З палаючого будинку вибіг чоловік з дротиком, за ним — підліток у надпаленому одязі, який ніс песика. Чоловікові негайно розтовкли голову ціпом. Підлітка вістрям списа пришпилили до дверей. Наскрізь, разом з песиком. Підліток повис на списі, песик смикався, скімлив, молотив повітря передніми лапами.

Рейневан перев’язував. Під затягнутим димами костелом, який зяяв вогнем, клубилися атакуючі. З дзвіниці далі стріляли, кулі та стріли свистіли в повітрі.

— Гир на ни-и-и-их!

З бічної вулички, женучи перед собою і кладучи трупом хойнувчан, які в паніці втікали, вилетіли Сирітки, осмалені, чорні, як чорти. Шарлей шарпнув Рейневана за плече. Той залишив перев’язаного, побіг, перескакуючи трупи. Однак на ринку, під костелом, бій уже було закінчено. Захисників дзвіниці — серед них чимало жінок і дітей — витягай з будинку, зігнали під мур. Там був Ярослав з Буковини, який роздавав накази. Звуки різанини, що долітали з південного боку міста, заглушали його голос, але жест, який він зробив, сумнівів не залишав. Бранців зігнали в купу, притиснули до муру. Витягали з купи по одному, по двоє. Кидали на коліна. І вбивали. Кров текла ручаями, пливла пінною рікою, виполіскуючи зі стічних канав січку та гній.

— Змилуйтеся! Лю-у-уди! — завила кинута на коліна міщанка в бурій спідниці. — За що? Чому? Ради Бога живо…

Удар палиці розтрощив її голову, як яблуко. Вона впала, не застогнавши.

— За те, що Я кликав, і ніхто відповіді не давав, — пояснив Прокоп Голий, який стояв поруч. — Говорив Я, й не чули ви. Чинили лихе в Моїх очах і вибрали те, чого Я не жадав![277] Тому призначаю вас під меч; усі загинете в різні.

— Браття! Божі воїни! — заволав Краловець. — Не давати пардону! Нікого не щадити, всіх під ніж! Різати! А місто спалити! Спалити до голої землі! Нехай сто років тут навіть пирій не виросте!

Вогонь з гудінням вистрелив понад дахами Хойнува. А лементи тих, кого вбивали, здійнявся ще вище. Високо понад клуби диму.

— Спаливши Хойнув, — переповідав далі чернець, — і вимордувавши всіх мешканців, гусити знову повернули, згожелецьким трактом пішли на Болеславець. Почувши звістку, що надходять, люди повтікали в ліси, власними руками підпаливши місто.

- Ісусе Христе… — вроцлавський торговець перехрестився, але тут же його обличчя просвітліло. — Гм! Якщо Прокоп пішов на Болеславець, згожелецьким трактом, значить, залишить нас у спокої! Йде на Лужицю!

— Марна надія, — заперечив мінорит серед зітхань зібраних. — Прокоп з-під Болеславця знову повернув на Шльонськ. Ударив на Любін.

— Христе, будь милосердний, — прозвучали голоси. — Gott erbarme…

— Ще вчора, — чернець склав руки, — Любін тримався. Підгороддя стояло у вогні, палало й саме місто, бо нападники метали на дахи вогнисті ядра, але боронилося мужньо, відбивало штурми. Звістки з Хойнува мусили дійти, знають любіняни, що їх чекає, якщо піддадуться. То й тримаються.

— Рів там глибокий, — буркнув старший солдат, — мури в сім ліктів висотою, башт понад десяток… Втримаються. Якщо дух у них не впаде, втримаються.

— Дав би Бог.

Еленча дрижала і зойкала крізь сон.

Дзержка, попри посилені старання, все-таки не змогла не задрімати, зі сну її вирвало шарпання. Тим, хто шарпнув, виявився її власний підлеглий і працівник, Собек Снорбейн. Снорбейн командував групою конюхів, які з наказу Дзержки об’їжджали дороги та бездоріжжя в пошуках загублених і безхазяйних коней, особливо породистих жеребців та лицарських дестр’є, доброго розплідного матеріалу для скалецького табуна. Еленчі, яка, слухаючи накази Сторбейнові, робила великі очі та мимовільні міни, Дзержка настільки ж коротко, наскільки дохідливо пояснила, що марнувати вигоду — гріх, безкорислива великодушність добра, але по вихідних днях, а взагалі-то коней буде повернено, якщо власник знайдеться й зуміє довести свої права. Еленча не ставила запитань. Тим паче, що невдовзі після цього Дзержка організувала табір для біженців, присвячуючи йому без лишку як святкові дні, так і робочі.

— Пані, - Собек Снорбейн нахилився до вуха торговки кіньми. — Недобре. Ідуть чехи. Спалили передмістя Сьцінави. Горять і Проховиці. Гусити йдуть на Вроцлав… Значиться, сюдою пройдуть…

Дзержка де Вірсінг негайно прийшла до тями. Пружно встала.

— Сідлай наших коней, Собеку. Еленчо, вставай.

— Що?

— Вставай. Я йду на хвильку до ченців, як повернуся, ти маєш бути готова. Утікаємо звідси. Гусити йдуть.

— А конче аж так спішити? Звідси до Проховиць…

— Я знаю, скільки звідси до Проховиць, — урвала Дзержка. — А спішити конче. Гуситський роз’їзд, повір мені, може з’явитися тут кожної миті. Деякі з чехів…

Вона обірвала, подивилася на Снорбейна.

— Деякі з них, — буркнула вона, — їздять на холерно добрих конях.

- Ісусе, — зітхнув Ян Краловець. — Серед моря це місто стоїть, чи як?

— Це Одра та її рукав, — показав на широко розлиті води Урбан Горн. — А це — Олава, вона оточує місто з півдня.

- І непогане захищає підступ, — оцінив Їра з Ржечиці. — Можна сказати, стін і не треба.

— Але вони є, - промовив Блажей з Кралуп. — Причому могутні. Башт теж не бракує… А що вже дзвіниць! Майже як у Празі!

— Отой перший, — показав, хвалячись знанням, Горн, — це Святий Миколай на Щепіні, а онде — Миколайська брама. Отой великий костел з високою дзвіницею — це фара Святої Ельжбети. А другий, не менш показний, — теж фарний, Марії Магдалини. Ота вежа — це ратуша. А отой костел…

— Це Свята Дорота, — безпристрасно продовжив за нього Прокоп Голий, який, видно, не гірше знав Вроцлав. — А там, на острові П’ясек, храм Діви Марії. За П’ясеком є Острів Тумський, на ньому колегіата Святого Хреста, поруч кафедральний собор, який досі будується. Ген далеко… Олбін, великий монастир премонстрантів. А оно — Свята Катажина й домініканський святий Войцех. Задоволені? Вже все знаєте? Чудово, бо зблизька вроцлавських костелів не роздивитесь. Принаймні не цього разу.

— Це зрозуміло, — кивнув головою Ян Товачовський з Цімбурка. — Було би безумством ударити на місто.

— Чоловіче маловірний! — скривився і сплюнув Прокупек. — Якби Єгошуя думав так, як ти, Єрихон стояв би понині! Це сила Божа руйнує стіни…

— Облиште Бога, — спокійно перебив Добко Пухала. — Єрихон чи не Єрихон, штурмувати зараз Вроцлав міг би тільки той, хто зовсім позбавлений розуму.

Гуситські воєначальники забурчали. У більшості вони погоджувалися з думками моравця і поляка. Однак блиски в очах Краловця, Яна Блега й Отіка з Ложі свідчили, що якби що, то вони б радо спробували.

— Однак ми прийшли, — Прокоп, як завжди, не проґавив блисків, — досить здалеку під це гніздо антихриста. За нами такий далекий і важкий шлях, що було би гріхом не дати антихристові релігійного повчання.

Перед ними, під пагорбом, текла в неглибокій долині ріка Шленза, широко й по-весняному розлита на луни, по яких бродили бузьки. Березини вже зеленіли красивою, свіжою весняною зеленню. Густо покрилася цвітом черемха. На лугах цвіли калюжниці й жовтеці, жовтіли цілі килими кульбаб. Рейневан оглянувся. Головні сили Табора й Сиріток переходили Бистшицю захопленим мостом у Лешниці, біля митної палати, яка вже догорала.

— Ми дамо, — продовжив Прокоп, — вроцлав’янам і єпископу-антихристу показовий урок. Оте сільце, під пагорбом, як називається?

— Жерники, добрий пане, — поспішив пояснити один з послужливих селян-провідників. — А отамка Мухобур…

— Спалити обидва. Займися цим, брате Пухало. О, а там я бачу млин… Там другий. Там село… І там село… А там що? Костелик? Брате Салаво!