— Агов, вам не туди! — гукнув парковщик. — У той бік В’язова! Вам треба на Головну! Він нею під’їжджатиме!

— Ми знаємо, що робимо! — гукнула у відповідь Сейді. Я сподівався, що вона має рацію.

Ми пробиралися між щільно запаркованими машинами, перед вела Сейді. Поспішаючи слідом, я вигинався й вертівся на костурі, намагаючись ухилятися від відстовбурчених бокових люстерок. Вже долітали звуки локомотивів і брязкання товарних вагонів на залізничному дворі позаду Книгосховища.

— Джейку, ми залишаємо за собою слід з милю завширшки.

— Я знаю. Я маю план. — Величезне перебільшення, але звучало гарно.

Ми вийшли на В’язову, і я показав на будівлю через вулицю за два квартали від нас.

— Там. Це там він засів.

Вона глянула на причаєний червоний куб з його всевидючими вікнами, а потім обернулась до мене з лицем, в розширених очах якого застигла відраза. Я спостерігав — з цікавістю клініциста, — як великими сиротами взялася шкіра в неї на шиї.

— Джейку, воно ж моторошне!

— Я знаю.

— Але… що в ньому таке зловредне?

— Все. Сейді, нам треба поспішати. Ми вже запізнюємося.

Ми по діагоналі перетнули В’язову, я шкутильгав ледь не бігом. Найбільший натовп зібрався вздовж Головної вулиці, але чимало було народу і в парку Ділі-Плаза, і на В’язовій перед Книгосховищем. Люди товпилися вздовж бордюру аж до Потрійного проїзду під залізничним мостом. Дівчата сиділи на плечах у парубків. Діти, котрі вже невдовзі панічно верещатимуть, безжурно вимазували собі личка морозивом. Я побачив продавця сніжкових ріжків [671]і жінку, котра просила по долару за фото Джека і Джекі у вечірньому вбранні.

На той момент, коли ми досягли тіні Книгосховища, я вже обливався потом, пахва у мене вила від постійного тиску костура, а ліве коліно опоясало вогняне реміняччя. Я його ледве міг згинати. Поглянувши вгору, я побачив працівників Книгосховища, що стирчали у вікнах. Нікого я не побачив у тому вікні, що містилося на південно-східному розі шостого поверху, але Лі мусить бути там.

Я поглянув собі на годинник. Дванадцята двадцять. Про наближення кортежу ми здогадувались за ревищем голосів, що здіймалося звіддаля Нижньої Головної вулиці.

Сейді взялася за двері, а потім кинула на мене мученицький погляд: «Замкнено!»

Усередині я побачив чорного чоловіка у хвацько нацупленому кашкеті. Він курив сигарету. Ел був великим любителем приміток на берегах у своїх нотатках і наприкінці він — либонь, мимохідь, недбалою рукою — написав імена кількох колег по роботі Лі. Я не переймався їх запам’ятовуванням, бо не вбачав жодної можливої причини, за якої б вони могли стати мені у пригоді. Поряд з одним із тих імен — я не мав сумнівів: тим, що належить цьому парубку в пласкому кашкеті — Ел написав: «Перший, котрий підпав під підозру (мабуть, бо чорний)». Ім’я було незвичним, але я все одно не міг його зараз пригадати, чи тому, що громили на чолі з Ротом вибили його мені з голови (разом з усякою іншою інформацією), чи через те, що недостатньо цим цікавився від початку.

Або тому, що минуле було опірним. Та яке це мало значення? Мені його не згадати. Це ім’я тепер невідь-де.

Сейді забарабанила в двері. Чорний парубок в кашкеті стояв і апатично дивися на неї. Затягнувся сигаретою, а потім помахав їй тильним боком долоні: «Ідіть собі, леді, йдіть».

— Джейку, придумай що-небудь! ПРОШУ!

Дванадцята двадцять одна.

Незвичне ім’я, так, але чомусаме воно здалося мені незвичним? Я здивувався, бо зрозумів, що згадав причину.

— Бо воно дівоче, — промовив я.

Сейді обернулась до мене. Щоки геть червоні, окрім шраму, що випинався білим джгутом.

— Що?

Зненацька я забарабанив по склу.

— Бонні! — закричав я. — Агов, Бонні Рей! Впустіть нас! Ми знайомі Лі! Лі! ЛІ ОСВАЛЬДА!

Він упізнав ім’я і перетнув фойє дражливо непоспішливою ходою.

— А я й не знав, що в цьо’о сучо’о сина мо’уть бути друзі, — сказав Бонні Рей Вільямс, відчиняючи двері, й відступив вбік, коли ми ринулися всередину повз нього. — Він, мабуть, у кімнаті відпочинку, дивиться на президента з рештою…

— Слухайте мене, — перебив я. — Я не його друг, і він не в кімнаті відпочинку. Він на шостому поверсі. Я гадаю, він задумав застрелити президента Кеннеді.

Великий парубок весело розсміявся. Кинув сигарету на підлогу й розчавив її підошвою свого робочого чобота.

— Той миршавий засцика не має яєць на те навіть, аби утопити кошенят у мішку. Він тіль’о на те й здатен, шо сидіти десь у кутку й читати книжки.

— Я вам кажу…

— Я підіймуся на другий. Якщо хо’ мо’ете зі мною, без проблем, я гадаю. Але тіль’о не ка’іть більш ніяких дурниць про Лілу. Це ми його тут так кличемо — Ліла. Застрелити президента! ’осподи! — Він помахав нам рукою й посунув геть.

Я подумав: «Тобі б у Деррі, Бонні Рей. Це там вони спеціалізуються на тому, щоб не бачити те, що відбувається просто в них перед очима».

— На сходи, — мовив я до Сейді.

— Ліфтом могло би бути…

Це могло би бути кінцем всяких шансів, які в нас іще залишилися.

— Він застрягне між поверхами. На сходи!

Я вхопив її за руку й потягнув за собою. Сходовий просвіт тягнувся тісною глоткою, а дерев’яні стояки вичовганих за довгі роки щаблів були хисткими. Ліворуч ішли заіржавлені перила. Біля підніжжя сходів Сейді обернулася до мене:

— Віддай мені револьвер.

— Ні.

— Тобі нізащо не встигнути. А я доберуся. Віддай револьвер.

Я мало не віддав. Не те, щоби вважав, ніби саме я заслуговую на нього. Тепер, коли насправді надійшов вододільний момент, не мало значення, хто зупинить Освальда, аби тільки бодай хтосьце зробив. Але ми були лише за крок від розлютованої машини минулого, і нехай я буду проклятий, якщо дозволю Сейді зробити той ризикований останній крок поперед мене, щоб опинитися втягнутою в тлумовище приводних ременів і різаків.

Я усміхнувся, а потім нахилився і поцілував її.

— Викликаю на перегони, — сказав я і рушив угору сходами. Через плече я докинув: — Якщо раптом засну, він належить тобі!

— Ви, люди, якісь наче бо’евільні, — дочув я злегка протестуючий голос Бонні Рея Вільямса.

А потім слідом за мною застукотіли кроки Сейді. Справа я налягав на костур — не просто спирався, а буквально стрибавна ньому, — а зліва хапався за перила. Револьвер у кишені піджака метлявся, б’ючи мене по стегну. Коліно в мене вило. Я йому дозволяв, хай реве.

Вибравшись на майданчик другого поверху, я зиркнув на годинник. Дванадцята двадцять п’ять. Ні; двадцять шість. Я чув, що ревіння натовпу все ще наближається, хвиля, яка ось-ось розіб’ється. Кортеж минає перехрестя Головної та вулиці Генрі Ервея, Головної та вулиці Екарда, Головної та Польової. Через дві хвилини — три найбільше — він досягне Х’юстон-стрит, заверне праворуч і зі швидкістю п’ятнадцять миль за годину покотиться повз стару будівлю Далласького суду. Від того моменту президент Сполучених Штатів стане доступною ціллю. Крізь 4-кратний приціл гвинтівки Манліхер-Каркано подружжя Кеннеді й Коннолі виглядатимуть великими, як актори на екрані Лізбонського драйв-іну. Проте Лі зачекає трішечки довше. Він не камікадзе; йому хочеться втекти. Якщо він вистрелить зарано, президентські охоронці в машині, що рухається в голові колони, помітять спалах і почнуть стріляти у відповідь. Він зачекає поки їхня машина — і президентський лімузин — повернуть на закрут В’язової вулиці. Він не просто кілер, цей курваль підлий вбивця в потилицю.

Я мав ще три хвилини.

А може, лише дві з половиною.

Сходи між другим і третім поверхами я атакував, ігноруючи біль у коліні, женучи себе вгору, як марафонець, котрим я, по суті, й був наприкінці довгого забігу.

Знизу донеслися крики Бонні Рея, серед яких я дочув «ска’ений хлоп»та «ка’е, Ліла стрелить».