В автокемпінгу «Модрина» я отримав кабінку № 7.

Заплатив грошима з того страусового портмоне, яке мені дав колись мій старий друг. Гроші, як і м’ясо, що купувалося в супермаркеті «Червоне & Біле» чи сорочки, що купувалися в крамниці чоловічого одягу Мейсона, завжди залишаються цілими. Якби кожна подорож дійсно призводила до повногоперевстановлення, вони б зникали, але це не так, тож вони й залишаються. Гроші були не Елові, але принаймні агент Гості дозволив мені втекти, що, либонь, пішло тільки на користь світу.

Або ні. Я не знаю.

Завтра перше жовтня. У Деррі діти Даннінга нетерпляче чекають Гелловіну і вже придумують, в які одягнуться костюми. Еллен, ця рудоволоса красунечка-паливода, збирається виступити Принцесою Літоосінь Зимавесна. Не має вона жодного шансу. Якщо я сьогодні ж поїду в Деррі, я зможу вбити Френка Даннінга і врятувати для неї Гелловін, але я не поїду. І в Дерам я не поїду рятувати Каролін Пулен від випадкової кулі Енді Каллема. Питання в тому, чи поїду я в Джоді? Я не можу рятувати Кеннеді, це поза всякими питаннями, але чи аж така вже вразлива майбутня історія світу, що двом шкільним учителям не дозволено зустрітися й покохати одне одного? Побратися, танцювати під мелодії Бітлз на зразок «Я хочу тримати тебе за руку» [711]і жити своїм непомітним життям?

Не знаю, я не знаю.

Вона може не захотіти мати зі мною бодай щось спільного. Ми більше не будемо тридцятип’яти- й двадцятивосьмирічними; цього разу мені буде сорок два чи три роки. А на вигляд і того більше. Але, знаєте, я вірю в кохання; кохання — це унікально заразлива магія. Я не думаю, що воно сходить з небес, але я вірю, що кров озивається до крові, і розум до розуму, і серце до серця.

Сейді танцює медісон, розпашілись яскраво її щоки, вона сміється.

Сейді просить, щоб я знов облизав її губи.

Сейді питається, чи не хочу я завітати до неї, скуштувати кексу.

Один чоловік і одна жінка. Чи це завелике прохання?

Не знаю. Я не знаю.

Що я робив тут, спитаєте ви, тепер, коли зняв і відклав свої крила доброго янгола? Я писав. Я мав перову авторучку — ту, що мені подарували Майк з Боббі Джилл, ви ж їх пам’ятаєте — і сходив до маркету, далі по дорозі, де купив собі ще десять заправних балончиків. Чорнило в мене чорне, що відповідає моєму настрою. Також я купив два десятки товстих блокнотів, і вже списав їх усі, окрім останнього. Біля того маркету є крамниця «Вестерн Авто», де я купив лопату й сталевий кофр з набірним замком. Загальна сума моїх витрат на ці придбання становила сімнадцять доларів і дев’ятнадцять центів. Достатньо цих речей, щоб наповнити світ темрявою й брудом? Що трапиться з тим продавцем, чий передвизначений курс було змінено — просто нашою з ним короткою трансакцією — проти того, яким той міг в іншому випадку бути?

Я не знаю, але я знаю ось що: одного разу шкільному футболісту я надав шанс зблиснути на сцені актором і обличчя його дівчини було понівечено. Ви можете сказати, що нема в цьому моєї вини, але ж ми з вами все розуміємо, хіба ні? Метелик розправляє свої крильця.

Три тижні поспіль я писав цілими днями, щодня. По дванадцять годин у деякі дні. По чотирнадцять в інші. Гоном гнала мене моя ручка. Мені терпла рука. Я її розтирав і писав ще трохи далі. Подеколи ввечері я ходив до Лізбонського драйв-іну, де для піших є спеціальні дешеві квитки: тридцять центів. Я сідав на складаний стільчик перед баром-закусочною, поряд з дитячим ігровим майданчиком. Я знову подивився «Довге, гаряче літо». Я подивився «Міст через річку Квай»і «Південь Тихого океану» [712]. Я пережив ЖАХОКОНВУЛЬСИВНИЙ ПОДВІЙНИЙ СЕАНС, що складався з «Мухи»та «Краплі» [713]. І весь час я загадувався, що я змінюю. Прибивши якусь мошку, я загадувався, що я тим самим змінив за десять років попереду. Або за двадцять. Або за сорок.

Не знаю. Я не знаю.

А ось ще одне, що я знаю. Минуле опірне з тих самих причин, з яких опірним є панцир черепахи: бо жива плоть всередині нього ніжна й беззахисна.

І ще дещо. Численні варіанти вибору можливостей нашого повсякденного життя — це музика, під яку ми танцюємо. Вони — як струни на гітарі. Бренькни — й отримаєш приємний звук. Гармонійний, повний обертонів. А потім почни додавати струни. Десять струн, сто струн, тисячу, мільйон. Бо вони множаться! Гаррі не знав, від чого той водянисто-крижаний скрегіт, а я от певен, що знаю; це звучання занадто численних обертонів, створюваних занадто багатою кількістю струн.

Заспівай високе «до» достатньо голосно й чисто, і ти розколеш цим звуком тонкий кришталевий келих. Заграй достатньо гучно правильні ноти з правильними обертонами через свою домашню стереосистему, і в тебе потрощиться віконне скло. З цього виходить (принаймні для мене), що, якщо натягнути достатньо струн на інструмент часу, можна розтрощити саму дійсність.

Але перевстановлення кожного разу відбувається майжецілковите. Звісно, залишаються якісь рештки. Так казав містер Вохряна Картка, і я йому вірю. Але якщо я не створюю ніяких великихзмін… якщо я не зроблю нічого, а лише поїду в Джоді й зустріну Сейді уперше… якщо так трапиться, що ми закохаємося…

Я хочу, щоб так трапилося, і гадаю, що так воно й було б. Кров озивається до крові, серце озивається до серця. Вона захоче мати дітей. Авжеж, і я також, безсумнівно. Я запевняю себе, що одна, всього одна дитина також не створить якихось змін. Або значнихзмін. Чи й дві. Навіть три дитини. (Це ж, врешті-решт, епоха великих родин.) Ми житимемо собі тихенько. Ми не здійматимемо хвиль.

Тільки-от кожна дитина — це хвиля.

Кожен наш вдих — це хвиля.

«Ви мусите повернутися востаннє,— сказав містер Вохряна Картка. — Ви мусите завершити цей цикл. Бажання тут ні до чого».

Чи справді я оце розмірковую про можливість ризикнути цілим світом — ймовірно, самою дійсністю — заради жінки, котру кохаю? Порівняно з цим божевілля Лі здається не більшим злом, аніж дитина напісяла.

Чоловік із карткою, заткнутою за бинду його капелюха, чекає на мене під стіною сушарні. Я його там відчуваю. Може, він і не надсилає думки-хвилі, але це достеменно відчувається саме так. «Вертайтеся. Ви не мусите поводитися, як Джимла. Ще не пізно знову стати Джейком. Стати добропорядним парубком, добрим янголом. Покиньте думати про рятування президента; рятуйте світ. Зробіть це, допоки є час».

Так.

Зроблю.

Можливо, зроблю.

Завтра.

Завтра ж іще не буде пізно, чи не правда?

Все ще тут, у «Модрині». Так само пишу.

Найгірше — це моя непевність щодо Клейтона. Клейтон — це те, про що я думав, вкручуючи останній балончик у мою вірну авторучку, про нього ж я думаю й зараз. Якби я знав, що вона в безпеці супроти нього, гадаю, я міг би піддатися. Чи об’явиться Джон Клейтон знову в домі Сейді на Бортьовій алеї, якщо я приберу себе з цього рівняння? Можливо, його заштовхнуло за край те, що він побачив нас з нею разом? Але він почав висліджувати її в Техасі ще до того, як дізнався про нас, і, якщо він зробить це знову, цього разу він може не просто знівечити Сейді щоку, а перерізати їй горло. І звісно ж, не буде там ані Діка, ані мене, щоб його зупинити.

Хоча він, можливо, і знав про нас. Сейді могла написати якійсь своїй подружці в Саванні, а подружка могла розказати іншій подружці, і новина про те, що Сейді тепер має хлопця — та ще й такого, котрий не знає про важливу роль швабри, — могла кінець кінцем дістатися й її колишнього. Якщо нічого такого не трапиться, бо мене там нема, то з Сейді все буде гаразд.

Леді чи тигр? [714]

Не знаю. Я не знаю.

Погода повертає на осінь.