрохав мене дихнути йому в обличчя. Після цього пішла звичайна процедура.

— Доо’вольте поо’лянути на ваші документи.

Я показав йому свою техаську водійську ліцензію.

— Ви ж не збираєтеся кермувати всю дорогу аж до Джоді, так?

— Ні, офіцере, тільки до Північного Далласа. Я живу зараз в реабілітаційному центрі, що зветься «Едемські перелоги».

Я весь спітнів. Я сподівався, якщо він це помітить, то вирішить, що це всього лиш реакція людини, котра задрімала в закритій машині посеред теплого листопадового дня. І ще я сподівався — страшенно, — що він не попросить показати йому вміст портфеля, який лежав поряд зі мною на середньому сидінні. У 2011 році я міг би відмовитися, заявивши, що спання у власному автомобілі не є причиною для такої вимоги. Чорт забирай, я зупинився навіть не на платному парковочному місці. Проте в 1963 році будь-який коп може почати ритися в моїх речах. Він не знайде наркотиків, але знайде солідну пачку готівки, рукопис зі словом убивствов назві й зошит, повний дикої маячні про Даллас і ДжФК. Куди мене заберуть: у найближчу поліцейську дільницю на допит чи до Паркленда на психіатричну експертизу? Скільки згається часу, поки я врешті зможу чемно розпрощатися там зі своїми Волтонами, побажавши їм доброї ночі? [645]

Він на мить завагався, великий, червонолиций, сущий коп Нормана Роквела, ніби з якоїсь обкладинки «Сатердей Івнінг Пост» [646]. Нарешті віддав назад мої водійські права.