Ну то скажу коротко: така була тема, що ввірвалися пекельники до кляштору рихтик у Великий Вівтірок. Увірвалися раптом, як грім з ясного неба, через мури перелізли, браму вивалили, ти не встиг peccatores te rogamus[253] крикнути, а їх уже ціла юрма була всередині. І ну бити! Страхіття! Sanctus Deus, sanctus fortis, sanctus immortalis, miserere nobis…[254] Брата Адальберта списом прохромили, брата Пія — мечами, як святого Діонісія… Брат Матвій з арбалета був застрелений, з інших багато graviter vulneratis…[255] А гусити, най їх Бог покарає, давай корови виганяти з обори, пацята з хліва, овечки… Усіх забрали, до єдиної… Тьху, пся їхня мати, мало, що haeretici[256], то до того ще й latrines et fures[257]! З костелу повиносили начиння, раки, мантії, ризи, великий срібний хрест, дари, свічники… Ніц не лишили. Нас, хто живий лишився, зігнали у двір, під мур. Прийшов вожак тої зграї, морда паскудна, видко, що єретик, звали його Кралович, з ним другий, якийсь Колда. Кличуть хлопів. Бо тра Святому Трибуналу знати, що з тамтими гуситськими чехами й тутешні хлопи йшли, безбожники, відступники. Наказує їм єретик Кралович, так, мовляв, і сяк, ну ж бо, покажіть, котрі тут монахи люд гнобили, зара туйка буде суд. Зара тих-во вгодованих кровопивців — то він про нас так — будемо карати. А ті хлопські Юди тут-таки на брата Матерна показують — о, той-во гнобив. Воно-то й правда, що суворий бував до кметів фратер Матерн, завжди казав, що rustica gens optima flens ^{45}. Ну то йому й було. Витягай його, ціпами до смерті забили, злочинці. Зразу після того celerarius[258] Шолер був убитий, хлопи його показали, бо дівок мацав, та й за хлопчаками, бувало, гасав… Після нього custos[259] Венцель, брат Егідій, брат Лаврентій… Крик, стогін, благання, удари, кров бризкає, ми на коліна, у плач, ab ira tua, ab odio et omni mola voluntate libera nos, Domine[260]…

Як воно було з отцем абатом, питаєте? Уже говорю. Уже гусити відходити збиралися, коли забіг один такий паничик, світловолосий, удатний, але око зле, гримаса на вустах… Казали на нього Реневан. Ніяк ні, велебний отче, не помиляюся, добре-м чув: Реневан. На хрест можу присягнути… Отож сей Реневан цап отця абата за рясу. Се, кричить, Миколай Каппіц, кам’янецький абат, найгірший кривдник люду, лайдак, доносій та інквізиторський… кгм-кгм, вибачте… інквізиторський собака.

А до абата нахилившись, пам’ятаєш, каже, і зубами скрипить, Аделю, сучий сину? Що ти її в Зембицях за сто дукатів у чаклунстві звинуватив? На смерть видав? Тепер за се заплатиш. Згадай Аделю по дорозі до пекла, підлий попе. Так абатові казав, перш ніж витягнув його на двір. Добре-м чув. Кожнісіньке слово. На хрест можу присягнути…

Вертаючи до теми: затовкли абата Каппіца. Палками били, сокирами… Той Реневан не бив. Йно стояв і дивився.

І то вже все, що тогді трапилося, святий Трибунале, того Великого Вівтірка Року Божого 1428. Правду я туйка сказав, цілу правду й тілько правду, хай поможе мені Бог. Підпалили єретики наш костел і наш кляштор. Попідкладали вогонь під стодоли, під млин, під пекарню, під бровар. І пішли, а по дорозі Радковиці спалили, наше кляшторне село. А з нас, хто живий лишився, перш ніж піти, ряси поздирали. Тогді ще не знали-сьмо, нащо се роблять. То тілько пізніше стало відомо. Тогді, як сі розбійники на Франкенштейн напали…

— Що ви за їдні? — ревів вартовий з Клодзької брами. Біля нього з-за зубців визирали кілька інших, з готовими до пострілу арбалетами. — Ворота замкнені! Нікого до городу не впускаємо!

— Ми з Кам’янця! — запищав з-під чернечого каптура Жехорс. — Цистерціанці! Лісами втекли з різні! Монастир горить! Отвори браму, добрий чоловіче!

— Ще чого! Заборонено! Розумієш, монаху? Не можна!

— Та впустіть, ради Бога, — благально заволав Рейневан. — Брати во Христі! Єретики нам на п’яти наступають! Не лишайте на погибель! Не беріть нашої крові собі на сумління. Отворіть!

— А я знаю, хто ви? Може, поперевдягані гусити?

— Ми ченці, добрі та побожні християни! Кам’янецькі цистерціанці! Ряс не бачите? Отворіть, ради Бога живого!

Біля командира варти з’явився чернець, судячи з ряси, божогробець.

— Якщо ви справді цистерціанці з Кам’янця, — крикнув він, то скажіть: як звати вашого абата!

— Миколай Каппіц!

— Який кантик співають на laudes в неділю та свята?

Рейневан і Бісклавре подивилися один на одного з дурним виразом обличчя. Ситуацію врятував Шарлей.

— Кантик Трьох Молодиків, — упевнено заявив він. — Себто Benedicite Dominum.

— Заспівайте.

— Що?

— Співати! — гаркнув вартовий. — І голосно! Бо вас, курва, стрілами нашпигуємо!

— Benedicite, omnia opera Domini, Domino! — фальшиво загудів демерит, знову рятуючи день. — Laudate et superexaltate eum in saecula! Benedicite, caeli, Domino, benedicite, angeli Domini…

— Це й справді ченці, - переконано промовив божогробець. — Тра їх впустити. Знімайте засуви! Жваво, жваво!

“А се, виявилося, була зрада, не були се жодні monachi, а єретики, qui se Orphanos appellaverunt, перебрані в здерті з цистерціанців ряси, коли in feria III pasce на monasterium Cisterciense de Kamenz напали, котрий eodem die efractum et concrematur est. Не божі овечки се були, а вовки, lupi in vestimento ovium, ті самі сумнозвісні запроданці, котрі самі себе Фогельзангом іменували, здрайці, Юди, лотри без честі й віри. Вдерлися сі нікчемники нерозумно відімкненою брамою, кинулися на сторожу, за ними юрмою інші Orphani, котрі доти на возі під плахтою як ахейці в дерев’яному коні ховалися. Перебили сторожу, ворота навстіж, а вже женуть єретицькі equites чвалом, за кіннотою піхота бігом, за два отченаші було в граді єретиків з півшоста ста, а нові все прибували. І зчинилася тривога страшна…”

Коли бігли підваллям Нового міста, вулицею Новою, ніхто не наважився стати їм на дорозі. Їх було всього двадцять, але галасу і крику здіймали за сотню. Гусити ревіли й галалакали, торохкотіли дерев’яними калаталами. Бісклавре й Жехорс дмухали в мідні труби, Шарлей лупив у бляшаний бубон. Вражені та приголомшені оглушливим гармидером мешканці Франкенштейна кидалися врозсип від них, втікали в бік ринку. Тільки раз їх обстріляли з арбалетів і самопалів з вікон броварні, але зовсім не влучно. Вони навіть не сповільнили біг і не перестали галасувати. З півдня, від взятої підступом Клозької брами, а невдовзі і з заходу, почали наростати крики і стрілянина, видно, Сирітки вже штурмували замок і костел Святої Анни.

Вони бігли. Біля Нижньолазневої їх знову обстріляли, цього разу влучніше, два тіла залишилися в болоті канав. Безладним залпом з арбалетів зустріла їх і кільканадцятиособова залога Зембицької Брами, однак у стрільців дрижали руки, та й не дивно: вони вже бачили, як над дахами здіймається чорний дим, чули крики мордованих.

Вони накинулися на стражників відразу, з люттю, це виглядало так, немовби Сирітки хочуть відплатити їм за цей згубний біг.

Моментально попадали трупи, кров забризкала бруківку під брамою. Рейневан не брав участі в бійці, разом з Беренгаром Таулером і Самсоном вони кинулися до брами, стали скидати засуви. Шарлей прикривав їх зі спини, стражника, який їх атакував, порізав швидкими ударами фальшіона.