— Неправильно гадав. Говори далі.

— Як додатково було встановлено, Аделя й справді намагалася давати князеві любистку, вдавалася до любовних чарів. Її звинуватили в чаклунстві та угоді з дияволом. Справу дослідив найбільший у князівстві спеціаліст з питань чарівництва, Миколай Каппіц, абат монастиря в Кам’янці. Він визнав Аделю винною, викрив у ній і навколо неї диявольські клімати й запахи. Кажуть, що він викрив це все за сто угорських дукатів, отриманих від князя. Упіймали бабу-травничку, припекли п’яти… Та зізналася, що Аделя купувала в неї не тільки любовні напої. Що зі страху, що герцог Ян її покине, вона завчасу готувала помсту. Що замовила сатанинський відвар, який мав викликати в князя тривалу неміч чоловічого члена. Що, про всяк випадок, вона замовила ще й дурману. Для Анки з Частоловиць. Зізнання травнички показали Аделі. І запропонували домовитися. Але бургундка не злякалася. Процес про чарівництво? Будь ласка. Буде про що свідчити на процесі, буде що послухати суддям, канонікам та абатам. Вона, Аделя, знає багато і з радістю розповість. Побачимо, чи князь Ян втішиться з розголосу. А князь Ян, який уже вважав справу закритою, розлютився. Видав накази. Прекрасна бургундка не знати коли і як опинилася в підземеллі у ратуші. З пуху й атласів — на прілу солому…

— Тортурували… — Рейневан кашлем прочистив стиснуте горло. — Тортурували її, так?

— Та де. Шляхтянка як-не-як. На таке безчинство стосовно шляхтянки Ян Зембицький не наважився. Ув’язненням він хотів її лише налякати. Змусити до покірності, зробити так, щоб після звільнення вона пішла собі з Зембиць чемно і без шуму. Він не знав…

— Чого… — Рейневан відчув, як жар заливає йому щоки. — Чого він не знав?

— У карцері ратуші, - голос лицаря змінився, а Рейневанові здалося, що він чує тихий скрегіт зубів, — діяла, як з’ясувалося, шайка. Сторожі, катівські помічники, драбанти з міської сторожі, кілька міщан, кілька челядників… Коротше кажучи, вони влаштували собі у в’язниці дармовий бордель. Коли ув’язнювали жінку, а надто підозрювану в чаклунстві, мерзотники приходили вночі…

Він обірвав.

— Одного разу, — продовжив він ще більше зміненим голосом, — котрийсь із гультіпак у поспіху і сум’ятті забув у камері пасок від штанів. Вранці знайшли Аделю. Повішену на цьому паску. Слідства, природно, не було. Нікого не покарали. Ян Зембицький боявся розголосу. Бургундку, сповістили, замордував у карцері сам диявол, бо вона зрадила його, збиралася його зрадити, просила святих таїнств. Усе це підтвердив й оголосив з амвона той самий Миколай Каппіц, абат кам’янецьких цистерціанців. Зрештою, тоді він знову нагадав про тебе. Як застереження, до чого доводять контакти з чарівниками.

- І ніхто… — Рейневан подолав спазм горла. — Ніхто…

— Ніхто, — закінчив лицар. — Кого це обходило? А дотепер уже й забули. Може, крім пана Пути з Частоловиць. Пан Пута підтримує з князем Яном дружні відносини й союз, але одруження Яна з Анкою весь час відкладається.

— Його і не буде, — прохрипів Рейневан. — Я вб’ю Яна. Поїду до Зембиць і вб’ю. Нехай у костелі, але вб’ю. Відімщу за Аделю.

— Відімстиш?

— Відімщу. Хай мені в цьому допоможе Бог і Святий Хрест.

— Не блюзни, — сухо і хрипко зауважив лицар. — У помсті не шукають допомоги Бога. Помста, щоби вона була справжньою помстою, повинна бути жорстокою. Той, хто мстить, повинен відкинути Бога. Він проклятий. Навіки.

Блискавичним рухом він видобув мізерикордію, схилився, вхопив Рейневана за сорочку під шиєю, смикнув догори, душачи, приклав лезо до горла, наблизив лице до лиця, а очі до очей.

— Я Гельфрад фон Стерча.

Рейневан заплющив очі, здригнувся, відчуваючи, як клинок мізерикордії надрізає йому шкіру на шиї, а гаряча кров стікає за сорочку. Але це тривало тільки хвилину, дещицю хвилини, а потім лезо відступило. Він відчув, як спадають розрізані пута.

Гельфрад фон Стерча, чоловік Аделі, випростався.

— Я був твердо вирішив убити тебе, Белява, — хрипко сказав він. — Дізнавшись у Шклярській Порембі, хто ти, я стежив за тобою, чекаючи нагоди. Я знаю, ти не винен у смерті Нікласа. Два роки тому ти подарував життя Вольфгеру; якби не твоя шляхетність, я втратив би двох братів, а не одного. Попри те я був твердо вирішив позбавити тебе життя. Так-так, ти правильно підозрюєш… Я хотів тебе вбити через уражену чоловічу гордість. Я хотів твоєю кров’ю змити бруд неслави, який осів на моєму гербі. У твоїй крові втопити ганьбу жалюгідного соси, рогоносця над рогоносцями.

— Але що ж, — закінчив він, ховаючи мізерикордію до піхов. — Багато що змінилося. Про те, що я живий, що я у Шльонську, не знає ніхто, навіть Апечко, тепер старійшина роду. Не знають навіть Вольфгер і Морольд, мої рідні брати. Але надовго я тут не затримаюся. Виконаю, що належить, і вже ніколи не повернуся. Я вже є із Лужиць, на службі в Шести Міст… Женитися теж буду з лужичанкою. Незабаром. Я вже до неї залицяюся, знаєш? Якби ти її бачив… Очі волошкові й не надто розумні, ніс кирпатий, весь у ластовинні, ноги короткі, дупа велика — нічого, нічогісінько з Франції, нічого з Бургундії… Так що, може, щось у моєму житті зміниться на краще. Якщо пощастить.

— Те, що ти сказав, — він відвернувся, — я розглядаю як слово шляхтича. Знай, що я їду до Зембиць. Ти здогадуєшся, з якою метою. Я їду до Зембиць виконати обов’язок. Я виконаю його, хай мені допоможе дідько. Але якби я випадково не зумів… Якби мені не пощастило… Тоді я ловлю тебе на слові, Белява. На verbum nobile[176].

— Клянуся, — Рейневан розтер занімілі зап’ястя. — Тут, перед лицем цих віковічних гір, клянуся, що мучителі і вбивці Аделі не будуть спати спокійно і насолоджуватися безкарністю. Клянуся, що Ян Зембицький, перш ніж сконає, знатиме, за що вмирає. Я даю клятву і виконаю її, навіть якби мені довелося продати душу дияволу.

— Амінь. Бувай, Рейнмаре фон Беляу.

— Бувай, Гельфраде фон Стерча.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

у якому Зелена Дама, не менш загадкова, ніж Зелений Лицар з відомої легенди, домагається від Рейневана різних послуг — у тому числі й того, щоби він зробив їй приємність.

Він чекав на них у Мокшешові — селі, розташованому десь зо півмилі за Свебодзіцами, при тракті, що вів до Свидниці. Довго чекати не довелося. Лицарі, які ескортували його вчора, видно, виїхали зі Свебодзіц раннього ранку, і коли він побачив, як вони над’їжджають трактом, у мокшешовському костелі все ще тривала недільна меса, пробощ був, здавалося, на postcommunio[177].

Коли вони його помітили, то остовпіли, зупинили коней. Рейневан мав час їх роздивитися. Спровокований конфлікт з Інквізицією, хоч, вочевидячки, швидко владнався, залишив сліди. Прідланц мав підбите око. У Куна їхав із перев’язаним чолом. Ніс Лібенталя, мабуть, зламаний, був червоно-синій і так спух, що шкода було навіть дивитися.

Саме Лібенталь перший отямився від остовпіння. І відреагу-вав. Саме так, як і очікував Рейневан. Зіскочив із сідла і кинувся на нього з ревінням

— Облиш, Вільрих!

— Уб’ю гада!

Рейневан лише затулявся від ударів кулаків, відступав, прикриваючи голову. Він навіть не намагався заговорити. Попри те — абсолютно випадково — його зап’ястя якось зачепило спухлий ніс лицаря. Лібенталь завив, упав на коліна і голублячим рухом затулив обличчя обома долонями. До Рейневана ж доскочили Строчіл і Прідланц, схопили його за плечі. Кун, переконаний, що

Рейневан захоче бити Лібенталя, який стояв на колінах, закрив його власним тілом.

— Панове… — видушив із себе Рейнєван. — Навіщо це насилля… Адже я вернувся. Я вже не буду намагатися втекти. Дам без опору доставити себе у Штольц…

Лібенталь зірвався з колін, обтер сльози з очей і кров з вусів, дістав ножа.

вернуться

176

Слово шляхтича (лат.).

вернуться

177

Молитва після причащання.