Вона стояла, злегка нахиливши голову, зібравши дрібними долоньками драпіровані шати, кожна різьблена складка яких співала гімн мистецтву різьбаря. Вигнувшись легенько, але гордовито, немов бажаючи продемонструвати свій збільшений живіт, вагітна Мадонна дивилася на них різьбленими й помальованими очима, а в цих очах були Gratia та Agape. Вагітна мадонна усміхалася, і в цій усмішці митець вирізьбив велич, славу, надію, сяйво світанку після темної ночі. І слова “magnificat anima mea Dominum”, які промовляються стиха і з любов’ю.
— Ніякої різьби! — заревів Крейчірж, піднімаючи довбню. — Ні фігури! Покараю божків Вавилону!
Ніхто не знав, як Самсон раптом опинився перед фігурою, між нею і проповідником. Але він опинився там і був там, заступаючи доступ розставленими знаком хреста руками. “Що він робить? — подумав Рейневан, який бачив остовпілу міну Таулера й застигле з виразом “будь що буде” обличчя Шарлея. — Що він таке робить? Виступати проти проповідника Сиріток — це самогубство… Зрештою, Крейчірж, в принципі, має рацію… У Новій Ері не будуть поклонятися ідолам і статуям, не будуть бити перед ними чолом. Ризикувати заради якоїсь фігури, виструганої з липової колоди? Самсоне…”
Проповідник відступив на крок, приголомшений. Але швидко отямився.
— Божка затуляєш? Ідола борониш? Насміхаєшся зі слів Біблії, блюзніре?
— Знищ щось інше, — спокійно відповів Самсон. — Цього не можна.
— Не можна? Не можна? — у Крейчіржа на губах виступила піна. — Я тобі… Я тобі… Ну ж бо, діти! На нього! Бий!
Миттю, блискавично, біля Самсона став Шарлей, біля Шарлея Таулер, біля них Дроссельбарт, Жехорс і Бісклавре. І Рейневан. Сам не знаючи, коли, як і навіщо. Але стояв поруч. Затуляв. Самсона. І фігуру.
— То он ви як? Он ви як, єретики? — заверещав Крейчірж. — Ідолопоклонники? Ну ж бо, діти! На них!
— Стояти, — пролунав з боку притвору звучний і владний голос. — Стояти, я сказав.
Разом із Прокопом Голим до костелу ввійшли Краловець, Прокупек, Ярослав з Буковини, Урбан Горн. Їхні кроки, коли вони йшли нефом, стугоніли і дзвеніли, викликали грізне відлуння. Смолоскипи відкидали зловісні тіні.
Прокоп підійшов, швидким і суворим поглядом з’ясував та оцінив ситуацію. Під його поглядом пращівничата поопускали голови, марно намагаючись сховатися за полами Крейчіржа.
— А воно, брате, так… — пробурмотів проповідник. — Воно так, що оці-ось…
Прокоп Голий перебив його жестом. Досить рішучим.
— Брате Белява, брате Дроссельбарт, — подібним жестом підкликав він обох. — Дозвольте-но, перед виходом необхідно обговорити деякі справи. А ти, брате Крейчірж… Іди собі звідси. Іди і…
Він замовк, поглянув на скульптуру.
— Знищ щось інше, — закінчив після паузи.
Ревів віл, мекала коза. Дим стелився низько, плив до очеретів понад річкою. Ойкав і стогнав поранений, якого тільки що позшивав цирульник із Собутки. Серед біженців, мов привиди, сновигали мінорити, вишукуючи симптоми можливої зарази. “Бог їх послав, цих ченців, — подумала Дзержка. — Знаються на заразі, знайдуть, якби що. І не бояться. Якби що, не втечуть. Не вони. Вони не знають страху. У них далі живе скромна й тиха мужність Франциска”.
Ніч була тепла, пахнула весною. Хтось поруч голосно молився.
Еленча, яка спала на подолі Дзержки, заворушися, застогнала. “Вона змучена, — подумала Дзержка. — Виснажена. Тому так неспокійно спить. Тому її мучать кошмари.
Знову”.
Еленча зойкнула крізь сон. Їй снилися бій і кров.
“У золотому полі крокуючий чорний тур, — думав Рейневан, дивлячись на наполовину втоплений у болоті щит. — Такий герб по-фаховому блазонують[274]: d’or, au taureau passant de sable. А цей другий герб, на цьому другому щиті, оцей з трьома червленими трояндами на срібній перев’язі, блазонують: d’azur, a la bande d’argent, chargee de trios roses de gueules”.
Нервовим рухом витер обличчя.
“Taureau de sable, чорний тур — це лицар Генріх Барут. Той самий Генріх Барут, який три роки тому обзивав мене, бив і копав на зембицькому турнірі”. Тепер йому самому дісталося — удар залізним билом ціпа так сплюснув і деформував армет, що краще було не уявляти собі, як виглядає голова всередині. Гусити познімали з убитого лицаря баварські обладунки, але погнутий шолом не рушили. Тож Барут лежав собі тепер, як якийсь жахливий гротеск, у штанах, сорочці, у кольчужному чепці, у шоломі і в калюжі крові, яка вилилася з-під шолома.
“А три троянди, trois roses, — це Кристіан Дер, син Вальпота Дера з Вонвольниці. Я грався з ним у дитинстві, у гаях за Бальбіновом, над Жаб’ячими ставами, на повойовицьких лугах. Ми гралися в лицарів Круглого Стола, у Зігфріда й Хагена, у Дитріха й Хільдебранда. А пізніше разом бігали за вонвольницькою мельниківною, справедливо міркуючи, що котромусь із нас вона врешті-решт дозволить залізти рукою тут і там. Потім Петерлін одружився з Гризельдою фон Дер, а Кристіан став моїм швагром… А тепер лежить у червоному болоті, дивиться в небо засклілими очима. І такий мертвий, що мертвішого не буває.”
Він відвів погляд.
“Війна — річ без майбутнього, а воячка — річ без перспектив”, - стверджував Беренгар Таулер. “З воєнної завії народиться Новий Чудовий Світ”, - доводив — нещиро й за мамону — Дроссельбарт. Двадцятого дня місяця квітня Року Божого 1428, у вівторок, у селі Мочидло, розвіялися надії обох. Таулера — на майбутнє та перспективи, Дроссельбарта — на що б то не було.
До Мочидла їм наказав їхати Прокоп Голий. З агітацією. Побоювань, що хто-небудь у Шльонську ще намагатиметься формувати із селян піхоту, радше не було, однак Прокоп волів дмухати на холодне. “Під Нисою, — крутив він вус, — добре загітовані селяни втекли ще до того, як почалася сутичка”. Тож треба було агітувати далі. Думаючи про майбутні сутички.
Вони вирушили вранці, десятком кінних та одним бойовим возом. Кінних виділив князь Федько Острозький, це були, як більшість князевої дружини, угорці та словаки. Віз, чотирикінний, бо бойовий, належав німбургцям Отіка з Ложі й мав досить стандартний екіпаж: возового гейтмана, двох їздових, чотирьох арбалетників, чотирьох стрільців з пищалями і п’ятьох чоловік, озброєних ціпами, глевіями та сулицями. З ними їхали Дроссельбарт — як агітатор, Жехорс — як помічник агітатора, Рейневан — як помічник помічника. Шарлей — як помічник Рейневана, Беренгар Таулер — як надлишок милості й Самсон — як Самсон.
Кінні угорці, яких чехи зневажливо називали “куманами”[275], зігнали мешканців Мочидла на майдан, після чого швидко роз’їхалися між халупами, щоб, своїм звичаєм, спробувати щось украсти, а може, і зґвалтувати. Куманські звичаї в гуситській армії суворо переслідувалися, тому мадяри Острозького наважувалися давати собі волю тільки тихцем, у далеких вилазках, коли ніхто не бачив. Возовий гейтман вирішив, що він бачити не хоче. Його підлеглі також усю свою активність спрямували на сонні теревені, чухання задниць і колупання в носах.
Дроссельбарт, вилізши на віз, агітував. Проповідував. Що те, що оце ж бо відбувається навкруги, — зовсім не війна і аж ніяк не грабіжницький напад, а братня допомога й місія миру, а всі збройні акції Божих воїнів спрямовані виключно проти вроцлавського єпископа, котрий є лотр, гнобитель і тиран. Аж ніяк не проти братнього шльонського народу, бо ми, Божі воїни, вельми кохаємо шльонський народ, благо шльонського народу беремо близько до серця. Так близько, що йой-йой, і хай нам допоможе Памбу.
