Вояки Колди під стінами не могли чути наказу Колди, але їм цього й не треба було. Покинувши драбини, вони відходили. Частина відступала як годиться, лавою, ховаючись за павезами й непокоячи оборонців на стінах частим вогнем із самострілів. Частина, однак, просто втікала, розбігалася в паніці, аби лиш чимдалі від стін і смерті, яка з них сипалася. З-під Зеленої брами, Рейневан це бачив, відступали до Зажеча і Нойленде і Сирітки Їри із Ржечиці. Оборонці на стінах тріумфально репетували, розмахували зброєю, махали прапорами, не зважали на запалювальні ядра, кулі, стріли та сіканці з гуфниць, якими їх усе ще разили знизу обложники. З вежі над брамою підняли біло-блакитний прапорець Пуга з Частоловиць і велике розп’яття, яке носили на хресних ходах, люди верещали, співали. Тріумфували. Хоча чверть міста стояла у вогні — тріумфували.

Бісклавре зачепив гак за край тарасу, прицілився, приставив ґніт до запальної камори. Гаківниця з гуком випалила.

— Якби-то так… — буркнув з диму Білувальник. — Якби-то так пану Путі просто в дупу! Веди мою кулю, Матір Божа!

— Відходимо, — Шарлей витер лице, розмазав кіптяву. — Відходимо, хлопці. Кінець забаві.

Клодзько відбило напад.

* * *

— Бо-о-оже-е-е! — дерся на все горло Парсіфаль Рахенау, який лежав на помості гурдиції[244]. — Бо-о-оже-е-е! Го-о-осподи-и-и!

— Перестань, — шикнув, нахилившись над ним Генріх Барут на прізвисько Шпачок. — Тримай себе в руках! Не будь бабою!

— Бабою… — зашльохав Парсіфаль. — Я вже баба! Го-о-осподи-и-и! Відірвало… Відірвало мені там усе-е-е! Боже, Боже…

Шпачок нагнувся, майже торкаючись носом кровоточивої сідниці свого друга, по-фаховому оглянув рану.

— Нічого тобі не відірвало, — рішуче заявив він. — Усе маєш там, де треба. Куля тілько в сраці застрягла. Зовсім не глибоко. Здалеку, видно, вистрелена, не мала тої сили…

Парсіфаль завив, зашльохав і розплакався. З болю, із сорому, зі страху й полегшення. Очима душі він-бо вже бачив, виразно і з подробицями, воістину інфернальну сцену, від якої волосся ставало сторчма: ось він, він сам, говорить тонким фальцетом, перетворений на каплуна, як П’єр Абеляр, сидить і як П’єр Абеляр пише дурні трактати і листи до Офки фон Барут, а Офка тим часом втішається собі в ложі з іншим, повноцінним чоловіком, у якого все на місці. “Війна, — з жахом усвідомив собі хлопець, — страшна річ”.

— Усе… маю? — перепитав він, ковтаючи сльози. — Шпачку… Заглянь ще раз…

— Маєш, усе маєш, — заспокоїв його Шпачок. — І вже майже не кровоточиш. Витримай. Оно вже біжить сюди монах з бинтами, зараз тобі кулю із дупи витягне. Та витри ти сльози, бо люди дивляться.

Однак захисники Клодзька не дивилися, їх не цікавили ні сльози, ні кривава діра в задниці Парсіфаля фон Рахенау. Вони були тим, що вигукували на стінах тірумфіальне “віват!”. Пана Путу з Частоловиць і пріора Фогсдорфа носили на руках.

— Адже ж я ношу, — раптом простогнав Парсіфаль, — на шиї посвячений ринграфик[245] з Богородицею… У ченців купив… Він мав мене від вражих куль оберігати! То як це воно так?

— Заткнися, зараза…

— Мав мене оберігати! — завив хлопець. — То як же воно? Що це за…

— Заткнися, — просичав Шпачок. — Заткни писок, бо біда нам буде.

* * *

Перо скрипіло.

“Свідки dicebatur, як Кралович, capitaneus Orphanorum, мужнім опором захисників розлюченим бувши, наказав своїм спеціальним крикунам, званим Stentores, під мурами гучно волати і захисникам страшними муками грозити, якщо град не здадуть, horror хотів через сей clamor у них викликати. Бачачи, як марне се починання, постав білого полотна взяти наказав і на оному великий напис учинити, словами: ЗДАТИСЯ АБО СМЕРТЬ і його захисникам demonstrare, на тім відтинку мурів, що його prior Henricus et fraters canonici regulares боронили, котрі читати вміли. Одначе ж prior Henricus, Гектор клодзький, мужнього бувши серця, не злякався. Братам наказав також постав полотна взяти й на нім на зневагу реченим вікліфістам написати: BEATA VIRGO MARIA ASSISTE NOBIS”[246].

* * *

— Що? — забурчав Ян Колда. — Що вони там набазграли?

Бразда з Клінштейна пирснув. Їра з Ржечиці зареготав. На полотні, яке вивісили на стінах захисники, що верещали та горлали “віват!”, виднівся намальований великими літерами напис:

DEINE MUTTER DIE HUR[247].

Краловец довго дивився на транспарант, довго і вперто, немов розраховував на те, що літери складуться якось інакше. Врешті-решт відвернувся, знайшов поглядом Рейневана.

— Кам’янець, ти казав? Монастир цистерціанців? Багатий монастир цистерціанців. Так ти казав?

— Так казав.

— Ну то… — Краловець ще раз поглянув на Клодзько, трохи ніби з тугою. — Ну то що ми чекаємо? Ходімо.

* * *

“Et sic Orphani, — записувало на пергаменті скрипуче перо, — a Cladzco feria II pasce recesserunt” {44}.

Літописець поставив крапку, відклав перо, застогнав, випростав зболену спину.

Літописання вичерпувало.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

у якому певні події з періоду, що безпосередньо передував Великодню 1428 року, згадують учасники, очевидці та хроністи. І знову невідомо, кому вірити.

Ім’я моє, Святий Трибунале, — брат Зефірин. З кам’янецького кляштору цистерціанського ордену. Прошу велебних отців вибачити мені сконфуженість, се ж бо, як-не-як, перший раз перед Курією стаю… Хоч і йно для того, аби скласти testimonium[248] та все-таки…

Так-так, авжеж, уже переходжу до справи. Значиться, до того, що трапилося в кляшторі того трагічного дня, у Великий Вівтірок Року Божого 1428. І що я на власні очі бачив. І тут під присягою визнаю, хай мені допоможе… Слухаю? По суті? Bene, bene[249]. Уже говорю.

Наші монастирські брати почасти вже повтікали раніше, у суботу перед тією неділею посту, коли Господові співають Judica me Deus[250] — коли-то єретики палили Отмухов, Пачкув і Пом’янув. Заграву тогді вночи на півнебосхилу бачили-смо, а на світанні сонце ледве-ледве потрафило пробитися через дими. Тогді, як я вже був сказав, у декого fraters[251] дух підупав, утікли, стілько йно взявши, скілько у дві руці взяти потрафили. Лютував абат, боягузами їх обзивав, карою Божою страхав, та якби був знав, до чого йому прийдеться, то був би сам перший утік. І я теж, не збрешу перед Святим Трибуналом, був би втік, тілько-от не мав куди. Я з народження ломбардець, з міста Тортони, а прибув у Шльонськ з Альтенцелле, найперш до Любйонжа, а з любйонжського кляштору потрапив до Кам’янця… Га? Від теми не відходити? Bene, bene, уже підходжу. Уже говорю, як воно було.

Незабаром post dominican Judica quadragesimalen чуємо від утікачів: відступили геть єретики, пішли кудись на Гродкув. Ну то всім зразу полегшало, гайда до костелу, перед вівтар, гуп ницьма на підлогу, gratias tibi, Domine, дякуємо тобі, великий Боже. Аж тут знову крик, вереск: кажуть, ідуть нові прихильники Гуса-сатани, Сиротами звані, йдуть від Клодзька. Бардо вогнем попалили, уже вдруге, другий раз сей нещасний град палять. У нас зразу надія — а ну як боком пройдуть, може, на Франкенштейн підуть, головним вроцлавським трактом, може, не захочеться їм на Кам’янець повертати. Тож гайда до костелу, і нумо молитися за це: Sancta Maria, Mater Christi, Sancta Virgo virginum, libera nos a malo, sancte Stanislaus, sancta Andrea, orate pro nobis…[252] Але ніц не дали наші молитви, видко, зажадав нас Господь випробувати, як Гіоба, аби ми… Ага, так, знаю. Не відходити від теми.

вернуться

244

Гурдиція (з лат. — укриття) — дерев’яна галерея, розташована на зовнішньому боці оборонної стіни, через бійниці її отвори у підлозі якої стріляли й лили смолу та окріп.

вернуться

245

Ринграф — металева платівка з гербом або зображенням святого, яку лицарі носили на грудях.

вернуться

246

Dicebatur — говорили; capitaneus Orphanorum — капітан (гейтман) Сиріток; Stentores — стентори; horror — жах; clamor — крик; demonstrare — показувати; prior Henricus et fraters canonici regulares — пріор Генріх та брати регулярні каноніки; Beata Virgo Maria assiste nobis — Свята Діва Марія, помагай нам.

вернуться

247

Німецька лайка.

вернуться

248

Свідчення (лат.).

вернуться

249

Добре (лат.).

вернуться

250

“Суди мене. Боже” (католицька молитва).

вернуться

251

Брати (лат.).

вернуться

252

Свята Марія, Мати Христова, Свята Діво пречиста, визволи нас від біди, святий Станіславе, святий Андрію, моліться за нас (лат.).