— Ятриться, — повторила вона. — І пухне. Відтоді, коли цирульник витягнув тріски від стріли. Але краще, ніж було. Краще, паничу Ланеелоте.

Її обличчя було осяяне святістю, золотосяйний німб оточував, здавалося, і голову Еленчі фон Штітенкрон. “Марта й Марія з Віфанії, - подумав він, відчуваючи запаморочення. — Божественно прекрасні. Обидві божественно прекрасні”.

— Я не звуся… — у його голові паморочилося дедалі сильніше. — Я не звуся Ланселот… І не Хагенау… Я Рейнмар з Беляви…

— Ми знаємо… — відповіли із сяйва Марта й Марія.

— Де мій друг? Великий чоловік, майже гігант… Звати Самсоном…

— Він тут, будь спокійний. У голову поранений. Цирульники його курують.

— Що з ним?

— Кажуть, що одужає. Дуже сильний, сказали, витривалий. Воістину не по-земному витривалий.

— Холера… Я повинен його побачити… Допомогти…

— Лежи, паничу Рейнмаре, — Дорота Фабер поправила йому подушку. — Нікому ти в цьому стані не допоможеш. А собі можеш зашкодити.

Розміщений при костелі Святого Сверада-Пустельника шпиталь, що мав за патрона того-таки Сверада, один з двох, які мала Олава, підпорядковувався міській раді, а займалися ним премонстранти від Святого Вікентія з Вроцлава. Крім премонстрантів, у шпиталі працювали головним чином волонтери — і волонтерки, як-от Дорота Фабер та Еленча фон Штітенкрон. Пацієнтами же зараз були майже виключно таборити та Сирітки, гусити, переважно важкопоранені або дуже важко хворі. Також і каліки. Усі в такому стані, який змусив Прокопа залишити їх як нетранспортабельних. Відповідно до перемир’я та договору, до якого був примушений олавський князь Людвіг, їм надали шпиталь Святого Сверада. Тут їх лікували, а тим, хто одужав, гарантували вільне повернення до Чехії. Однак деякі з пацієнтів не дуже довіряли слову князя Людвіга, а стосовно перемир’я та гарантій виявляли далекосяжний песимізм. Чим Прокоп далі, стверджували вони, тим менш обов’язковим стає перемир’я. Маючи Божих воїнів під самими брамами, а перед собою — перспективу пожежі та руйнування, князь Людвіг був скорий до поступок і клятв. Тепер, коли Божі воїни пішли за гори-ліси, загроза зникла, а з клятв поробилися обіцянки. Обіцянки ж, як відомо, цяцянки.

Наступного дня, прокинувшись, Самсон глянув на нари зліва.

На них лежав Самсон Медок. З перев’язаною головою. Непритомний.

Він хотів піднятися, подивитися, що з ним, не зміг. Був надто слабкий. Спухле ліве плече пульсувало болем. Пальці лівої руки німіли, були як дерев’яні. Запах гангрени посилювався.

— Серед моїх речей… — простогнав він, марно намагаючись піднятися. — Була шкатулка… Мідна шкатулка…

Еленча зітхнула. Дорота Фабер покрутила головою.

— Коли тебе сюди привезли, в тебе не було речей. Не було навіть чобіт. До тебе поставилися милосердно, але на твоє добро милосердя не поширили. Обібрали тебе до нитки.

Рейневан відчув, як його охоплює гаряча хвиля. Однак перш ніж він встиг вилаятися і скреготнути зубами, повернулася пам’ять. А з нею — полегшення. Безцінна шкатулка залишилася в Шарлея. Хворого на бігунку Рейневан лікував за допомогою магії, користуючись амулетами чарівника Телесми. Вирушаючи з Пухалою на вилазку, він залишив шкатулку при хворому.

Полегшення було дуже короткочасне. Амулети, хоча напевне вціліли, були разом із Шарлеєм та всім Табором у дорозі до Чехії, тимчасово поза досяжністю. А ситуація потребувала сягнути по них. Запалена рана вимагала магії. При застосуванні традиційних методів вона загрожувала втратою руки аж до плечового суглоба. У найкращому разі. У найгіршому — втратою життя.

— В Олаві… - простогнав він, хапаючи блудницю за руку. — В Олаві є аптека… Аптекар напевне має таємну алхімічну лабораторію… Тільки для втаємничених… Для людей з магічного братства… Мені потрібні магічні ліки. Для Самсона… Для нього мені потрібні ліки під назвою dodecatheon. Для мене, на моє плече, потрібна unguentum achilleum…

— Аптекар… — Дорота відвернулася. — Аптекар не продасть нам нічого. Навіть за поріг не пустить. Уся Олава знає, кого ми тут лікуємо. Шпиталь під князівською сторожею й охороною. Але мешканці вас ненавидять. Не допоможуть. Шкода ходити… Та й страшно на вулиці…

— Я піду, — сказала Еленча Штітенкрон. — Піду до аптеки. Попрошу…

— Скажеш пароль: Visita Inferiora Terrae. Аптекар зрозуміє… Visita Inferiora Terrae… Запам’ятаєш?

— Запам’ятаю.

Рейневан з великим зусиллям змів сфокусувати на ній погляд, що розпливався в гарячці. Йому знову здалося, що її оточує сяйво. Німб. Ореол.

— Медикаменти… — він відчував, що втрачає притомність. — Назви… Dodecatheon… Та unguentum achilleum… Не забудеш?

— Не забуду, — вона відвернулася. — Не можу. Бог мене, певно, покарав тим, що я не можу забувати.

Він був занадто хворий, щоб помітити, як гірко це прозвучало.

— Дорото?

— Так, Рейнмаре?

— Коли ми зустрілися, три роки тому, саме тут, під Олавою, на стшелінському тракті… Ти збиралася мандрувати у світ. Як ти казала, хоч би й до самого Вроцлава. За хлібом… Щось ти недалеко зайшла…

— Я була у Вроцлаві, - блудниця відклала миску, з якої його годувала. — Побула й повернулася. Хліб, виходить, всюди однаковий. І всюди однаково важко на нього заробити. Тож я повернулася на старе сміття, до Бжега, до борделю “Під короною”. Хай уже мене, подумала я, як помру, поховають на тому самому жальнику[283], що й мою матусю. А потім, як почалося воювання, ченці в шпиталях потребували допомоги, поранених і хворих було безліч. Тра було помагати… То я й помагала… Спочатку в Бжегу, у Святого Духа. Потім потрапила сюди, до Олави.

— Ти наважилася піти в госпіс… Це важка і тяжка праця, я дещо знаю про це… Певно, важча і більш невдячна, ніж…

— Ні, Рейнмаре. Не більш.

Хоч це межувало з чудом, олавський аптекар мав необхідні препарати. Хоч це межувало з чудом, він продав їх Еленчі фон Штітенкрон. Хоч це межувало з чудом, уже після перших процедур були помітні результати. Тисячолисник, achillea millefolium, трава, що була головним компонентом unguentum achilleum, недарма носила в назві ім’я героя з-під Трої: вона безвідмовно, швидко і впевнено лікувала бойові рани. Мазь, яку треба було втирати кілька разів на день, зупинила гангрену, знизила гарячку й помітно зменшила опухлість. Через день лікування Рейневан уже міг сідати, ще через два — щоправда, не без допомоги Дороти й Еленчі — встати. І зайнятися Самсоном. Лише через одну добу застосування додекатеону, мікстури, яка за ефективністю поступалася тільки легендарному moly, Самсон відкрив очі. Хоча доза ліків, яку вдалося дістати в олавській аптеці, була мізерна. Ще через два дні гігант опритомнів. Настільки, що почав скаржитися на нестерпний головний біль. На це не треба було ліків, головний біль Рейневан лікував заклинанням і накладанням рук. Однак біль Самсона виявився неабияким викликом, перш ніж з ним Рейневан з ним упорався, страшенно втомився. Обидва, лікар і пацієнт, лежали ледь живі ще один день. До дев’ятнадцятого травня. А дев’ятнадцятого травня почалися проблеми.

— Чорноволосий, — повторила Дорота Фабер. — Одягнений у чорне. Довге чорне волосся, до плечей. Фізіономія така, ніби пташина. Ніс, як дзьоб. І погляд диявола. Ти знаєш когось подібного?

— Знаю, псякрев, — процідив він, витираючи холодний піт, який раптом проступив у нього на чолі. — Знаю, авжеж.