Але ще більше я переймався Майком.

Я прибрав його долоню з губ. Поклав її йому на коліно. Свої руки поклав йому на плечі. Подивився йому в очі.

— Слухай сюди, — промовив я. — Ти мене слухаєш?

— Йо-сер.

— Ти нез’їбешся. Повтори.

— Я…

—  Кажи.

— Я не з’їбуся.

— Ти зробиш інше, ти їх приголомшиш. Я тобі це обіцяю, Майку, — проказав я, сильніше стискаючи його плечі. Відчуття було, ніби намагаєшся занурити пальці в камінь. Цей хлопець міг підхопити мене й переламати собі об коліно, але він тільки сидів, дивився парою очей, смиренних, повних надії і залишків сліз. — Ти чуєш мене? Я обіцяю.

4

Сцена була острівцем світла, далі лежало озеро темряви, де сиділа публіка. Джордж з Ленні стояли на березі уявної ріки. Інших чоловіків було відіслано геть, але вони повернуться, і то невдовзі; якщо цей великий, з примарною усмішкою парубок-гора в комбінезоні має померти з достоїнством, Джордж заопікується цим сам.

— Джордже? А куди вони пішли?

Праворуч від мене сиділа Мімі Коркоран. У якийсь момент вона взяла мою руку і тепер стискала її. Дужче, дужче, дужче. Ми сиділи на першому ряді. Поруч з нею, з іншого боку, з напіввідкритим ротом на сцену дивився Дік Сімонс. То був вираз обличчя фермера, котрий побачив динозавра, що пасеться на його дальнім полі.

— На полювання. Вони пішли полювати. Сіддай, Ленні.

Вінсу Нолзу ніколи не стати актором — радше за все, йому світить стати продавцем філії компанії «Крайслер-Додж» у Джоді, як його батько, — але сильна вистава може відразу підняти рівень гри всіх акторів, і саме це трапилося того вечора. Вінс, котрий на репетиціях тільки пару разів був сягнув найнижчого рівня достовірності (здебільшого завдяки своєму виснаженому, інтелігентському обличчю стейнбеківського Джорджа Мілтона), але зараз він чимсь заразився від Майка. Раптом, десь посеред першої дії, він, здається, усвідомив, що це значить — блукати по життю з єдиним другом, таким, як Ленні, і він утрапив у роль. Тепер, побачивши, як він зсунув на потилицю старий фетровий капелюх, я подумав, що Вінс схожий на Генрі Фонду в «Гронах гніву» [366].

— Джордже!

— Га?

— Ти не збираєшся завдати мені прочуханки?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти знаєш, Джордже. — Усміхається. Того ґатунку усмішкою, що каже: «Йо, я знаю, що я йолоп, але ми обоє знаємо, що я не маю на це ради». Сидить на березі уявної річки. Знімає з себе бриля, шпурляє його вбік, куйовдить своє коротке біляве волосся. Говорить голосом Джорджа. Майк вловив ці інтонації вже на першій репетиції, без жодної допомоги з мого боку. — Якби я був один, я міг би жити так легко. Я б знайшов собі роботу і не мав більше ніякого клопоту. — Знов повертається до свого голосу… чи радше до голосу Ленні. — Я можу піти геть. Я можу піти просто в гори і знайти собі печеру, якщо я тобі не потрібен.

Вінс Нолз був понурив голову, а тепер, коли він її підвів і промовив свої наступні слова, голос його звучав непевно, він затинався. Це було те відтворення жалю, якого він ніколи не міг добитися, навіть під час найвдаліших репетицій.

— Ні, Ленні, я хочу, щоб ти залишився тут, зі мною.

— Тоді скажи мені, як ти це казав раніше! Про інших хлопців і про нас!

Саме тоді я й почув перший схлип у залі. За цим прозвучав другий. Потім третій. Такого я не очікував, ні, навіть у найфантастичніших мріях не очікував. Мороз перебіг мені поза плечима, я скрадливо поглянув на Мімі. Вона не плакала поки що, але вологість в її очах підказала мені, що скоро почне. Так, навіть вона — така стара, міцна бейбі, якою вона була.

Джордж завагався, потім взяв Ленні за руку, жест, якого він ніколи б не зробив на репетиціях. «Це манери гоміків», — сказав би він.

— Хлопці, як ми… Ленні, хлопці, як ми, ніколи не мають родин. Вони не мають нікого, кому б до них було небайдуже. — Вільною рукою намацує бутафорський пістолет, схований в нього під піджаком. Наполовину його витягає. Ховає знову. Потім, укріпившись духом, знов дістає. Тримає його в себе біля ноги.

— Але це не про нас, Джордже! Не про нас! Хіба це не так?

Майк зник. Сцена зникла. Тепер там були тільки ці двоє, і на той час, коли Ленні просив Джорджа розказати йому про їхнє маленьке ранчо, про кроликів, про життя з плодів землі, рюмсала вголос уже половина залу. Вінс плакав так гірко, що заледве зумів проговорити свої останні слова, кажучи бідному дурненькому Ленні, щоб той дивився туди, вдалечінь, що ранчо, на якому вони будуть жити, там. Якщо він видивлятиметься достатньо пильно, він зможе його побачити.

Сцена повільно занурювалася в повну темряву, цього разу Сінді Мак-Комас керувала освітленням ідеально. Берді Джеймісон, шкільний сторож, вистрелив холостим набоєм. Якась жінка в залі коротко скрикнула. Такого ґатунку реакції зазвичай супроводжуються нервовим сміхом, але цього вечора лунали тільки схлипи сидячих на стільцях людей. А в іншому сенсі тиша. Вона тривала десять секунд. Ну, може, п’ять. Скільки б вона не тривала, мені це здалося вічністю. А потім вибухнули аплодисменти. То був найкращий грім з усіх чутих мною в житті. Загорілося світло в залі. Вся аудиторія стояла. Перші два ряди займали викладачі, і мені впав до ока тренер Борман. Бодай мені згинути, якщо він теж не плакав.

За два ряди позаду, де разом сиділи всі шкільні спортсмени, ляскав себе по кульшах Ла-Дью.

— Ти потрясний, Косло! — заволав він.

Це викликало схвальні вигуки й сміх.

Трупа почала виходити на поклони: спершу футболісти-мешканці містечка, потім Керлі й дружина Керлі, далі Кенді зі Слімом і рештою фермерських наймитів. Аплодисменти почали трішки пригасати, але тут вийшов Вінс, щасливий, сяючий, і щоки в нього теж були ще мокрими. Майк Косло, човгаючи ступнями, наче в замішанні, вийшов останнім і, почувши, як викрикнула «Браво!» Мімі, почав її шукати очима в кумедному здивуванні.

Цей викрик підхопили інші, і скоро вже весь зал скандував:

— Браво! Браво!

Браво!Майк уклонився, махнувши своїй брилем так низько, що той промів по сцені. Випростався він уже усміхненим. Втім, то було дещо більше за просто усмішку; його обличчя було позначено тим щастям, що зарезервоване лише для осіб, котрим врешті даровано привілей сягнути самісінької вершини.

А тоді він закричав:

— Містере Емберсон! Піднімайтесь сюди, містере Емберсон!

Трупа взялася скандувати:

— Режисер! Режисер!

— Не гасіть овацію, — пробурчала поряд зі мною Мімі. — Йдіть, піднімайтеся туди, ви, бовдуре!

Тож я так і зробив, і аплодисменти загриміли знову. Майк обхопив мене, обняв і підважив, аж мої ступні відірвалися від підлоги, а потім знов мене поставив і здорово чмокнув у щоку. Всі розсміялися, включно зі мною. Ми всі вхопилися за руки, підняли їх до залу і вклонилися. Я слухав аплодисменти, і в той же час мені навернулася одна думка, від якої потьмарилося на душі. А в Мінську молодята зараз. Якраз дев’ятнадцять днів відтоді, як Лі з Мариною стали чоловіком і дружиною.

5

За три тижні перед тим, як школі закритися на літо, я поїхав у Даллас, щоби зробити кілька фотознімків тих трьох квартир, де мешкатимуть разом Лі з Мариною. Знімав я маленьким «Міноксом» [367], тримаючи його в долоні так, щоб об’єктив проглядав між моїми двома розсунутими пальцями. Я почувався смішним — схожим більше на закутаного в плащ карикатурного персонажа з коміксу «Шпигун проти шпигуна»в журналі «Скажений» [368], аніж на Джеймса Бонда, — але я вже був навчений обережно ставитися до таких станів.

Повернувшись додому, я побачив припаркований біля бордюру небесно-блакитний «Неш» [369]Мімі Коркоран і її саму, вона якраз прослизала за його кермо. Побачивши мене, вона знову вилізла. Лице її напружилось у миттєвій гримасі — чи то болю, чи то зусилля, — але на під’їзну алею вона вже ступила зі своєю звичайною сухою усмішкою. Так, ніби я її чимсь здивував, проте в гарному сенсі. У руках вона тримала пухкий манільський конверт, у якому містилися сто п’ятдесят сторінок «Місця вбивства». Я врешті піддався її домаганням… але ж то трапилося лише напередодні.

вернуться

366

«The Grapes of Wrath» (1940) — фільм за однойменним романом (1939) Джона Стейнбека, в якому головну роль грає актор Генрі Фонда (1905–1982).

вернуться

367

Minox — супермініатюрний фотоапарат, створений 1936 року латвійським винахідником Вальтером Заппом (1905–2003), до 1943 р. випускався в Ризі, а з 1948 року в Західній Німеччині.

вернуться

368

«Mad» («Скажений») — заснований 1952 року сатиричний журнал, який значно вплинув на розвиток вільної думки в Америці ХХ ст.; автором коміксу «Шпигун поти шпигуна» був відомий кубинський політичний карикатурист Антоніо Прохіас (1921–1998), котрий емігрував до США у травні 1960 р.

вернуться

369

«Nash» — бренд автомобілів, що випускалися заснованою 1916 року компанією «Nash Motors», котра після багатьох пертурбацій з 1987 року належить корпорації «Крайслер».