— Я чув по радіо, що Джекі зараз не з ним, — сказав Перрі тихо. — Він відіслав її на ранчо віце-президента у Джонсон-сіті. А сам туди до неї приїде на вікенд, як і планувалося. Якщо ж те, що ви сказали, Джордже, правда…

— Я думаю, вже достатньо, доку, — перебив один з копів. Самому мені дійсно було вже достатньо; для Мела Перрі я знову став Джорджем.

Доктор Перрі, котрий мав власний запас притаманного лікарям гонору, проігнорував копа.

— Якщо те, що ви кажете, правда, тоді я передбачаю поїздку до Вашингтона у вашому майбутньому. І вельми ймовірну церемонію нагородження у Трояндовому садочку [673].

Після відбуття лікаря мене знову залишили на самоті. Хоча насправді це не так; Сейді теж була там, зі мною. «Як ми танцювали», —промовила вона перед тим, як піти з цього світу. Я міг заплющити очі й побачити її серед вервечки дівчат, як вона рухає плечима, танцює медісон. У цьому спогаді вона сміється, розвівається її волосся, а обличчя в неї бездоганне. Хірургія 2011 року чимало могла б виправити з того, що наробив Джон Клейтон цьому обличчю, але я гадав, що володію ще кращою технікою. Тобто, якщо матиму шанс нею скористатися.

Мені дозволили варитися у власному болючому соку дві години, переш ніж знову відчинилися двері кімнати для допитів. Увійшли двоє. Один, дивлячись з-під капелюха «Стетсон» очима пса породи басет-хаунд, відрекомендувався капітаном Віллом Фріцем з поліції Далласа. Він мав з собою портфель — але не мійпортфель, отже, з цього боку все було гаразд.

У другого були важкі щелепи, колір лиця п’янички і коротке чорне волосся, що сяяло від тоніку. Очі він мав гострі, допитливі і трохи стривожені. Із внутрішньої кишені піджака він видобув посвідчення й розкрив його переді мною.

— Джеймс Гості, містере Емберсон. Федеральне бюро розслідувань.

«Ти маєш всі причини тривожитися, — подумав я. — Ти той, на кого було покладено завдання відстежувати Лі, хіба не так, агенте Гості?»

Вілл Фріц сказав:

— Нам би хотілося поставити вам кілька запитань, містере Емберсон.

— Так, — кивнув я. — А мені хотілося б забратися звідси. З людьми, які рятують президента Сполучених Штатів, зазвичай не поводяться, як зі злочинцями.

— Годі, годі, — заговорив агент Гості. — Ми ж вам прислали дока, хіба ні? І не просто якогось дока, а вашогодока.

— Ставте ваші запитання, — сказав я.

І приготувався танцювати.

Фріц відкрив свій портфель і дістав пластиковий пакет з приліпленою до нього етикеткою «докази». Всередині лежав мій револьвер.

— Містере Емберсон, ми знайшли це долі під барикадою з коробок, яку нагромадив Освальд. Це належало йому, як ви вважаєте?

— Ні, це «поліцейський спеціальний». Це мій. Лі теж мав револьвер 38-го калібру, але в нього була модель «Вікторі». Якщо його револьвера нема при тілі, то ви його, либонь, знайдете там, де він мешкав.

Фріц з Гості здивовано подивились один на одного, потім знову на мене.

— Отже, ви визнаєте, що знали Освальда, — сказав Фріц.

— Так, хоча й не дуже добре. Я не знав, де він живе, а то інакше пішов би туди.

— Якщо вже зайшла мова, — сказав Гості, — він знімав кімнату на Беклі-стрит. Записаний там під іменем О. Г. Лі. Схоже, що він мав також інші псевдоніми. Алек Хідель. На це ім’я він отримував пошту.

— Жінка й дитина жили не з ним? — спитав я.

Гості всміхнувся. Це розсунуло його шелепи приблизно на милю в протилежних напрямках.

— Хто тут ставить запитання, містере Емберсон?

— Ми обоє, — відповів я. — Я ризикував своїм життям, щоб урятувати президента, а моя наречена своє життя віддалаза це, отже, гадаю, я маю право ставити запитання.

А тоді я почав дивитися, наскільки жорстко вони діятимуть. Якщо дійсно жорстко, значить, вони вважають, що я був співучасником. Зовсім легенько — не вважають, але бажають пересвідчитися. Виявилося, що десь посередині між тим й іншим.

Фріц своїм оцупкуватим пальцем крутив пакет з револьвером всередині.

— Я розкажу вам, що могло відбуватися, містере Емберсон. Я не кажу, що саме таквсе відбувалося, але ви мусите довести нам інше.

— Угу, а ви телефонували батькам Сейді? Вони живуть у Саванні. Вам також треба зателефонувати Діку Сімонсу й Еллен Докерті, в Джоді. Вони для неї були як названі батьки. — Я задумався. — Для неї й мене також, насправді. Я збирався попросити Діка бути моїм дружбою на нашому весіллі.

Фріц залишив мої слова поза увагою.

— Могло відбуватися ось що: ви і ваша дівчина були спільниками Освальда. А там, можливо, наприкінці ви схарапудились.

Вічно популярна теорія змови. Куди ж порядним людям без неї?

— Можливо, в останню хвилину ви усвідомили, що готувалися застрелити найвпливовішу людину у всьому світі, — заговорив Гості. — На вас зійшов момент просвітління. Тому ви його зупинили. Якщо все відбувалося так, ви можете розраховувати на чимале послаблення.

Так. Послаблення — це сорок чи радше п’ятдесят років у Лівенворті [674], їсти макарони з сиром, замість електричного стільця в Техасі.

— Чому ж нас не було там з ним, агенте Гості? Чому ми тарабанили у двері, щоби нас впустили?

Гості знизав плечима: «Це ви мені поясніть».

— І ще, якщо ми плели змову, готуючи замах, ви мусили б мене бачити разом з ним. Бо я знаю, що ви тримали його під принаймні частковим спостереженням. — Я нахилився вперед. — Чому вийого не зупинили, Гості? Це ж вашаробота.

Він відсмикнувся так, немов я замахнувся на нього кулаком. Щелепи в нього почервоніли.

Принаймні на кілька секунд моя скорбота затужавіла до стану злостивої насолоди.

— ФБР наглядало за ним, бо він дезертирував до Росії, повернувся до Сполучених Штатів, а потім намагався втекти на Кубу. Він роздавав прокламації в підтримку Кастро на вулицях місяцями, перш ніж дійшов до сьогоднішнього шоу жахів.

— Звідки ви все це знаєте? — гаркнув Гості.

— Бо він мені розповів. А що відбувається далі? Президент, котрий намагався зробити все, що тільки можна було придумати, щоб скинути Кастро з його сідала, приїздить у Даллас. Працюючий у Книгосховищі Лі має найкраще місце в партері перед сценою з кортежем. Ви про це знали і не зробили нічого.

Фріц придивлявся до Гості з виразом, найбільше схожим на жах. Я був певен, Гості дуже жалкує, що далласький коп перебуває зараз у кімнаті, та тільки що він міг зробити? Це була Фріцова дільниця.

— Ми не розглядали його як небезпечного, — силувано промовив Гості.

— Авжеж, цебезумовно була просто помилка. Що було у тій записці, яку він вам передав, Гості? Я знаю, що Лі приходив до вашого офісу і, коли йому повідомили, що вас на місці нема, залишив для вас записку, але він не сказав мені, що саме в ній було. Він тільки всміхнувся отією своєю паскудною посмішечкою. Ми говоримо про того, хто вбив жінку, яку я кохав, тому, я вважаю, я заслужив на те, щоб знати. Він написав, що збирається утнути дещо таке, від чого весь світ застигне з роззявленим ротом? Можу закластися, що саме так.

— Нічого подібного там не було!

— Тоді покажіть мені ту записку. Нумо, зважуйтесь.

— Будь-яка інформація від містера Освальда є справою Бюро.

— Я не думаю, що ви можетепоказати ту записку. Можу закластися, що попіл її змито у вашому туалеті, згідно з наказами містера Гувера.

Якщо навіть цього не було, то могло бути. Так писалося в нотатках Ела.

— Якщо ви такий невинний, — сказав Фріц, — самі розкажіть нам, звідки ви знали Освальда і чому ви мали при собі револьвер.

— І чому та леді мала при собі різницький ніж, на якому була кров? — додав Гості.

Це мене збісило.

—  Леді геть уся була в крові! — заволав я. — Одяг її був у крові, її туфлі, сумочка! Той сучий син вистрелив їй у груди, чи ви цього не помітили?