— А про що ваш роман?

Тут мені теж міг настати гаплик, проте я вирішив бути чесним. Чесним, наскільки це можливо, тобто зважаючи на мої своєрідні обставини.

— Серія вбивств і той вплив, що вони його спричиняють на ту громаду, де відбуваються.

— О, Боже правий, — проказав Дік.

Вона поплескала його по зап’ястку: «Тихіше, продовжуйте, містере Емберсон».

— Спочатку дія в мене відбувалася у вигаданому містечку в штаті Мейн, я назвав його Досон, але потім я вирішив, що реалістичності додасть, якщо я перенесу дію до реальногоміста. І більшого. Я думав спочатку про Тампу, але це місто не годиться в деяких аспектах.

Вона відкинула Тампу помахом руки.

— Занадто акварельно. Надто багато туристів. Ви шукали щось більш забобонне, я підозрюю.

Вельми кмітлива пані. Вона знала про мою книжку більше, ніж я сам.

— Саме так. Тому я зупинився на Далласі. Гадаю, це підходяще місто, хоча…

— Хоча жити там вам не схотілося?

— Власне так.

— Розумію, — вона почала колупатися у своїй смаженій у фритюрі рибі. Дік дивився на неї лагідними очима стятої голови. Чого б він не прагнув, скерувавши свій галоп на прикінцеве скаковище життя, схоже, все з того малося в цій жінці. Не так воно й дивно; кожен когось колись покохає, як мудро про це співає Дін Мартін [348]. Щоправда, станеться це лише за кілька років. — А коли ви не пишете, що ви самі любите читати, містере Емберсон?

— О, майже будь-що.

— Ви читали «Ловця в житі»?

«Ого-го», — подумав я.

— Так, мем.

Вона поглянула трохи роздратовано.

— Звіть мене Мімі. Навіть діти звуть мене Мімі, хоча я наполягаю, щоби заради пристойності вони додавали перед цим «міз». І яка ваша думка щодо cri de coeur [349]містера Селінджера?

Збрехати чи сказати правду? Але вибір здавався несерйозним. Ця жінка вміла розпізнати брехню та само легко, як я міг… ну… скажімо, прочитати напис ІМПІЧМЕНТ ЕРЛУ ВОРРЕНУ на білборді.

— Я гадаю, там багато розказується про те, якими паршивими були п’ятдесяті і якими гарними можуть стати шістдесяті. Якщо американські Голдени Колфілди не згайнують свого гніву, тобто. І своєї відваги.

— Гм-гм, — Мімі завзято рилася у своїй рибі, але я не помітив, щоби вона з’їла бодай шматочок. Не дивно, що ця жінка виглядає так, що хоч нитку чіпляй їй ззаду до сукні і запускай її в небо повітряною змією. — А як ви вважаєте, чи місце цій книзі в шкільній бібліотеці?

Я зітхнув, думаючи про те, як мені хороше було б жити і працювати підмінним викладачем у містечку Джоді, штат Техас.

— Фактично, мем… Мімі… так. Хоча також вважаю, що видавати її варто тільки деяким учням, і то винятково на розсуд бібліотекаря.

— Бібліотекаря? Не батьків?

— Ні, мем. То слизька доріжка.

Мімі Коркоран спалахнула широкою усмішкою й обернулася до свого кавалера.

— Діку, цьому парубку не місце в підмінному списку. Він мусить працювати в штаті, по повному графіку.

— Мімі…

— Знаю, нема на факультеті англійської вільних вакансій. Але якщо він у нас затримається, можливо зможе заступити на звільнене місце, коли той ідіот Філ Бейтмен вийде на пенсію.

— Мімз, це надто нестримано.

— Так, — погодилась вона, явно мені підморгнувши. — А також правдиво. Пошліть Діку ваші рекомендації з Флориди, містере Емберсон. Він погодиться. А втім, краще принесіть йому їх особисто на початку тижня. Навчальний рік розпочався. Нема сенсу втрачати час.

— Звіть мене Джорджем, — сказав я.

— Так, дійсно, — сказала вона. Вона відсунула від себе тарілку. — Діку, це ж якийсь жах. Чому ми тут їмо?

— Бо мені подобаються бургери, а тобі Елова полунична плачинда.

— О, так, — погодилася вона. — Полунична плачинда. Нічого сказати, я готова. Містере Емберсон, ви зможете залишитися на футбольний матч?

— Не сьогодні, — відповів я. — Мушу повернутись до Далласа. Можливо, на матч наступної п’ятниці. Якщо ви вирішите, що я вам знадоблюся.

— Якщо Мімі вас вподобала, значить, ви подобаєтеся й мені, — сказав Дік Сімонс. — День щотижня я вам не гарантую, але в деякі тижні буде по два, а то навіть і по три дні. Таким чином все зрівняється.

— Не сумніваюсь.

— Боюся, платня за підміну невелика…

— Я знаю, сер. Я шукаю способу лише доповнення мого бюджету.

— Тієї книжки, «Ловця», ніколи не буде в шкільній бібліотеці, — промовив Дік, скоса кидаючи сумний погляд на свою коханку, котра на це випнула губи. — Шкільна рада не дозволить. Мімі це знає. — І він знов уп’явся зубами і свій «Вилоріг».

— Часи змінюються, — проказала Мімі, спершу показуючи на диспенсер, а потім на кутик його рота. — Діку. Соус.

Наступного тижня я зробив помилку. Мав би розуміти: знову закладатися по-великому — це останнє, що я мусив впустити собі в голову після того, що зі мною трапилося. Ви скажете, що я мусив би краще стерегтися.

Я усвідомлювавризик, але мене непокоїли гроші. До Техасу я прибув з менш ніж шістнадцятьма тисячами доларів. Дещо з того було залишками заощаджень Ела, але більша частина — результатом двох дуже великих виграшів у Деррі і в Тампі. Однак проживання впродовж семи з чимось тижнів в «Адольфусі» з’їло понад тисячу; облаштування в новому місті легко зжере ще чотири чи п’ять сотень. Якщо навіть не враховувати їжу, оренду, плату за електрику й інші послуги, мені потрібно набагато більше одягу — і то кращого, — якщо я збираюся мати респектабельний вигляд перед шкільним класом. У Джоді мені доведеться базуватися два з половиною роки, перш ніж я завершу свою справу з Лі Гарві Освальдом. Чотирнадцять з лишком тисяч доларів не покриють цього строку. Зарплатня підмінного вчителя? П’ятнадцять доларів п’ятнадцять центів за день. Ї-го-го.

Окей, можливо, я й протягнув би на чотирнадцять тисяч, плюс на додаток тридцять, а подеколи й п’ятдесят баксів на місяць. Але для цього я мушу залишатися здоровим, не потрапити ні до якої аварії, а хіба на таке можна закластися. Минуле ще й хитре, окрім того, що опірне. Воно дає відсіч. Авжеж, можливо, в цьому також був присутній елемент захланності. Якщо так, то не через надто велику любов до грошей, а радше від тієї п’янкої упевненості, що я можу в будь-який час, коли мені заманеться, побити зазвичай непереможну букмекерську контору.

Це тепер я думаю: «Якби ж то Ел так само ретельно був дослідив фондовий ринок, як він це зробив щодо переможців у футбольних матчах і кінських перегонах…»

Але він цього не зробив.

Це тепер я думаю: «Якби ж то Фреді Квінлен не зауважив, що Світова серія, схоже, буде пекельна…»

Але він це зробив.

І я знову поїхав на Грінвіл-авеню.

Переконував себе, що всі ті грачі в солом’яних капелюхах, що товчуться біля щита «Фінансове забезпечення. Довіра наше гасло», закладатимуться на серію і дехто з них ставитиме доволі серйозні суми готівки. Я переконував себе, що буду одним з багатьох, тож середнього розміру ставка від якогось містера Джорджа Емберсона — котрий сказав, що мешкає тут, у Далласі, на Блеквел-стрит, у гарненькому, переробленому з колишнього гаража дуплексі — не приверне нічиєї уваги. Чорт, я переконував себе, що хлопці, котрі керують «Фінансовим забезпеченням», либонь, з якимсь-там сеньйором Едуардо Гутьєресом з Тампи не можуть знатися від часів Адама. Чи Ноєвого сина Хама, як на те пішлося.

О, я переконував себе багато в чому, і все те уварювалося до одних і тих самих думок: оборудка абсолютно безпечна, і це абсолютно розумно — хотіти ще грошей, попри те, що на прожиття я зараз маю їх достатньо. Йолоп. Але дурість одна з двох речей, які ми найясніше бачимо в ретроспективі. Інша — це втрачені шанси.

Двадцять восьмого вересня, за тиждень до конкретної дати початку серії, я увійшов до «Фінансового забезпечення» і (після деяких хитань-вагань) поставив шість сотень на те, що «Пітсбурзькі Пірати» у сімці поб’ють «Янкі». При тім погодившись на коефіцієнт два до одного, що було нахабством, зважаючи на те, в якому дикому фаворі перебували «Янкі». Наступного дня після того, як Білл Мазероскі [350]вчинив свою безпрецедентну «домашню пробіжку», буквально печаткою завіривши перемогу «Піратчиків», я поїхав у Даллас, на Грінвіл-авеню. Гадаю, якби у «Фінансовому забезпеченні» було закрито, я зразу б розвернувся і поїхав назаддо Джоді… чи це я просто тепер так себе виправдовую. Достоту не відаю.