- І що її ґвалтівником назвуть мене, — закінчив він із гіркотою в голосі. — Ти анітрохи не перейнялася тим фактом, що для мене це означатиме смертний вирок. І ще гіршу, ніж смерть, ганьбу. Заплямовану честь. Ти справжня Юдиф, Ютто. Промовчавши в питанні зґвалтування, ти обійшлася зі мною, як твоя біблійна тезка з Олоферном. Віддала їм мою голову.

— Ти не слухав, що я казала? — вона смикнула віжки. — Очистити тебе від звинувачення у зґвалтуванні означало звинуватити тебе в чаклунстві — думаєш, твоя голова від цього би виграла? Зрештою, мене однаково ніхто не слухав: що значить слово дівчини, яка, як відомо, не має розуму, проти слова лицаря, який складає присягу на розп’ятті? Мене б висміяли, вирішивши, що я страждаю на вапорт і пальпітацію матки. А ти був у безпеці в Чехії, ніхто не міг до тебе там добратися. Принаймні до того часу, коли, як я сподівалася, Вольфрам Панневіц переборе страх і впаде Біберштайнові до ніг, просячи Касиної руки.

— Він досі цього не зробив.

— Бо він нікчема. Світ, виявляється, кишить нікчемами. Переспати з дівчиною кожен готовий наввипередки. А що потім? Підкулити хвоста, ноги на плечі й драла в чужі краї…

— Це в мій город камінь?

— Який ти здогадливий.

— Я писав тобі листи.

— Й адресував їх Катажині Біберштайн. Але й вона жодного не отримала. Часи не сприяють листуванню. Шкода. Я з радістю отримала б звістку, що ти живий. Охоче прочитала би, що ти пишеш… Мій Рейнмаре.

— Моя Ніколет… Ютто… Я кохаю тебе, Ютто.

— Я кохаю тебе, Рейнмаре, — відповіла вона, відвертаючи голову. — Але це нічого не змінює.

— Не змінює?

— Ти приїхав у Шльонськ виключно заради мене? — вона підвищила голос. — Ти кохаєш мене до смерті, прагнеш з’єднатися зі мною, доки й життя? Якщо я погоджуся, усе покинеш, і ми втечемо десь на край світу? Зараз, негайно, так, як стоїмо? Два роки тому, коли я віддалася тобі, я була готова. Але ти боявся. Тепер же, своєю чергою, стане на перешкоді, певно, важлива місія, яку ти повинен виконати. Зізнайся! Ти повинен виконати місію?

— Повинен, — зізнався він, не знати чому червоніючи. — Ця місія справді важлива, обов’язок справді святий. Те, що я роблю, я роблю і для тебе. Для нас. Моя місія змінить картину світу, покращить цей світ, зробить його кращим і красивішим. У такому світі, у справжньому Царстві Божому, коли воно настане, будемо жити, ти і я, жити і кохатися довіку. Я прагну цього, Ютто. Мрію про це.

— Мені майже двадцять років, — сказала вона після довгої мовчанки. — Моїй сестрі — п’ятнадцять, на Трьох Царів вона виходить заміж. Вона дивиться на мене зверхньо, а вважала би несповна розуму, якби відкрилося, що я зовсім є заздрю їй заміжжя, а тим більше — нареченого, приблизно втричі старшого від неї пияка і простака. А може, я справді ненормальна? Може, батько мав рацію, коли забрав у мене і спалив книги Хільдегарди Бінгенської і Кристини Пізанської? Що ж, мій коханий Рейнмаре, якщо так, то виконуй свою місію, воюй за ідеали, шукай Грааль, змінюй і покращуй світ. Ти чоловік, а це чоловічі речі: воювати за мрії, шукати Грааль і покращувати. Я ж повертаюся до монастиря.

— Ютто!

— Не прикидайся здивованим. Так, я зараз перебуваю в монастирі кларисок у Білому Костелі. З власної волі. Коли доведеться вирішувати, що далі, також з власної волі прийму рішення. Наразі я тільки конверса. Та й то не зовсім. Я розмірковую. Про те, що далі…

— Ютто…

— Я ще не закінчила. Я освідчилася тобі в коханні, Рейнмаре, бо я кохаю тебе, кохаю по-справжньому. Отож ти змінюй світ, а я чекатиму. Не маючи, щиро кажучи, альтернативи…

Він не дав їй договорити, перехилився у сідлі і схопив її за талію. Піднявши в обіймах, стягнув з сідла, вирвав ступні зі стремен, вони обоє зсунулися в глибоку кучугуру. Закліпали очима, струшуючи сухий сніг з повік і вій, дивилися одне одному в очі. У втрачений рай і віднайдений рай.

Тремтячими долонями він пестив її куртку, гладив делікатний пушок і дрібну фактуру фаландиша[196], упивався виклично різкою шорсткістю квітчастих вишивок, стежив дрижачими пальцями за складками і потовщеннями швів, які мали запах таємниці, гладив пучками, хапав, стискав і пестив збудливо тверді ґудзи і ґудзички, гачки і гачечки, прекрасно таємничі запонки, застібки, пряжки і буклі. Серед зітхань обдаровував ласками грубе сплетіння вовни шалі, яке приємно лоскотало пальці, гладив підвійку, божественну ніжність дорогого турецького кофтиру[197]. Занурював обличчя в хутро коміра, що розсівало духмяні пахощі Аравії. Ютта нерівно дихала й спазматично постогнувала, напружуючись під його руками, притискалася щокою до стьобаного сукна, а її нігті впивалися в рукави його куртки.

Різким рухом він зняв з неї ковпак, тремтячими пальцями розкутав шаль, яка ув’язнювала шию і була переплетена, ніби змій Йормунганд, нетерпляче відсунув край шовкової підвійки, добрався, немов Марко Поло до Китаю, до її наготи, до нагої шкіри щоки і до розкішно безсоромної наготи вуха, що визирало з-під тканини. Він торкнувся її вуха нетерплячими губами. Ніколетта застогнала, напружилася, обняла його за ватований комір, хижою рукою хапаючи, стискаючи й пестячи слизьку і латунну твердість пряжки його пояса.

Міцно обнявшись, вони притиснулися вустами у поцілунку, довгому і пристрасному Дуже довгому і дуже пристрасному. Ютта зойкнула.

— Мені холодно в зад, — палко дихнула йому прямо у вухо. — Я промокаю від снігу.

Вони піднялися. Ними аж трясло — від холоду і збудження.

— Сонце заходить.

— Заходить.

— Я мушу повертатися.

— Ніколетто… А чи ми не могли б…

— Ні, не могли б, — шепнула вона у відповідь. — Я живу в монастирі, я ж тобі говорила. І почався адвент. Не можна в адвент…

— Але… Але я… Ютто…

- Їдь, Рейнмаре.

Коли він озирнувся востаннє, вона стояла на узліссі, палаючи світлом сонця, що хилилося до заходу. У цьому сяйві та зимовому блиску, він ствердив це з вражаючою впевненістю, вона вже не була Юттою де Апольда, чашниківною з Шенау, конверсою в кларисок. На узліссі, верхи на сивій кобилі, була богиня. Промениста постать предивної краси, неземна з’ява, divina facies, miranda species[198]. Небесна Венера, володарка стихій. Elementorum omnium domina[199].

Він кохав її й обожнював.

Він повертався повільно, замислений, втупивши погляд у гриву й дозволивши коневі сонно чалапати в мокрому снігу і на власний розсуд вибирати дорогу. Перетнувши вроцлавський гостинець, він поїхав навпрошки, тією самою дорогою, якою прибув.

Не поспішав, хоча смеркалося, а червона куля сонця вже поволі западала за верхівки дерев.

Кінь пирхнув, копита забарабанили по брусах і дошках. Рейневан різко підняв голову, натягнув повіддя. Він раніше, ніж сподівався, добрався до кладки, що сполучала краї лісового яру, на дні якого шумів і кипів бистрий потік. Кладка була не дуже широка, хистка і досить струхлявіла. Поспішаючи до Ютти, він подолав її верхи. Тепер волів спішитися і тягнути коня, який хропів, за трензелі.

Він був на півдорозі, коли побачив, як з-за буків за кладкою виринає вершник у чорному плащі.

Рейневан похолов. Він інстинктивно озирнувся, хоча про те, щоб завернути коня на кладці, й мріяти не можна було. Інстинкт його не підвів. За спиною в нього теж був вершник. Він скреготнув зубами, подумки проклинаючи власну безтурботність і брак пильності.

До вершника, що стояв навпроти кладки, приєднався ще один. Рейневан міцніше вхопив віжки і мундштук коня, який хропів. Намацав рукоять стилета. І чекав на розвиток подій.