— Ні, — відповів я. — Фактично ви мене очаровуєте.

Суха усмішка.

— Прекрасно. Бо, коли я опускаю ногу з ліжка вранці, торкаючись ступнею підлоги, перша моя думка завжди: «Чи зможу я сьогодні чимсь очарувати Джорджа Емберсона? І якщо так, з якого боку мені за це взятися?»

— Не перевершуйте вашого захвату, міз Мімі.

— Мужньо сказано. — Сьорбнула холодної кави. — Я мала дві мети, йдучи сюди. Першої досягла. Тепер перейду до другої, щоб ви вже могли знову повернутися до власних справ. Ми з Діком збираємося одружитися двадцять першого липня, це п’ятниця. Невеличкий ритуал відбудеться у нього вдома — тільки ми, проповідник і кілька членів родини. Його батьки — вони доволі жваві як для динозаврів — приїдуть з Алабами, а моя сестра з Сан-Дієго. Вечірка з друзями відбудеться наступного дня на галявині у мене вдома. З другої після полудня до п’яної години. Ми запрошуємо ледь не все місто. Для малих дітлахів буде пінята й лимонад, барбекю й діжкове пиво для великих дітлахів і навіть живий бенд з Сан-Антона. На відміну від більшості бендів із Сан-Антона, я вірю, що вони здатні не лише «Ла Палому» зіграти, а й «Луї-Луї» [373]. Якщо ви не вшануєте нас вашою присутністю…

— Ви почуватиметесь знедоленою.

— Саме так, почуватимуся. Ви не забудете дату?

— У жодному випадку.

— Добре. Ми з Діком відбудемо до Мексики у неділю, на той час його похмілля мусить вже розвіятися. Ми дещо застарі для медового місяця, але на південь від кордону є деякі ресурси, недоступні в нашому «шестизарядному штаті». Деякі експериментальні лікувальні засоби. Я сумніваюся в їх дієвості, але Дік сповнений надій. Та чорт забирай, спробувати варто. Життя… — Вона печально зітхнула. — Життя надто солодке, щоб віддавати його без бою, як ви гадаєте?

— Так, — промовив я.

— Так. Тож дехто й тримається за нього. — Вона придивилася до мене. — Ви збираєтесь заплакати, Джордже?

— Ні.

— Добре. Бо це могло б мене збентежити. Я навіть сама могла б розплакатися, а в мене це негарно виходить. Ніхто ніколи не написав би поеми про мої сльози. Я не плачу, я крячу.

— Наскільки все погано? Можна мені спитати?

— Доволі погано. — Вона промовила це ніби між іншим. — Мені залишилося місяців вісім. Можливо, рік. Тобто, це припускаючи, що трав’яні препарати, чи персикові кісточки, чи що там є у Мексиці, не подіють магічним чином.

— Мені дуже жаль це чути.

— Дякую, Джордже. Висловлено досконало. Паче того була б сентиментальщина.

Я усміхнувся.

— Я маю ще додаткову причину бачити вас на вечірці, хоча це не заперечує того факту, що для запрошення вистачило б самої лише вашої чарівної компанії й блискучої дотепності. Філ Бейтмен не єдиний, хто йде у відставку.

— Мімі, не робіть цього. Візьміть академічну відпустку, якщо треба, але…

Вона рішуче похитала головою.

— Хвора чи здорова, але сорока років достатньо. Час прийти молодшим рукам, молодшим очам, молодшому розуму. За моєю рекомендацією Дік найняв вельми кваліфіковану молоду леді з Джорджії. Її звуть Сейді Клейтон. Вона буде на вечірці, вона тут абсолютно нікого не знає, і, я сподіваюся, ви поставитесь особливо уважно до неї.

— Місіс Клейтон?

— Напевне я б так не сказала, — поглянула лукаво Мімі. — Я чула, що найближчим часом вона збирається відновити своє дівоче прізвище. Тривають деякі юридичні формальності.

— Мімі, ви зараз сватанням займаєтеся?

— Аж ніяк, — заперечила вона… і тут же задавлено пирснула. — Хіба що трішечки. Просто ви єдиний викладач на факультеті англійської, хто наразі нічим не пов’язаний, тож саме вам природно виступити в ролі її ментора.

Мені це здалося дивоглядним відскоком в алогічність, тим паче для її упорядкованого розуму, проте я провів Мімі до дверей, ані слова не прорікши з цього приводу. Сказав я інше:

— Якщо все так серйозно, як ви говорите, вам слід було б розпочати лікування зараз же. І то не в якогось знахаря десь у Хуаресі [374]. Вам слід було б звернутися в Клівлендську клініку. — Я не знав, чи вже існує Клівлендська клініка, але на той момент можливим анахронізмом не переймався [375].

— Не думаю. Маючи вибір між можливістю помирати десь у шпитальній палаті, обтиканою рурками й дротами і вмиранням біля моря на мексиканській асьєнді… це, як ви любите казати, елементарно, Ватсоне. Є також ще один мотив. — Вона сміливо подивилася мені просто в очі. — Біль поки що стерпний, але мені казали, що далі він гіршатиме. У Мексиці набагато менш схильні ставати в моральні пози щодо великих доз морфіну. Або нембуталу, якщо дійде до цього. Повірте, я знаю, що роблю.

Пам’ятаючи, що було з Елом Темплтоном, я гадав, вона має рацію. Я обхопив її руками, цього разу обіймаючи вельми делікатно, і поцілував у шорстку щоку.

Вона витерпіла це з усмішкою, а потім вислизнула. Очі її обмацували моє обличчя.

— Хотілося б почути вашу історію, друже мій.

Я знизав плечима:

— Я весь відкрита книга, міз Мімі.

Вона розсміялася:

— Що за нонсенс. Ви запевняєте, ніби самі з Вісконсину, але заявилися до Джоді з ново-англійською вимовою на устах і флоридськими номерами на автівці. Ви кажете, що вчащаєте до Далласа заради польових досліджень і в вашому рукописі нібито йдеться проДаллас, проте герої там говорять, як мешканці Нової Англії. Фактично там є пара місць, де персонажі, замість «так», кажуть «ій-я». Може, вам варто це виправити…

А я гадав, що так хитро був усе переписав.

— Насправді, Мімі, янкі кажуть «єй-я».

— Занотовано. — Вона продовжувала вивчати моє лице. Важко було мені не сховати очі, але я витримав. — Подеколи я ловлю себе на думці, чи не прибулець ви з космосу, як Майкл Ренні у фільмі «День, коли Земля зупинилась» [376]. Аналізуєте тут аборигенів й звітуєте на Альфу-Центавра, чи є надія для нас як виду, чи, може, варто нас спалити гамма-променями, поки ми не встигли розповсюдити наші мікроби по всій галактиці.

— Вельми вигадливо, — промовив я, усміхнувшись.

— Добре. Мені нестерпна думка, що про всю нашу планету могли б судити лише за Техасом.

— Якщо за зразок взяти Джоді, я певен, Земля витримає екзамен.

— Вам подобається тут, правда?

— Так.

— Джордж Емберсон ваше справжнє ім’я?

— Ні. Я змінив його з причин, важливих для мене й ні для кого більше. Хотілося б, аби це залишилося між нами. З очевидних причин.

Вона кивнула:

— Не сумнівайтеся. Ми ще бачитемося з вами, Джордже, в бібліотеці, у харчевні… і на вечірці, звісно. Ви будете ласкавим з Сейді Клейтон, чи не так?

— Ласкавим, як місяць травень, — промовив я, і то з техаським вивертом «траав’нь».На що вона розсміялася.

Вона пішла, а я довго ще сидів у вітальні, не читав, не вмикав телевізор. І робота з рукописом перебувала якнайдалі від кола моїх думок. Я думав про роботу, на яку був щойно погодився: рік викладання літератури штатним учителем у Денголмській консолідованій середній школі, рідному домі «Левів». Я прийняв рішення і не жалів. З кращими з них я встиг поричати уже в ролі підмінного вчителя.

Ні, таки було мені дещо жаль, але не себе. Думаючи про Мімі, про те, що сталося з нею, я відчував дуже сильний жаль.

Щодо кохання з першого погляду, тут я цілком солідаризуюся з «Бітлз»: вірю, що воно «трапляється повсякчас» [377]. Але не зовсім так вийшло у нас з Сейді, хоча я й обняв її вже під час першого знайомства, до того ж прийнявши собі в праву долоню її ліву грудь. Отже, я солідаризуюся також з Мікі й Сільвією, котрі оголосили, що «кохання — це дивина» [378].