Діджеєм і майстром церемоній на вечірці виступав Доналд Белінгем, десятикласник. Він прибув з абсолютно неймовірною колекцією грамплатівок, яка займала не одну, а цілих дві валізи «Самсоніт» [425]. З мого дозволу (Сейді просто стояла й спантеличено дивилася) він підключив два програвачі «Вебкор» [426]і передпідсилювач свого тата до шкільної звукової системи. Спортзал був достатньо великим, щоб забезпечувати природну реверберацію, і після пари фонових завивань Доналд добився приголомшливо потужного саунду. Хоча й народжений у Джоді, Доналд був постійним мешканцем Роквіла в штаті Деді Кул [427]. Носив окуляри з товстими скельцями в рожевій оправі, слакси з високим поясом та двоколірні туфлі такого гротескно-консервативного фасону, що сказитися можна, я вам це кажу. Вибухові розсипи прищів на його обличчі вінчала бріолінова зачіска «качача гузочка», як у Бобі Риделла [428]. Скидалося на те, що перший поцілунок від справжньої, живої дівчини він отримає десь у сорокадвохрічному віці, але з мікрофоном він управлявся швидко й весело, а його колекція дисків (яку він називав «скиртою пластмаси» або «саунд-мавзолеєм Донні Б.») була, як уже зазначалося, неймовірно багатою.

— Вгатимо по стартеру, розпочнемо вечірку з подиху минувшини, з рок-н-ролового релікта з кладо-драйвовища крутезності, із золотого стандарту, з пласту, що багато значить, ворушіть ногами під скажені гами «Денні… і його ДЖУНЬЙОРІВ»!

Зал вибухнув звуками «Навскач» [429]. Танці розпочалися, як і більшість їх починалися в ранніх шістдесятих, з того, що дівчата засмикалися з дівчатами. В повітря злітали ступні в пласких черевичках. Вихрилися нижні спіднички. Поступово на танцплацу почали формуватися пари «парубок-дівчина»… принаймні у швидких танцях, під свіжіші пісні, на кшталт «Рушай в дорогу, Джеку» та «Чверть до третьої» [430].

Мало хто з цих дітей мав би шанси перемогти в «Танцях з зірками», але вони були юні, сповнені щирого ентузіазму й веселилися на всі заставки. І мені було радісно на них дивитися. Пізніше, якщо цей Донні Б. не приглушить трішечки світло, я зроблю це сам. Сейді спочатку трішки нервувала, готова до неприємностей, але ці діти прийшли сюди просто щоб розважатися. Ніякі чужинські орди з Гендерсона чи з якоїсь іншої школи сюди не рвались. Вона зрозуміла це і почала потроху розслаблятися.

Через хвилин сорок безперервної музики (і після чотирьох тортиків «Червоний оксамит») я нахилився до Сейді й сказав:

— Вартовому Емберсону час зробити перший обхід території та подивитися, чи не займається хтось чимсь неприйнятним на ввіреному нам об’єкті.

— Хочете, я піду з вами?

— Я хочу, щоб ви назирали за вазою з пуншем. Якщо хтось з юнаків наблизиться до неї з будь-якою пляшкою, бодай хоч сиропу від кашлю, я хочу, щоб ви пригрозили йому електричним стільцем або кастрацією, чим завгодно, що вважаєте ефективнішим.

Вона відкинулася спиною на стіну й реготала, аж поки сльози не почали зблискувати у неї в кутиках очей.

— Забирайтеся звідси, Джордже, ви жахливий!

Я пішов. Радий, що змусив її засміятися, проте навіть за три роки важко було звикнути до того, що сексуально забарвлені жарти діють з набагато потужнішою ефективністю в Країні Було.

У східному крилі спортзалу, в одному з найтемніших його куточків я натрапив на заклопотану парочку — він досліджував цікавості під її джемпером, тоді як вона, схоже було, намагалася нанівець відсмоктати йому губи. Щойно я поплескав юного дослідника по плечі, як вони враз відсахнулась одне від одного.

— Побережи її бюстгальтер до кущів після вечірки, — промовив я. — А наразі повертайтесь до залу. Йдіть повільно. Заспокойтеся. Випийте пуншу.

Вони пішли: вона, застібаючи на собі джемпер, він трохи розкарякою, тією, добре відомою чоловікам підлітковою ходою, знаною як «піднесення посинілих яєць».

З-поза металообробної майстерні підморгували пара дюжин світляків. Я помахав рукою, і пара дітей на курильному майданчику помахали мені навзаєм. Я вистромив голову з-за східного рогу деревообробної майстерні й побачив дещо таке, що мені не сподобалось. Там тісною купкою стояли Майк Косло, Джим Ла-Дью і Вінс Нолз, передаючи щось одне одному з рук в руки. Раніш, аніж вони встигли мене побачити, я вихопив у них ту річ і закинув за сітчастий паркан.

У Джима на обличчі промайнув миттєвий переляк, але тут же він нагородив мене своєю лінивою усмішкою футбольного героя: «І вам привіт, містере Е.».

— Не старайся, Джиме. Я не дівчинка, яку ти намагаєшся причарувати аж до без трусів, а тим паче я не твій тренер.

Він видався шокованим і трохи наляканим, але я не побачив на його обличчі виразу незаслужено ображеної зірки. Подумалося, аби це відбувалося в якійсь зі шкіл у Далласі, все могло бути інакше. Він відступив на крок. Майк залишився на місці, хоча й ніяково дивився собі під ноги. Ні, то виглядало чимсь більшим за ніяковість. То був відвертий сором.

— Пляшка на танцях під грамофонні платівки, — промовив я. — Не те, щоб я очкував від вас абсолютної покірності всім правилам, але чому ви такі тупі, коли доходить до їх порушення? Джимі, якщо тебе зловлять за пиятикою, ти вмент вилетиш з команди, що тоді станеться з твоєю стипендією в Бамі?

— Може, стану червоним светриком [431], — промурмотів він. — Оце і все, я гадаю.

— Правильно, і марно відсидиш рік. Коли фактично міг би просуватися вперед. Те саме й з тобою, Майку. Крім того, тебе виженуть з театрального клубу. Тобі цього хочеться?

— Ані-сер, — ледь чутним шепотом.

— А тобі, Вінсе?

— Ні-ні, аж ніяк, містере Е. Абсолютно навпаки. А ми все-таки будемо робити першого присяжного? Бо якщо ми…

— У тебе що, не вистачає розуму помовчати, коли тобі вчитель висловлює догану?

— Вибачаюся, містере Е.

— Хлопці, я не попущу вам наступного разу, але зараз для вас щасливий вечір. Зараз ви отримаєте лише добру пораду: Не пройобуйте власного майбутнього. Не робіть цього заради якоїсь пінти «П’ятизіркового» [432]на шкільній вечірці, про яку ви навіть не згадаєте за рік відсьогодні. Вам зрозуміло?

— Йо-сер, — мовив Майк. — Я вибачаюся.

— Я теж, — сказав Вінс. — Абсолютно. — І, вишкірившись, перехрестився. Дехто з них просто такими вроджуються. А може, світ потребує таких хитрошитих кадрів для підживлювання себе? Хтозна.

— Джиме?

— Йо-сер, — промовив він. — Прошу, не розказуйте моєму татові.

— Ні, все залишиться між нами, — я окинув їх поглядом. — Хлопчики, ви матимете повно місць, де випити, наступного року, коли вчитиметеся у коледжі. Але не в нашій школі. Ви мене чуєте?

Цього разу вони разом відповіли «йо-сер».

— А тепер повертаєтесь до залу. Випийте пуншу, змийте запах віскі з віддиху.

Вони пішли. Я подарував їм трохи фори, а тоді вирушив слідом, на відстані, з похиленою головою, руки в кишенях, глибоко задумавшись. «Не в нашій школі», — сказав я їм. Нашій.

«Приходьте і вчіть, — сказала Мімі. — Це те, для чого ви створені».

2011 рік ніколи ще не здавався таким далеким, як тоді. Чорт забирай, Джейк Еппінг ніколи не здавався таким далеким. У напівосвітленому залі в самісінькому серці Техасу видував рулади рикливий тенор-сакс. Ласкавий вітерець ніс його голос крізь ніч. Барабанщик підступним шарканням піддрочував: «зривайтеся на рівні».

Гадаю, саме тоді я вирішив, що ніколи не повернуся назад.

Рикливий сакс і гучі-кучі [433]барабанщик своєю грою підпирали гурт, що звався «Діаманти». Звучала пісня «Стролл» [434]. Але діти танцювали інший танок. Не зовсім стролл.