Насолодившись досхочу цим пречудовим тестом, я заповнив відповідні квадратики (раз у раз вигукуючи: «Та ви з мене точнодуркуєте!») і відіслав його в Енід, штат Оклахома [315]. Відповідною карткою мене привітали зі здачею екзамену. Після сплати додаткових п’ятдесяти доларів «адміністративного внеску» я отримав повідомлення, що мені пришлють диплом. Так мене поінформували, і чудо — так воно й відбулося. Сам диплом мав набагато кращий вигляд, аніж ті тести, особливо вражала золота печатка на ньому. Коли я подав цей диплом представникові шкільної ради округу Сарасота, той достойник прийняв його без жодних питань і вніс моє ім’я до списку кандидатів на підміну.

Отак я знову став учителем і щотижня впродовж 1959–1960 академічного року мав один-два робочих дні. Гарно було повернутися до справи. Мені подобалися учні — хлопці з пласкими стрижками, дівчата з волоссям, зав’язаним у хвостики і в пудельних спідницях до середини литок, — хоча боляче було усвідомлювати, що в різних класних кімнатах я бачу обличчя лише і тільки ванільних відтінків [316]. Та робота на підміні фактично знову репрезентувала базове підґрунтя моєї особистості: хоч мені й подобається писати і я для себе відкрив, що в мене це виходить добре, але найбільше я люблю все ж таки навчати. Ця справа виповнювала мене чимсь таким, чого я не можу пояснити. Аби навіть захотів. Пояснення — це така дешева поезія.

Найкращий день в моїй роботі підмінником трапився в середній школі Західної Сарасоти після того, як я переповів класу основний сюжет «Ловця в житі» [317](книжки, котрої, звісно, не дозволено було тримати в шкільний бібліотеці і котру конфіскували б, якби хтось з учнів приніс її в тії священні зали), а тоді заохотив їх обговорити головні претензії Голдена Колфілда: що школа, дорослі і загалом американське життя є суцільним лицемірством. Діти розпочали потихеньку, проте на той час коли продзвенів дзвінок, всі уже намагалися говорити одночасно, а з півдесятка найзапекліших, ризикуючи запізнитися на наступний урок, викладали свої підсумкові думки про те, що вони вважають неправильним у тому суспільстві, де зараз живуть, і в тому майбутньому, яке планують для них їхні батьки. Палаючі очі, розжарені від збудження щоки. Я не сумнівався, що в довколишніх книгарнях спалахне попит на певну невеличку книжечку в м’якій червоній обкладинці. Останнім залишився м’язистий парубок у футбольному светрі. Виглядом він мені нагадав Муса Мейсона з коміксів Арчі [318].

— Я так хо’ів би, аби ви були у нас у’есь час, містере Емберсон, — промовив він з м’яким південним акцентом. — Мені до душі ви найбі’ше.

Я виявився йому не просто до душі, а найбільше. Ніщо не зрівняється з цим, як почути таке від сімнадцятирічного хлопця, у котрого вигляд був, ніби він оце вперше прокинувся за всю свою учнівську кар’єру.

Пізніше того ж місяця мене викликав до свого кабінету директор, де, запропонувавши мені ко’а-колу, він почав з якихось люб’язностей, а потім спитав: «Синку, ти бунтар?» Я запевнив його, що ні, сказав що я голосував за Айка [319]. Його це, здавалося, задовольнило, але він порадив мені в майбутньому триматися «ухваленого загалом списку літератури для читання». Змінюються і зачіски, і довжина спідниць, і сленг, але шкільні адміністратори? Ніколи.

Раз на лекції в коледжі (це було в Мейнському університеті, справжньому навчальному закладі, де я колись отримав справжній диплом бакалавра) професор психології висловив припущення, що люди дійсно маютьшосте чуття. Він називав його наїттям спинного мозкуі доводив, що найкраще воно розвинуте у містиків та злочинців. Я ніякий не містик, проте був втікачем з власного часу і вбивцею (сам я міг вважати розстріл Френка Даннінга заслуженим, але поліція безсумнівно не погодилась би з моєю опінією). Якщо це не робило мене злочинцем, то що ще треба інше?

— Моя порада в ситуаціях, коли вас охоплює відчуття, ніби вам загрожує якась небезпека, — говорив того дня 1995 року професор, — дослухайтеся свого спинного мозку.

Саме це я й зробив у липні 1960. Мене дедалі більше тривожив Едуардо Гутьєрес. Сам по собі дрібний тип, але варто було зважати на його ймовірні зв’язки з мафією… і той блиск у його очах, коли він сплачував мені виграш у кінських перегонах, який мені тепер здавався ідіотськи надмірним. Навіщо я його підстроїв, коли мені ще так далеко до банкрутства? Не з жадібності; гадаю, то було більше схоже на реакцію доброго відбивача, коли йому летить навісний кручений м’яч. У деяких випадках просто неможливо утриматися від того, щоб не відбити його аж за паркан. Я «свінгонув», як любив висловлюватися у своїх барвистих радіокоментарях Лео «Губа» Дьюрошер [320], а тепер про це жалів.

Я свідомо програв дві останні ставки у Гутьєреса, з усіх моїх сил намагаючись виглядати дурником, звичайнісіньким гравцем, котрому один раз пощастило, а тепер фортуна знову розвернулась до нього задом, проте хребтове чуття підказувало мені, що моє акторство малопереконливе. Хребтовому чуттю не сподобалося, коли Гутьєрес почав вітати мене: «О, глядіть-но! Ось і мій янкі з Янкіленду». Не просто янкі, а мійянкі.

Припустімо, він приставить якогось зі своїх друзів, любителів покеру, щоби той простежив за мною від Тампи до Сансет Пойнта? А чи можливо, щоби він відправив когось з інших своїх друзів по покеру — або парочку м’язистих парубків, що прагнуть виборсатися з-під якогось боргового пресу, яким може їх давити цей алігатор-лихвар Гутьєрес — на делікатну рятувальну операцію з діставання того, що ще залишилося від тих десяти тисяч? Мій передній мозок запевняв, що це нікчемний сюжетний хід з тих, що вигулькують в ідіотських шоу на кшталт «77 Сансет Стрип» [321], але хребет стверджував дещо інше. Хребет мені казав, що чоловічок з рідіючим волоссям цілком здатний дати зелене світло вламуванню в будинок і наказати своїм рейдерам побити мене на лайно, якщо я чинитиму опір. Мені не імпонувало виявитися побитим і не імпонувало бути пограбованим. Більш за все я не бажав ризикувати тим, що до рук пов’язаного з мафією букмекера можуть потрапити мої папери. Думка про втечу з підібганим межи ноги хвостом мені теж не подобалася, але ж, чорт забирай, рано чи пізно я все одно мушу прокладати собі шлях до Техасу, то чому не зробити це рано? Крім того, обережність — найкраща складова відваги. Я запам’ятав це, ще сидячи на колінах у матері.

Отже, після однієї майже цілком безсонної ночі в липні, коли сонарні попискування спинного мозку лунали особливо голосно, я спакував своє майно (сейф з моїми мемуарами й готівкою я заховав під запасним колесом у багажнику «Санлайнера»), залишив записку і останній чек хазяїну будинку і взяв курс по шосе № 19 на північ. Першу ніч у дорозі я провів у мізерному автокемпінгу в Де-Ф’юніак Спрингс [322]. У сітках зяяли діри, і поки я не вимкнув єдину в моїй кімнаті лампочку (вона, гола, звисала зі стелі на довгому дроті), мене обсідали москіти завбільшки як літаки-винищувачі.

А проте спав я, як немовля. Жодних кошмарів, попискування мого внутрішнього радара вщухло нанівець. І цього мені вже було достатньо.