Вирок було виконано швидко, п’ятнадцятого січня, у четвер перед другою неділею Єпифанії. Гельфрад Стерча йшов на смерть спокійно, мужньо, але без зухвалості. З ешафоту не виступав. Він тільки глянув на князя Яна й промовив одне речення, латиною.

— Що? — глухо запитав Рейневан. — Що він сказав?

— Hodie mihi, cras tibi.

Рейневанові не вдалося приховати пригніченість, вона була надто помітна і впадала у вічі. Він сам відчував потребу виговоритися, скинути із себе тягар, тому розповів товариству все. Про Аделю, про князя Яна, Гельфрада Стерчу. Про помсту. Ніхто не прокоментував. Крім Дроссельбарта.

— Помста, кажуть, є насолодою, — заявив худорлявий. — Але зазвичай це буває бездумна насолода ідіота, який насолоджується мрією про насолоду. Тільки ідіот кладе голову на плаху, коли може не класти. Hodie mihi, cras tibi, що сьогодні зі мною, завтра станеться з тобою… У тебе заблищали очі на звук цих слів, Рейнмаре з Беляви, я це помітив. Знаю, про що ти думаєш. І прошу про одне: не будь ідіотом. Ти можеш це пообіцяти? Нам усім?

Рейневан кивнув.

Так само раптово, як тоді мороз, тепер настало потепління. Стужений Рейневан осідлав коня і погнав галопом до Білого Костелу. Галопу було менше, а важкого пробивання через танучі замети — більше, так що подорож тривала кілька годин. А результатом її було повідомлення від сестри-воротарки, що Ютта виїхала на шлюб сестри і перебуває в Шенау.

Поїхати до Шенау Рейневан не міг ризикнути. Він повернувся до Гдзємежа затемна. А наступного дня йому довелося попрощатися з Йоном Малевольтом, мамуном-анархістом.

— А ти б не залишився з нами? — запитав він мамуна, коли той виводив зі стайні свого кошлатого коника. — Не став би на нашому боці? Те, в чому ти допомагав Тибальдові, має природне продовження. Ти не хотів би взяти в ньому участь?

— Ні, Рейнмаре. Не хотів би.

— Але ж ти заявляв, що ти за революцію, що підтримуєш пориви. Що час змінити старий порядок, зрушити з фундаменту будівлю світу. Залишайся з нами. Ми змінимо порядок, а будівлю світу, вір мені, добряче потрусимо. Ось-ось…

— Я знаю, — перебив Малевольт, — що почнеться ось-ось. Я слухав ваші розмови, дивився у ваші очі, коли ви говорили про війну. Я всім серцем за революцію і за анархію, усією душею підтримую рух і зміни. Але я не ризикую особисто брати участь у цьому процесі. У революційній боротьбі за зміни змінюєшся сам. Перетворюєшся. Потрібна велика сила, щоб над цим панувати, щоб не перетворитися на… На щось, на що не треба перетворюватися. Я не впевнений у своїй силі і своєму самоконтролі. Тому волію відступити набік. Баста! Але вам… Тобі… Бажаю успіху. Бувай, Рейневане.

Мамун покинув їх, але щось по собі залишив. Через кілька днів Рейневан побачив, як Самсон Медок на току вправляється в ударах і тичках гудендагом, окутою фламандською палицею. Самсон і Малевольт припали один одному до смаку, годинами різалися в карти й кості, отож гудендаг міг бути виграшем у грі. Але це міг бути і подарунок, прощальний дар. Рейневан не запитував.

У день святого Вікентія[212], одного з патронів вроцлавського кафедрального собору, свято якого урочисто відзначали у Шльонську, у Гдзємежі з’явився Тибальд Раабе. Він, певно, об’їхав усіх своїх інформаторів, бо нарешті привіз вісті з Чехії. Колін, повідомив він, нарешті капітулював. Після вісімдесяти чотирьох днів облоги, у вівторок перед святим Хомою, пан Дзівіш Боржек з Мілетінка здав місто на умовах вільного виходу залоги. Прокоп на умову пристав. З нього було досить облоги. Він мав інші плани.

— Прокоп, — переповідав голіард, — уже мобілізує Табор, Сиріток і пражан. Рейд в Угорщину вже поза сумнівом.

Тибальд виїхав знову. Його не було дуже довго, аж до неділі Invocavit[213], коли він повернувся. З новими звістками. Як і очікували, військо під командуванням Прокопа і Ярослава з Буковини вдарило на Угерський Брод, а звідти на землі мадярів. Одна по одній були захоплені і спалені Сеніца, Скаліца, Орешани, Модра, Пезінок і Юр, а в Попільну середу[214], вісімнадцятого дня місяця лютого, чехи підійшли під сам Пресбург, пустили з димом передмістя і всі навколишні села. З повними здобичі возами вирушили у зворотну дорогу. Пройшли, викликаючи жах серед мешканців, біля Трнави і Нового-Міста-над-Вагом. Ніхто не наважився стати на їхній дорозі або вступити з ними в бій.

— А в Мораву, — багатозначно продовжував Тибальд, — тим часом прийшли з Чехії сильні підкріплення. Бойові загони з Німбурга, Шаного, Унічова і Бржецлава.

— А отже, — зблиснув зубами Бісклавре, — надійшла черга Шльонська.

— Настав наш час, — коротко заявив Дроссельбарт. — Готуймося.

— Готуймося, — повторив луною Урбан Горн.

Вони готувалися. Цілими днями і ночами сиділи над картами, планували. Бісклавре і Жехорс виїхали, взявши в’ючних коней, через два дні повернулися з вантажем, великим і брязкучим. На око того було з кількадесят гривень.

Рейневан знову вибрався до Білого Костелу, але й цього разу Ютти в монастирі не застав. Зима, отже, знову розлучила тільки недавно поєднаних закоханих.

Тривав Великий піст. Пройшов святий Матвій[215], який прибуває — зиму кінчає. Прислів’я не збрехало. Зима закінчувалася, вже не мала сил довше опиратися. Сніги, які лизнув теплий південний вітер, танули, з-під них визирнули білі дзвіночки підсніжників. У повітрі інтенсивно запахло весною.

З вітром і запахом повернувся Тибальд Раабе. Коли вони побачили, як він над’їжджає, вже знали: почалося.

— Почалося, — підтвердив з палаючими очима голіард. — Почалося, панове. Прокоп ударив. На запусти[216] перейшов кордон опавського князівства.

— Значить, війна.

— Війна, — повторив луною Урбан Горн. — Deus pro nobis![217]

— А раз бог за нас, — глухо договорив Дроссельбарт, — то хто проти нас?

Віяв вітер з півдня.

На зустріч з Табором вирушили Рейневан, Урбан Горн і Жехорс. Бісклавре і Дроссельбарт поїхали під Глухолази і Нису, щоби поширювати чорну пропаганду і сіяти паніку. Шарлей і Самсон залишилися в Гдзємежі, вони мали приєднатися пізніше.

Спочатку вони їхали трактом на Ратибор, краківським гостинцем. Однак невдовзі, за Прудником, почалися клопоти: дорога була повністю запруджена біженцями. Головним чином з Озоблоги і Глубчиць, звідки, як стверджували з тривогою в очах утікачі, гуситів уже видно. У плутаних, недоладних повідомленнях говорилося, що спалено Остраву, що сплюндровано і знищено Гуквальди. Що взято в облогу Опаву. “Гусити, — лопотіли тремтячими голосами біженці, - йдуть страшною силою, тьмою-тьмущою”. Почувши це, Жехорс по-вовчому усміхнувся. Настав його час. Час сольних виступів чорної пропаганди.

- Ідуть гусити! — кричав він черговим утікачам, повз яких вони проїжджали, модулюючи голос так, щоб він звучав панічно. — Страшна сила! Двадцять тисяч озброєного люду! Ідуть, палять, мордують! Утікайте, люде! Смерть надходить!

— Вони вже осьо-сьо! їх уже видно! Сорок тисяч гуситів! Ніяка сила їх не стримає!