— Богуш з Коване, що правда, те правда, на людиськів нашої віри заповзятий, ох і заповзятий. Кого бере живими, тих вішає на місці, на найближчому дереві. А як вдасться йому схопити кого з наших священиків, то забирає і палить на багатті, публічно, для постраху. Але ні про яких невільників я ніколи не чув. А вам, як було сказано, пощастило. Вам вигоріло…

— Не всім.

— Таке життя, — Чапек сплюнув. — Зараз насиплемо курганчик. Котрий же то вже? Повна, ой повна чеська земля курганів і могил, місця для нових починає бракувати… А цей? Теж труп?

— Живий, — відповів Амадей Бата, який разом із Самсоном сидів над Таулером. — Але що очі розплющить, то вони йому відразу заплющуються…

— Кінь його копнув.

— Що ж, — зітхнув Чапек, — важка буває доля невдахи. А коновала в нас нема.

- Є, - Рейневан відв’язав з тороків торбу. — Пустіть мене до нього.

Хоча зазвичай з ним такого не траплялося, Рейневан заснув у сідлі. Був би впав, якби Самсон, який їхав поруч, його не підтримав.

— Де ми?

— Недалеко від мети. Уже видно вежу замку.

— Якого замку?

— Дружнього, думаю.

— Як там Таулер? Де Шарлей?

— Шарлей їде попереду, з Чапеком і Браздою. Таулер непритомний. Його везуть між кіньми. А ти вже очунюй, Рейнмаре, прийди до тями. Не час дрімати.

— Я зовсім не дрімаю. Я хотів… Я хотів тебе про що дещо запитати, друже Самсоне.

— Запитуй, друже Рейнмаре.

— Чому тоді, в шулерні, ти втрутився? Чому ти вступився за ту дівчину? Тільки не пригощай мене, якщо можна попросити, тривіальними фразами. Розкрий справжню причину.

- “Я трапив у похмурий ліс густий…” — відповів цитатою велет. — Яка пророча фраза. Так, ніби маестро Аліг’єрі передчував, що колись я опинюся у світі, в якому порозуміватися можна тільки за допомогою брехні або недомовок, а щиру правду приймають за фразу. Або ж за доказ розумової недорозвиненості. Ти хотів би, кажеш, знати справжню причину. Чому саме зараз? Досі ти не запитував про мотиви моїх дій.

— Досі вони були мені зрозумілі.

— Справді? Заздрю, бо деяких я і сам не розумів. І далі не розумію. Інцидент із Маркетою вписується в цю схему. Певною мірою. Бо є, це правда, й інші причини. Мені прикро, але я не можу тобі їх відкрити. Вони, ргіто, надто особисті. 8есипсіо, ти б їх не зрозумів.

— Бо вони незбагненні, це зрозуміло. З іншого світу. І навіть Данте не допоміг би зрозуміти?

— Данте, — усміхнувся велет, — помічний на все. Ну гаразд. Якщо ти хочеш знати… У шулерні, під час тієї гидотної вистави, затужив мій дух.

— Гм-м… А трохи більше?

- Із задоволенням.

Обидва довго нічого не говорили.

— Amor? — нарешті запитав Рейневан. — Ти впевнений, що amor?

— Я впевнений, що gran potenza.

Вони їхали мовчки.

— Рейнмаре?

— Слухаю тебе, Самсоне.

— Мені вже час повертатися до себе. Докладімо старань, гаразд?

— Гаразд, друже. Докладемо старань. Обіцяю. Уже міст? Так, мабуть, уже міст.

Копита грімко загупали по балках і дошках, вершники в’їхали на міст, перекинутий над глибоким яром. Звідси вже було видно, що замок, який є метою подорожі, стоїть на крутому урвищі, яке спадало просто до ріки, мабуть, Їзери.

За мостом була масивна брама, за брамою — просторе передзамче, над ним височів власне замок, увінчаний пузатим бергфридом[152].

— Ось ви і вдома! — голосно повідомив з голови колони Ян Чапек із Сан, як тільки підкови задзвеніли по бруківці підзамча. — На Міхаловіцах. Тобто в мене!

На вечерю запросили Рейневана і Шарлея. Беренгар Таулер, попри оздоровчі процедури, все ще лежав непритомний, Амадей Бата заявив, що сидітиме над ним. Самсон, як завжди, розташувався у стайні. Як завжди, він грав там у кості зі стаєнними пахолками, охочими обіграти придурка. Хто кого в кінцевому підсумку обігрував, мабуть, не треба згадувати.

Вечерю подали в головній палаті верхнього замку, прикрашеній дерев’яною статуєю архангела Михаїла, гобеленом з єдинорогом і підвішеним під самою стелею великим червленим гербовим щитом, на якому був зображений срібний здиблений лев. У кутку стугонів вогнем камін, біля каміна сиділа на ослінчику згорблена бабця, зайнята прядкою, кужелем і веретеном, яке весело підстрибувало.

Участь брали всі гуситські гейтмани, місцеві та навколишні, які випадково гостювали в замку. Крім Яна Чапека з Сан і Бразди з Клінштейна, за столом сидів високий і смаглявий чоловік з орлиним носом і лютими очима-буравчиками, його шию обтяжував масивний золотий ланцюг — оздоба, звична радше для міських райців, ніж для вояків. Рейневан знав його з вигляду, бачив серед Сиріток у Градці-Кралове. Але тільки тепер їх познайомили — це був Ян Колюх з Весце.

Ліворуч від Колюха сидів Щепан Тлах, гейтман загону у розташованому неподалік Чеському Дубі, нестарий, але дуже посивілий чоловік з червоним плебейським обличчям і вузлуватими долонями теслі, вбраний у ватований і багато гаптований лицарський вамс, в якому він явно почувався незручно. Біля Тлаха сидів худорлявий блондин з потворним шрамом на щоці. Шрам мав вигляд бойового, але був пам’яткою про звичайнісінький і по-дилетантському вирізаний чиряк. Власник шраму представився Войтою Єлінеком.

За звичаєм Сиріток, за столом гейтманів не могло обійтися без священика — тож між Чапеком і Браздою сидів одягнений у чорне круглявий і бородатий коротун, представлений братом Бузеком, слугою Божим. Слуга Божий, видно, розпочав вечеряти дещо раніше, бо був уже більше ніж злегка п’яний.

Делікатесів не подавали. Великі миски баранячих і волових кісок з м’ясом було підкріплено тільки чималою кількістю печеної ріпи і кошиком хліба. Натомість бочівок угорського на стіл викотили аж декілька. На всіх був випалений лев Марквартичів. На цей вигляд — як і раніше на вигляд гербового щита під стелею — Рейневанові згадалася Прага. Шосте вересня. І Гинек із Кольштейна, який падає на брук з вікна дому “Під Слоном”.

Перш ніж вечеря почалася по-справжньому, треба було, як виявилося, вирішити службові справи. Четверо гуситів заштовхали до зали бранця — того юнака, паношу, взятого в полон над річкою. Того самого, під яким Рейневан убив коня з арбалета.

Юнак був розчухраний і пом’ятий, на його виличній кістці наростав і набирав гарного кольору великий синяк. Ян Чапек із Сан зміряв ескорт досить неприязним поглядом, але нічого не сказав. Тільки дав знак відпустити бранця. Лицарик струсив із себе їхні руки, випростався, подивився на гуситських вождів. Здавалося б, сміливо, але Рейневан бачив, що його коліна злегка дрижать.

Якийсь час панувала тиша, яку порушувало тільки тихе торохтіння прядки бабці, що пряла в кутку.

— Панич Нікель фон Койшбург, — сказав Ян Чапек. — Вітаємо, раді гостити. Гостити ж, паничу, будемо тебе доти, доки сюди не завітає нав’ючений кінь з викупом. Ти, паничу, зрештою, це знаєш. Знаєш воєнні звичаї.