— Як вас звати, партнере?

— Джордж Емберсон. — Я вже жалів, що зателефонував, а не просто зайшов і оселився там. Я вже було мало не вирішив саме так і зробити, проте візит копів з департаменту поліції Форт-Ворта був останнім, чого я потребував. Я не сумнівався, що мешканцям вулиці, де іноді, відзначаючи свята, підривають курей, загалом насрати на сквотерів, але краще убезпечитися, ніж потім жаліти. Я вже не просто кружляв навкруг карткового домика; я в ньому жив.

— Я буду перед домом за півгодини, сорок п’ять хвилин.

— Я буду всередині, маю ключ.

Знову тиша. А тоді:

— Звідки він у вас?

Я не мав наміру клепати на Айві, навіть якщо вона вже живе в Мозеллі.

— Від Лі. Лі Освальда. Він мені його дав, щоб я міг заходити, поливати його квіти.

— У цього мізерного нікчемахи були квіти?

Я повісив слухавку й поїхав назад до № 2703. Мій тимчасовий орендодавець, либонь, умотивований цікавістю, прибув у своєму «Крайслері» всього через п’ятнадцять хвилин. У «Стетсоні» й розцяцькованих чоботах. Я сидів у передній кімнаті, прислухаючись до сварливих привидів ще живих людей. Вони мали, що розказати, і то багато всякого.

Меріт хотів вивідати в мене про Освальда — а чи він насправді чортів комманіст? Я сказав, що ні, він доброчесний хлопець з Луїзіани, який зараз працює в такому місці, з якого в п’ятницю добре буде видно президентський кортеж. Я сказав, що сподіваюся, що Лі дозволить мені розділити з ним таку зручну точку спостереження.

— Курв’ячий Кеннеді! — Меріт ледь не кричав. — От він-тоточно комманіст! Хтось мусив би пристрелити цього сучо’о си’а, щоб і не сми’нувся.

— Доброго вам дня на сьогодні, — промовив я, прочиняючи двері.

Він пішов, але явно нерадісний. Цей чолов’яга звик до улесливих, запопадливих квартиронаймачів. На потрісканій, розкришеній бетонній доріжці він обернувся.

— Ви залишите будинок в такому ж гарному стані, в якому його побачили, чуєте?

Я роззирнувся у вітальні з її затоптаним килимом, потрісканим тиньком, єдиним проваленим кріслом.

— Без проблем, звісно, — гукнув я.

Я сів і знову спробував налаштуватися на привидів: Лі й Марину, Маргариту і де Мореншильда. Натомість запав у свій черговий раптовий сон. Прокинувшись, я вирішив, що лічилка звучить у моєму затухаючому сновидінні.

«Леді люблять ТАНЦЮВАТИ! Чарлі Чаплін їх ЗНІМАТИ!»

Вона не зникла, коли я розплющив очі. Я підійшов до вікна і визирнув. Дівчатка-стрибунки повищали й постаршали, але це були вони, та сама Жахлива Трійця. Та, що посередині вся поцяткована, хоча на вигляд їй ще роки чотири не вистачало до підліткового акне. Мабуть, то в неї червона висипка.

«Салют кап’таану!»

«Принцесі салют», — промурмотів я і пішов до ванної сполоснути обличчя. Кран вивергнув іржаву воду, проте достатньо прохолодну, щоб мені остаточно пробудитися. Замість розбитого колишнього годинника, на руці в мене був тепер дешевий «Таймекс», який показував, що вже пів на третю. Голоду я не відчував, але розумів, що все-таки мушу щось з’їсти, тому поїхав до «Барбекю містера Лі». Повертаючись звідти, я заїхав до аптеки по той порошок від головного болю. І ще купив собі пару романів Джона Д. Макдоналда в паперових обкладинках.

Дівчаток-стрибалок не було. Зазвичай бурхлива Мерседес-стрит дивно притихла. «Як п’єса перед підняттям завіси для третього акту», — подумав я. Зайшовши в дім, я поїв, проте, хоча смажені реберця були ніжними й соковитими, більшу частину їх я потім викинув.

Я намагався заснути у великій спальні, але надто живими були там привиди Лі й Марини. Незадовго перед північчю я передислокувався до маленької спальні. Пастельні дівчатка Розетти Темплтон все ще залишалися на стінах і якимсь чином їхні одностайні зелені сукенки («лісова зелень», мабуть, улюблений олівець Розетти) та великі чорні бутси діяли заспокійливо. Я подумав, що Сейді теж усміхнулася б цим дівчаткам, особливо тій, що в короні Міс Америки.

— Я кохаю тебе, серденько, — прошепотів я і заснув.

21/11/63 (Четвер)

Снідати мені хотілося не дужче, ніж хотілося вчора обідати, але об 11:00 організм почав відчайдушно вимагати кави. Здавалося, мене задовольнить не менше галона. Я вхопив одну з моїх новеньких книжок — «Хрясни великими дверима» [652], так вона називалася — і поїхав до «Щасливого яйця» на Бреддок-гайвей. За шинквасом працював телевізор, і я подивився новини про те, що ось-ось розпочнеться візит Кеннеді до Сан-Антоніо [653], де його мусить зустріти Ліндон і леді «Божа Корівка» Джонсон [654]. До компанії приєднаються також губернатор Техасу Джон Коннолі зі своєю дружиною Неллі.

Сюжет про президента з дружиною, що прямували летовищем авіабази Ендрюз у Вашингтоні до блакитно-білого президентського лайнера, коментувала репортерка, яка, здавалося, ось-ось від щастя напудить собі в трусики, описуючи підкреслену «недбало-елегантним беретом вишукану зачіску» Джекі та досконалі лінії «створеного її улюбленим дизайнером Олегом Кассіні комплекту з сукні та сорочки під поясок». Можливо, Кассіні [655]дійсно був її улюбленим дизайнером, але я знав, що в місіс Кеннеді на літаку припасено інший комплект. Дизайн цього було розроблено Коко Шанель. Полуничного кольору шерстяний костюм з чорним комірцем. Ну й, звісно ж, його вінчав крихітний рожевий капелюшок. Цей костюм чудово гармоніюватиме з трояндами, які їй вручать в аеропорту «Лав Філд», хоча не пасуватиме тій крові, яка забризкає їй спідницю, панчохи й туфлі.

Повернувшись на Мерседес-стрит, я зайнявся читанням куплених романів. Я чекав, що опірне минуле виплюне мене, мов набридливу мушку — або дах впаде, або вигрібна яма розчахнеться під будинком № 2307, і він провалиться глибоко під землю. Я почистив револьвер, зарядив, потім розрядив і почистив його знову. Я дуже сподівався, що западу в черговий раптовий сон — бодай час минатиме непомітно, — проте цього не трапилося. Повільно тяглися хвилини, неохоче згромаджуючись у години, і кожна підносила Кеннеді трохи ближче до перехрестя Х’юстон-стрит і В’язової вулиці.

«Жодних раптових засинань сьогодні,— думав я. — Натомість це почнеться завтра. Коли настане критичний момент, я просто впаду непритомний. А очі розплющу, коли справу буде зроблено, коли минуле вже себе захистить».

Так могло й справді статися. Я це розумів. А якщо так станеться, мені треба буде приймати рішення: знайти Сейді й оженитись на ній або повернутись назад і розпочати все знову. Міркуючи про це, я второпав, що ніякого рішення приймати не треба. Я не маю сил повертатися й розпочинати все знову. Хоч так, хоч сяк, а проти правди нікуди. Останній набій звіролова.

Того вечора Кеннеді, Джонсони й Коннолі мали вечерю в Х’юстоні, яку на їх честь влаштувала Ліга громадян латиноамериканського походження. Страви подавали аргентинські: ensalada rusaта м’ясо, знане, як guiso [656]. Після вечері промову оголосила Джекі — іспанською. Я вечеряв заздалегідь купленим бургером і картопляними чипсами… тобто намагався їсти. Куснувши пару разів, я й цю їжу відніс до сміттєвого бака позаду будинку.

Прочитав обидва романи Макдоналда. Подумав, чи не дістати з багажника власну незавершену книгу, але думка про те, щоб її перечитувати, відгукнулась нудотою. Тож я просто сидів у напівпроваленому кріслі, поки надворі зовсім не стемніло. А тоді пішов до маленької спальні, де колись були спали Розетта й Джун Освальд. Ліг, скинувши взуття, але одягнений, підклавши собі під голову подушку, взяту з крісла у вітальні. Двері я залишив прочиненими і світло у вітальні ввімкнутим. При його жеврінні я міг бачити намальованих тут пастеллю дівчаток у зелених сарафанчиках. Я розумів, що попереду в мене ціла ніч, протягом якої щойно перебутий довгий день здасться коротким; я так і лежатиму там без сну, з ногами, що звисають з кінця ліжка ледь не до підлоги, допоки перше світло дня двадцять другого листопада не почне просочуватися крізь вікно.