— Бо він тебе знає. Був у шпитальмейстера й докладно йому тебе описав. Запитував, чи такого тут нема. На щастя, шпитальмейстер — порядний чолов’яга, а до того ж пам’яті на обличчя не має ні на гріш. Тому він цілком щиро заперечив, ніби бачив когось схожого на тебе й ніби хтось схожий на тебе перебував у госпісі. А коли отой чорний пташник став домагатися, щоб його впустили до шпиталю, шпитальмейстер згоди не дав, послався на князеві накази, на угоду, яка гарантує гуситам безпечний притулок. Тамтой спочатку пробував страшити, погрожувати, але коли помітив, що це намарно, поїхав геть. А перед тим попередив, що невдовзі повернеться, з князевим дозволом на руках, що переверне тоді весь шпиталь, а коли тебе знайде й виявиться, що шпитальмейстер брехав, буде біда. Знаєш, Рейневане, щось мені здається, що цей пташник і справді з тих, які вміють наробити біди. І яким це навіть подобається.

— Ти маєш абсолютну рацію.

— Щось мені також здається, що він з князівським дозволом повернеться.

— Ти маєш абсолютну рацію. Я мушу звідси втікати, Дорото. Негайно. Ще сьогодні.

— Я теж мушу втікати, — зойкнула Єленча. Вона була бліда, як папір.

— Я теж, — видушила вона із себе, — знаю цього… чоловіка. Думаю, що він моїм слідом потрапив до Олави. Він переслідує мене.

— Це неможливо, — заперечив Рейневан. — Він переслідує мене. На мене заповзявся. Я — його ціль.

— Ні. Я. Я впевнена, що я.

Самсон сів на нарах. Його очі були цілком притомні.

— Думаю, — промовив він цілком притомно, — що ви обоє помиляєтеся.

Вони покинули Олаву перед смерком, непомітно. Дорота Фабер мала, як виявилося, численні й добрі знайомства серед потрібних людей. Одяг їм приніс і допоміг таємно вийти з госпісу шпитальний сторож, який витріщався на рудоволосу куртизанку масним поглядом. Подібний погляд мав і плечистий слуга, який повів їх до стайні, допомагаючи Самсонові йти. Бо треба було допомагати. Рейневан, зрештою, теж був не в найкращій формі. Він занепокоєно думав про їзду верхи, яка їх чекала.

Дорота й Еленча, як виявилося, подумали про це. З допомогою сторожа і слуги вони прив’язали їх обох ременями до сідел, так, щоб вони могли триматися в кульбаках у більш-менш випростаній позі й не могли ні зсунутися, ні впасти. Це було не дуже зручно. Однак Рейневан не нарікав. Він мав підстави припускати, що якщо їх схопить Біркарт Грелленорт, то їм буде ще незручніше.

Вони покинули місто через ворота поблизу Бжегської Брами, у південно-східній частині міста. Вони зробили так не з вибору, а з необхідності. Цього разу вроди та багатообіцяючої усмішки виявилося недостатньо — знадобилися дзвінкі аргументи. Борг Рейневана перед куртизанкою швидко зростав.

— У тебе можуть бути неприємності, - сказав він, коли вони прощалися. — Гроші-то вони взяли, але якби що, то видадуть тебе й оком не моргнуть. Не хочеш утікати з нами?

— Дам собі раду.

— Точно?

— Це лише чоловіки. Я вмію з ними поводитися. Їдьте з Богом. Бувай здорова, Еленчо.

— Бувай, пані Дорото. Дякую за все.

Вони об’їхали місто з південного боку. Стежкою в лозняках добралися до ріки. Знайшли брід, переправилися на лівий берег. Невдовзі копита коней затупотіли по твердішому ґрунті. Вони були на гостинці.

— Плани не змінилися? — перепитала Еленча, яка, як виявилося, цілком непогано почувалася в сідлі. - Їдемо туди, куди збиралися їхати?

— Так. Саме туди.

— Тримаєтеся?

— Тримаємося.

— Ну то в путь. Залишаємо вроцлавський тракт і їдемо на захід. Швидше! Мусимо, поки видно, від’їхати чимдалі.

— Еленчо?

— Слухаю.

— Дякую тобі.

— Не дякуй.

Травнева ніч пахла черемхою.

Сказавши, що вони тримаються, Рейневан збрехав Еленчі Штітенкрон. Насправді їх обох, його та Самсона, тримали в сідлах виключно ремінні упряжі. І страх перед Грелленортом.

Нічна дорога була справжньою дорогою на Голгофу. Воістину милістю було те, що Рейневан небагато про неї пам’ятав і помічав, гарячка знову почала його трясти і значною мірою позбавила контакту з навколишнім світом. Самсон був не в кращому стані, велетень стогнав, зіщулювався і горбився в сідлі, мов п’яний, киваючи головою над кінською гривою. Еленча заїхала своїм коней між них, підтримувала їх обох.

— Еленчо?

— Слухаю.

— Три роки тому, на Сьціборовій вирубці… Як ти вижила?

— Я не хочу про це говорити.

— Дорота згадала була, що пізніше, в грудні, ти пережила різню Барда…

— Про це я теж не хочу говорити.

— Вибач.

— Мені нічого тобі вибачати. Тримайся в сідлі, будь ласка. Випростайся… Не нахиляйся так… Боже, хай ця ніч нарешті закінчиться…

— Еленчо…

— Твій друг страшенно важкий.

— Не знаю… як я тобі віддячу…

— Знаю, що не знаєш.

— Що з тобою?

— Руки терпнуть… Випростайся, будь ласка. І їдь.

Вони їхали.

Почало сіріти.

— Рейнмаре?

— Самсоне? Я думав, ти…

— Я притомний. Загалом. Де ми? Ще далеко?

— Не знаю.

— Близько, — озвалася Еленча. — Монастир близько. Я чую дзвін… Вранішня служба Божа… Ми доїхали…

Голос та слова дівчини додали їм сил, ейфорія подолала втому та гарячку. Відстань, яка відділяла їх від мети, вони подолали швидко, навіть не знати коли. Світ, що виринав з липкої й кошлатої сірості світанку, став зовсім нереальним, примарним, ілюзорним, незбагненним, усе, що відбувалося, відбувалося мов у сні. Мов зі сну були легкі дрімлюги, що проносилися в повітрі, мов зі сну — монастир, мов зі сну — монастирські ворота, що скрипіли завісами. З імли, мов зі сну, сестра-воротарка в сірій рясі з грубої фризької вовни. Мов з того світу її вигук… І дзвін. “Вранішня служба Божа, — товклося в Рейневановій голові, laudes matutine… А де спів? Чому черниці не співають? Ах, адже це Білий Костел, статут кларисок, клариски не співають молитов, а змовляють їх… Ютто… Ютто? Ютто!

— Рейневане!

— Ютто…

— Що з тобою? Що сталося? Ти поранений? Мати Божа! Зніміть його із сідла… Рейневане!

— Ютто… Я…

— Допоможіть… Підніміть його… Ах! Що з тобою?

— Плече… Ютто… Я вже… Можу стояти… Тільки ноги ослабли… Потурбуйтеся про Самсона…

— Забираємо обох до інфірмерії. Зараз, негайно. Сестри, допоможіть…

— Зачекай.

Еленча фон Штітенкрон не спішилася, чекала в сідлі. Відвернувшись. Подивилася на нього лише тоді, коли він вимовив її ім’я.

— Ти казала, що маєш куди їхати. Але, може, залишишся?

— Ні. Їду зараз.

— Куди? Якби я хотів тебе знайти…

— Сумніваюся, що ти хотів би.

— А все-таки?

— Скалка під Вроцлавом… — сказала вона не зразу й ніби через силу. — Маєток і табун пані Дзержки де Вірсінг.

— У Дзержки? — він не стримав здивування. — Ти в Дзержки?

— Прощавай, Рейнмаре з Беляви, — вона обернула коня. — Бережи себе. А я…

— Я постараюся забути, — сказала тихо.

Коли була вже досить далеко від монастирських воріт, щоб він жодним чином не міг почути.

Рейневан пролежав у монастирській інфірмерії до Трійці, першої неділі після Зелених Свят. Рівно десять днів. Зрештою, порахував він ці дні вже постфактум: через гарячку, яка поверталася хвилями, із самого перебування й лікування він пам’ятав небагато. Пам’ятав Ютту де Апольда, яка проводила чимало часу при його ложі недуги, пам’ятав товстеньку інфірмерку, яку звали — вельми влучно — сестрою Мізерикордією. Пам’ятав абатису, яка його лікувала, — високу, серйозну черницю зі світлими сіро-блакитними очима. Пам’ятав процедури, які вона йому робила, з біса болісні, які неодмінно приводили до гарячки й маячні. Однак саме завдяки цим процедурам він усе ще мав руку й міг нею так-сяк володіти. Він чув, про що говорили черниці під час процедур, — а говорилося і про ключицю, і про плечовий суглоб, а також про підключичну артерію, про паховий нерв, про лімфатичні вузли, про фасції. Він чув достатньо багато, щоби розуміти, що від багатьох поважних проблем врятували його медичні знання абатиси. А також медикаменти, які вона мала і які вміла застосовувати. Деякі з ліків були магічними, деякі з них Рейневан впізнавав: або за запахом, або за реакцією, яку вони викликали. Застосовувався як додекатеон — значно сильніший, ніж той, який вдалося дістати в Олаві, так і перістереон[284], дуже рідкісний, дуже дорогий і дуже ефективний засіб проти запальних станів. До рани, що кілька разів відкривалася, абатиса застосовувала ліки, відомі під назвою garwa[285], секрет яких прибув, казали, аж з Ірландії, від тамтешніх друїдів. Рейневан упізнав також за дуже характерним маковим запахом вундкраут[286], магічне зілля Валькірії, яким жерці Вотана лікували поранених після битви в Тевтобуржському лісі. Запах сушеного листя блекоти зраджував ієроботан[287], а запах тополиної кори — левкіс, два сильні засоби від гангрени. Плауном пахла присипка, яка називалася lycopodium bellonarium[288].